Ніщо так не ріднить людину з природою, з усім живим на Землі, як дерево, листок. «Як покоління листків, отак і людей покоління...» – Гомер про чергування людських поколінь. Так, через віки, – у «Книзі Екклезіястовій»: «Покоління приходить і покоління відходить...» Мали спливти не лише віки, а й тисячоліття, щоб «листок» міг відчути свою самотність, а відчувши – творити, сказати про себе: «Я – немов листок отой, для вітру забава», – голос ваґантів, «вітрогонів», «волоцюг», але – вчених волоцюг, «хлопців мандрівних» («Ой, дівчино, не вір ми, не вір ми...»)
Знову ж – віки, поки Верлен в «Осінній пісні» не відчує себе «мертвим листком» (так французи – про зів’ялий): «Йду самітний, / А вітер злий / Дме, упертий, / Жене, мете, / Мене, мов те / Листя мертве», – голосом Св. Гординського (жаль, що втрачено однину, самотність «листка»). Водночас – Франкове «Зів’яле листя»... так часто співана «Журба» Глібова: «...осиплеться їх листячко / І понесе вода»... Серед того листячка – й листок, підхоплений вітром, що «кулі носить», вітром війни: «Він впав, як той сухий листок...»
А далі, серед багатьох «осінніх» голосів, – Микола Самійленко: «Часу спинить не можна, / Весни мої збулися, / На серце моє тривожне / Осінь скидає листя»... Дотик серця – до серця (листок і формою, і тремтінням нагадує серце чи навпаки: серце – листок)... Та жодні антології не вмістили б усіх тих, хто словом, пензлем чи струною виявляв своє чуття до дерева, до листочка, що асоціюється з листом, листочком, який пишемо (писали!): «Пишу листочок, папер зелений, / Люба дівчино, чекай на мене...» (про вояка, який пише своїй любій).
«Хлоп – як дуб» – казали по селах. Чи може бути щось похвальніше для того «хлопа», сільського мужа?... Здоровий (етимологічно – «з доброго дерева»), міцний, стійкий, та найважніше – гідний. Що ж до стійкості, то спливає на пам’ять: «Віє вітер, віє буйний / Дуба нагинає...» (улюблена пісня мого батька). Лоза гнеться від легкого подуву, дуб – від буйного. Не нагинався б – вітер зламав би його. Не вдавалися б наші козаки (характерники) до хитрощів, до вигадок, не були б гнучкими – козаками, переможцями не були б... Якою має бути наша позиція під потужними вітрами, на світовому, «глобальному» протязі – про це, найкраще, Степан Руданський («До дуба»).
Втім, ця тема, її античні джерела – невичерпна. Тож повернімось до того, що ріднить людину з деревом – чогось душевного, сердечного. Не зрахувати й тут давніх (а скільки забутих!), затихлих голосів. Ось один із них:
Сумно мені, сумно
Як вечір, так рано:
На моїм серденьку
Веселости мало.
Веселосте моя,
Де ж ти ся поділа –
Пішла в чисте поле
На березу сіла,
Гей, на березу сіла.
Вітрець повіває,
Березу хитає,
Тай мою веселість
В полі розвіває...
Піду тай пригорну
Березу біленьку –
Легше мені стане
На моїм серденьку,
Гей, на моїм серденьку.
«Пригорну березу біленьку...» У кожного, кажуть, – своє дерево. Та є дерева, в яких особлива притягальна сила. Серед них – явір. Світла, промовиста назва. Щось особистісне вчувається у тому «Я», в тому «Вір» (так і хочеться перефразувати: «Ой, дівчино, повір ми, повір ми...»)... У його широкому, подібному до клена, п’ятилопатевому (п’ять пальців, п’ять відчуттів) листі, в його поставі (часто як людина хилиться, бо «вода корінь миє»)... Скільки тих пісень про явір, пісень давніх і сучасних (яка незглибима душевність у лемківській – «Під облачком явір похилений...»!), як часто й Шевченко про нього («Дніпро берег риє-риє, / Яворові корінь миє...»), як часто – й сучасні поети (з особливим пісенним чуттям звучить «Явір і яворина» Дмитра Павличка). Скільки тих образів, того зворушливого єднання людини з деревом, листком, віттям, а все ж, десь на початках (що глибше, то зворушливіше), – Сковорода («Ой ти, птичко жолтобоко...»):
Стоит явор над горою,
Все кивает головою.
Буйни вітри повівают,
Руки явору ламают.
А вербочки шумят низко,
Волокут мене до сна.
Тут течет поточок близко;
Видно воду аж до дна.
Зі Сковородою (певно, й ці рядки списував Шевченко) мусимо ступити крок на терени античності, яка не лише олюднювала, а й обожнювала Природу. Тож їхня повага й любов до дерева відобразилась і в мові: верхівка дерева, лат. «vertex», – це також верх голови, тім’я; «coma», зелене віття, крона, це також волосся, чуприна, кучері: «Ах ваши волоси, вы, кудрявые лєса!» (Сковорода); у М. Зерова (з Горація): «...закучерявився гай». На двозначності тих слів Горацій, пунктирно, будує свій «Пам’ятник»: як дерева щовесни оновлюють листя, свою мову, так і поет: вірить, що постійно зростатиме у своїй свіжій славі: «Сrescam laude recens...»
Отож, явір «киває головою», вітри йому «ламають руки». Вербочки ж, які внизу (висота – небезпечна), своїм шумом «волокут до сна». За цим «волокут до сна» чуємо голос елегійного поета Проперція: «trahit quietem» – тягне до спокою, сну... Чуємо – і, дивлячись у «поточок», бачимо «воду аж до дна», точніше камінчики на дні. І це – теж античність: такій дивовижній прозорості (чистоті) Пліній Молодший присвятив увесь свій лист (восьмий із восьмої книги): «...вода, мов те скло, така чиста й прозора, що легко можна перерахувати трісочки й блискотливі камінчики, що лежать на дні».
Людина – дерево – листок... Гомер – Горацій – Сковорода... Шевченко... Пригасає таке живе, безпосереднє колись, таке глибоке чуття спорідненості людини зі світом природи, передусім – із деревом... «Руки явору ламают»... уже не тільки вітри...
Жаль, що лиш час од часу спалахне те чуття, озветься, як у Дмитра Павличка, – у пісні, у скрипці: «Він не знає, що надійдуть люди, / Зміряють його на поруби, / Розітнуть йому печальні груди, / Скрипку зроблять із його журби»...
Для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького.
05.04.2024