Шляхетні валянки

Щойно я висловив на Фейсбуку свою думку про зйомки фільму «Шляхетні волоцюги», почалися гарячі дискусії і скандали.

На чому ж базується моє неприйняття фільму, якого ще нема? Та на тому, що взялися за нього люди, які далекі від теми старого Львова і загалом феномена батярства. Спочатку мав знімати режисер-білорус. Тепер знімає нібито український режисер Олександр Березань. Але якщо проглянути його фільмографію, то легко переконатися, що досі він знімав серіали для Росії та рускоязичні фільми, які хоч і мають зазначено країну виробництва «Украина», але тут же й уточнено: «перевод не требуется».

То це такий український режисер?

Сценаристами виявилися теж цікаві люди. Досі жодних здобутків у царині сценарію вони не мали. Нічого їх не в’язало зі Львовом, хоча один з них і заявляє, що він львів’янин. Однак цей, з дозволу сказати, львів’янин не володіє не те що галицькою говіркою, а навіть українською, бо сценарій безграмотний. Відповідно, не орієнтується він і в тогочасних львівських реаліях. Інший каже, що він філолог, та це його не рятує. Одним із витворів цього філолога є «Казочка про жопу», викладена в інтернеті.

Чи варто було взагалі подавати голос про те, що ще в процесі?

Справа в тому, що як не крути, а це все ж фільм на історичних реаліях, яких, попри пародійність і стьоб, усе ж варто було б дотримуватися. Як варто було б дотримувати етнографізму в «Останньому м@ска@леві». Коли я писав про невігластво цього серіалу, то теж дехто дорікав, що не варто критикувати, бо це перша ластівка. Що треба вітати українську комедію. Те саме й зараз – мовляв, ще фільм не вийшов, а вже критикують.

В інтерв’ю співсценарист Дмитро Наумов розповідав: «Двоє волоцюг допомагають дівчині, яка потрапила в біду. Поляки називали їх батярами».

І тут уже пересмикування, бо не поляки називали, а львів'яни і ширше – галичани. Звісно, що поляки в тому числі.

Далі він ще більше заплутується, коли розповідає про польський фільм «Волоцюги»: «Але вони були такі смішні, це були зовсім не батяри. Це, може, в розумінні поляків вони були батяри. Але це зовсім не так. І тому нас із Тарасом, а мене як львів’янина, це обурило: як так! Це ж не батяри! І ми переписали кіно. Історики будуть відверто здивовані. Та вони прозріють!»

Тобто поляки не знали, хто такі батяри? Це не смішно, бо якраз поляки залишили найбільше спогадів про батярів і самі інтенсивно творили міф батяра в міжвоєнний період, коли було створено безліч жартів та авторських пісень, до яких самі батяри були не причетні.

«Філолухи», які творять цей шедевр тихого маразму, вирішили поляків насмішити ще й польськими написами: «restauracya» після реформи 1918 року пишеться «restauracja», «pierwa» (в сенсі «pierwsza») — архаїзм XVI століття, вже не кажу про «Knyhy» замість «Książki», «Crczma» замість «Karczma». І прізвище фабриканта не може писатися як «Karatnjuk», а тільки як «Karatniuk».

І хто б їм пояснив, що таких написів, як «Пиво Вино», та ще й обома мовами, взагалі не існувало?

Ну, а гітлерівці і рускіє какошнікі у Львові перед війною – це така вишенька на купі гною і ще одне свідчення безмежної тупості.

Я мав змогу ознайомитися зі сценарієм – і мій висновок був такий: його треба переписати і зредагувати, бо там безліч дурниць. Ну, принаймні треба було запросити якогось знавця польської мови і загалом львівського балаку.

Ось приклади: «цоколяд від львівської фабрики "бранка"», «А то на щестя! Кожен батяр, же вважає себе вигинястим, кладе-но сюди єден злотий!», «вас пригощає ґазда нашої кнайпи, бо вона є великою прихильницею вашого дуету на радіо» (але ґазда – чоловік, а жінка мусить бути ґаздинею), «файна, тіко ніц не чоловіча», «фондують» замість «фундують», «юш» замість «юж» в значенні «вже».

