Тимофій Гаврилів

 

Є така давня німецька легенда, що сягає тринадцятого сторіччя – часу, коли Земля була центром Всесвіту. Особливо популярною історія про щуролова стала у дев’ятнадцятому сторіччі, коли її опублікували збирачі фольклору Йоахім фон Арнім і Клеменс Брентано. Надихала вона багатьох відомих німців, та й не лише їх – англійський поет Роберт Браунінґ скомпонував поему «Щуролов з Гамельна», а в творі «Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми» шведської письменниці Сельми Лаґерлеф головний герой грою на сопілці рятує замок від щурячої навали. Письменниця протиставляє сірих щурів-загарбників чорним, шляхетним щурам, але я нічого нікому не протиставлятиму. «Не так багато є легенд, які б викликали подібний резонанс в культурі й мистецтві протягом більш ніж 700 років», – каже Вікіпедія про «Гамельнського щуролова».

 

Згідно з цією легендою, існувало собі колись на світі містечко Гамельн. Воно й сьогодні існує. Не те що існує – процвітає, гордо рекламуючи себе Die Rattenfängerstadt Hameln, отак, щоб ви знали, дефінітивно: з означеним артиклем. Якщо хто не вірить – поїдьте, ліньки – поґуґліть, воно варте того: фантастичний долинний краєвид з несміливими, наче з мусліну, пагорбами на обох берегах річки Везер – вона також фігурує в легенді. Гамельн завбільшки десь як наша Коломия. Не місто – казка. І вся Німеччина зіткана з таких міст-казок. Щаслива країна з чорним, як незглибне провалля, минулим. Скажете, наше було рожевішим? Але годі.

 

Отож, згідно з легендою, спіткала Гамельн напасть – у місто внадилася щурва. Якщо вірити легенді, то була справжня навала.

 

З погляду сьогодення ми не можемо вповні оцінити емотивно-катартичний потенціал цієї історії. Маю на увазі, її першої частини. Я тримав удома хатніх щуриків – милі, зворушливі, інтелектуально розвинені істоти. В них інтелект на чолі було виписано. І в поглядах – в отих незабутньо-непозбувних темних, як ніч, намистинках. Я ні на що не натякаю. Ні на кого. Тож, може, маємо, як казали в Галичині, дочиніння з банальною демонізацією-віктимізацією цих істот нашими затурканими предками, хоча, звісно, хатні щурі – не вуличні щуриська? Не зовсім, якщо зважити, що щурі були головними розношувачами пошестей, які викошували до третини мешканців тодішньої Європи.

 

Ага, я так і не доказав, у чому родзинка першої частини легенди – тієї частини, яку так охоче використовували й використовують в мистецтві, літературі, кінематографі. Тож, щоб завершити, тобто спекатися гризунів, що нахабніли гірше і гірше й почали нападати на кішок і собак, а також кусати немовлят у колисках (про дітей далі буде), зневірений маґістрат пообіцяв нагороду будь-кому, хто зарадить. Отоді-то й з’явився у Гамельні «строкатий сопілкар». Ніхто не знає, ким він був і звідки прийшов (ми, звісно, це знаємо).

 

Зажадавши від маґістрату стільки золота, скільки здужає забрати, гамельнський щуролов добув чарівну флейту і під її чудотворним впливом вивів щурву з міста і потопив у тихій річці Везер. Це файна метафора мистецтва, його спроможностей, однак мене цікавить зараз не мистецтво, а політика. Мистецтво політики. Бездарність робити політику і ризики цього. Читач, мабуть, уже здогадався, що за щуролова – пан Саакашвілі, а роль щурів виконали ті, що його супроводжували, разом з ним ефектно прориваючись через кордон. На цьому можна було б поставити крапку, але це ще не все.

 

Бо мала легенда про щуролова ще й другу, не таку оптимістичну, тобто веселу, частину. Її продовження виростає з жадібності. Бурмистр і райці зненацька, що цілком по-людському, пошкодували скарбів, сучасною мовою – кидонули рятівника. Проте гамельнський щуролов був той ще чаклун і штукар! Знаєте, що він зробив? Подався геть, та невдовзі таки повернувся, закостюмований під мисливця в капелюсі з червоними крисами. Хлопака знову заграв на чарівній флейті, лише цього разу до нього збіглися діти. І повів він їх, гамельнських дітей, світ за очі. Як перед тим щурів.

 

Легенда має дві версії, куди він повів їх, – гіршу і кращу. В гіршій з дітьми сталося те саме, що зі щурами. В кращій – вони пропали десь у конкретніше не означеному міжгір’ї, одне слово – їх більше ніхто не бачив. Чимало такого фольклорного матеріалу згодом було добряче поредаґовано: «Казки для дому й дітей» братів Ґрімм, якими ми їх читаємо днесь, не зовсім такі, якими їх уклали Якоб і Вільгельм. Бо оригінали, попри оманливу заколисливість назви, читво аж ніяк не для дітей, хоча діти колись виростають і бачать такий світ, яким той є, та й самі, дітьми ще, бувають жорстокими.

 

Годі вже катеринки, скажете ви. Давай зрозуміліше. Ось зрозуміліше: діти – наш нарід, все ще безмежно інфантильний, хоч і війна, і кров пролилась на Майдані. Багато крові.

 

А побажання одне, і воно таке: хай Господь вбереже нас від цієї другої частини.

 

===========

Z: Цікаві можуть прочитати легенду про «Щуролова з Гамельна» в перекладі Остапа Грицая

 

13.09.2017