З частками (енклітиками) «сі» і «ся» повний гаплик, бо так вони ніколи не вживалися і не вживаються (автори не мусіли знати закон Ваккернаґеля, але мусіли б мати чуття мови): «А я її носити сі не збирав!», «Я сі уявив, як вона в ліжку верещить», «файна забава сі вийшла!», «Христя, ти сі знаєш хто ми такі є?», «ти сі видів, як єден батяр двом гебесам циферблати намастив?», «я сі ніяк не вкумаю, нашо ти їй була треба?», «Я би ся хтів», «Я сі знаю, що робити».

Крім того, повно русизмів: «подільник», «кабак» замість «шинок», «малахольним», «Пропоную випити за вірне рішення!», «Шо ви тут ся лобизаєте на тверезу макітру?», «лице солодощаво привітне», «дворецький», чи такий дивний для довоєнного Львова опис: «за стійкою ресепшна стоїть ПОРТ’Є».

Клична форма відсутня, хоча нема її лише в росіян і болгарів.

І вже геть дико звучать такі порівняння у Львові: «ніби той баргузинський павич», «ах, ви ж батяри прокляті, пройдисвіти баргузинські!». До чого тут Баргузин – бурятське село?

Прізвисько одного з персонажів «Косий Юрек» – просто неймовірне, бо «косий» в Галичині» завше був «зизоокий».

Дивує лексика батярів. Десь у своєму колі вони могли вживати такі слова, але прилюдно? «А срав пес його матері!», «ваші сподівання розіб’ються, як хвилі об дупу!», «Я з вас троха гівна витрушу», «А шоби моя срака по шву розійшлася!», «в сраці-дупі!», «Нам чорти помпуватимуть смолу гарячу просто в дупу», «бодай її качка в дупу копнула!», «нам, батярам, до дупи, кого гаратати…», «А, насрав мамі», «Скажу більше – обісрався!» і т. д.

Батяри упродовж всього сценарію п'ють лише бімбер, тобто самогонку. Але це неможлива річ у кнайпах, бо в Польщі існувала сувора державна монополія на алкоголь. Бімбер пили хіба по хатах.

Інша неймовірна річ – батяри і митці в одній кнайпі. Батярів би просто не пустили в порядну ресторацію.

Деякі сценки сценаристи відважно запозичили з мого «Танґо смерті». Видно, своєї фантазії забракло. В одній сцені вони цитують монолог батяра, який продає фігурку пірнальника в пляшці, в іншій – сцену з плачкою, яка плутає, кого відспівує: покійника чи покійницю, ще в іншій творчо осмислюють сцену з раптово ожилим персонажем, якого мали за покійника.

Не менше вражає особиста графоманія сценаристів, які замість того, щоб скористатися з уже готових батярських пісень або ж купити права на виконання надзвичайно талановитих батярівок Андрія Панчишина та Віктора Морозова, взялися самі клепати псевдобатярівки найнижчого ґатунку.

«БАТЯРСЬКА КОЛИСКОВА

Простирадло коле в бік,

Ковдра сі лоскоче.

Батяр – справжній чоловік,

Він кобіту хоче.

А у Львові тих кобіт,

Як у кнайпі склянок!

Хочеш – виграй на обід,

Хочеш – на сніданок!

Вони палять, вони п’ють,

І цілують з жаром.

Та не всім вони дають,

А лише батярам!

І тому батяр не спить,

Мучиться бідненький:

Котру першою втулить,

Білу, чи руденьку?

Ніч спустилась на дахи

І на тротуари.

Штабелями сплять дівки,

А на них батяри.

КОЛЯДКА

По диких лісах Закарпаття,

Де вуйки сидять у горах (тут російський наголос),

Кудись мандрував волоцюга,

У мештах старих на ногах.

По Львову іде волоцюга,

Бруківку шпиняє (русизм) ногов.

Над містом то ніц не наруга,

Він так проявляє любов.

Ось ще строфа з «Гімну батяр». Саме так «батяр» в родовому множини!

Не потрібні нам гори тамо (!?) золоті,

І худобою засратий хлів.

Для батяра (наголос неправильний) три слова існують в житті,

Це дівчата, це гумор, це Львів.

Коли вже почалися зйомки, я був вражений виглядом батярів у фільмі. Вони – з бородами! Це вже поза жодною критикою. Де, на яких фотографіях хтось бачив бородатих батярів?

 А все це наслідки того, що творці фільму вирішили економити на всьому, в тому числі й на консультантах.

Але коли з'явиться фільм, нас чекатиме ще багацько несподіванок.