Немов свідок повільної смерті найрідніших, спостерігаю, як магма мовної проблеми пробивається з надр свідомості і виливається у публічний простір, ризикуючи спалити дерев’яні конструкції нашої незалежності.
Я мовчав з цього приводу усі 26 років нашого вільного життя. Хоча діяв і жив так, ніби ця проблема для мене найголовніша.
Вона і є найголовнішою. Може навіть найінтимнішою, бо ж словами своєї мови ти промовляєш найвідвертіші і найтепліші слова до тих, хто тебе зустрів у житті і проведе з нього. Ці слова зігрівають не лише людину, а й державу. Слова – немов цілюща вода, якою підливаєш тендітну рослину, з котрої має вирости потужне дерево.
Тому до слів потрібно ставитися з повагою. Не лише через те, що слова складають мову, а й через те, що слова мають силу дії.
Я це чітко розумів і тому мовчав щодо мовного питання. Як і мовчу зараз, навіть пишучи цей текст. Бо він не про мову, а про кришталеву конструкцію нашого майбутнього.
На жаль, ще так і не настав спокійний час, коли ми зможемо безболісно поговорити про мовну проблему. Ще не настільки зміцніла моя країна, не подорослішала її колективна свідомість, щоб ми могли спокійно, як за ватрою, поговорити про мову. На жаль. Тому зараз варто просто сидіти за одним колом перед вогнищем, мовчати про спільне, думати про найважливіше. За ватрою, коли позбуваєшся зайвих надбудов, завжди думаєш про найголовніше. Так-от, мені поки що неважливо, якою мовою думають разом зі мною ті, хто поруч плече в плече. Бо вони поруч, а отже це їхній вибір. Бо я з ними, отже це мій вибір.
Звичайно, мене болить повільна трансформація їхньої мови. Звичайно, я ніколи не говорив у своїй країні іншою мовою, ніж українською, якщо моїми співрозмовниками не були іноземці. Можливо, якось по-особливому говорив, тому що навіть у Криму чи Харкові не відчував агресії назустріч. Хоча навряд. Швидше всього, принаймні я намагався, у моїх словах головною була повага до співрозмовника, і сам зміст розмови був дуже часто на межі вибуху, але завжди перед цією межею.
Прийде час – і ми поговоримо про мову відверто. Приймемо вибачення, чому все було так повільно, що «ти ж розумієш, старий, як це складно – звичка, культура, інтернет…» Обіймемося і відкажемо «облиш, брате, все розуміємо, хоча можна було і швидше різати цей ланцюг-пуповину, щоб не краяти наше терпляче серце».
Або ж це робитимуть вже наші діти. Звичайно, що українською. Вони писатимуть книги, зніматимуть фільми і захищатимуть дисертації про те, як десятки мільйонів людей повертали собі втрачену іншими поколіннями мову. І наскільки унікальний у світовому вимірі це був процес і його результат.
Тому що спротив був небачений. Тому що зло – воно не чорно-біле з незчисленною радянською зброєю і тваринною ненавистю, через що багатьом україномовним незрозуміла нехіть інших українців відмовлятися від російської. Але це зло також з усім спектром відтінкових спокус, які через високу літературу, кіно, театр, музику, філософію, а то й просто попсовий маскульт витворювали віртуальну реальність можливості «жити дружно і культурно» в одному мовленнєвому коконі.
Насправді не так просто знайти в собі сили, щоб піти на спротив. Тому що кожне індивідуальне рішення прийняти українську мову замість рідної російської – це таки персональне сміливе рішення, це здатність йти проти течії, якої немає у багатьох простих українців. Навіть в україномовних, якщо вони переходять на російську з міркувань туристичного бізнесу чи просто моральної слабкості.
На спроможність до персонального спротиву здатні лише особистості. Їх, таких що переходять всупереч оточенню, ще небагато, але стає щораз більше. Тому виховання таких особистостей, спроможних на спротив і вчинок, і є зараз завданням для тих, кого болить мовна ситуація.
Розхитування цієї теми серед освічених читачів інтелектуальних сайтів не є добрим шляхом вирішення цієї проблеми, бо ті, хто нас дратує, не читають таких «газет». Небажання передбачити наслідки власних слів чи дій (що в даному випадку одне й теж) взагалі не є шляхом. Дуже часто краще мовчати. Мовчати навіть тоді, коли тема спокушує використовувати мову як зброю. Бо що досконаліша мова, то довершенішою зброєю вона стає. Це велика спокуса, схожа до розкішних інкрустацій військових обладунків, основне призначення яких все ж таки вбивство.
Можливо, треба бути добрим майстром повсякденного життя, щоб вміти потягнути за собою душі і мову російськомовних українців.
Я свідомо дотримуюсь цього терміну «російськомовні українці» вже понад 26 років, відділяючи їх від росіян в Україні, котрі ніколи не приймуть нашої незалежності, якою б мовою вона не існувала, і котрі були й залишаються п’ятою колоною або, як це називають зараз дещо вульгарно, «ватою». З ними розмова повинна вестися лише мовою законів, як це є в інших пострадянських країнах, або ж, коли закони ще не працюють, мовою прийнятих і зрозумілих у суспільстві форм персонального чи колективного спротиву, про які всі справжні і фізично здорові українці знають.
Ми, ця більшість, за винятком п’ятої колони, однаково слабкі й однаково сильні по обидва береги мовного Збруча. Свідченням цього є однаково сильні аргументами і прекрасні за формою тексти, якими перегукуються через мовний водорозділ автори резонансних статей. Я сприймаю їх як художні акти живої драми вагнерівського розмаху, ігноруючи реальність їхніх цілей – такий мій протизапальний захисний рефлекс.
Бо насправді ці тексти про одне. Про одну любов у дещо інших ракурсах. Хоча і без врахування наслідків від нерозуміння своєї правди.
Треба розуміти, що прекрасні тексти ніколи не доходять до люмпенізованих українців. Що для того, щоби зрушити їх з місця, потрібні не полемічні тексти досконалих мовленнєвих конструкцій, а нові форми поваги та підходу до цих роздратованих бідністю, особистими невдачами, розфокусованою ностальгією за минулим і надто довгою війною людей.
Треба знати, що п’ята колона не писатиме публічних текстів проти української мови, а діє – за ознакою жанру – приховано і з великим терпінням. Тож і діяти проти неї потрібно винахідливо і з великим терпінням.
Треба пам’ятати, що все погане про владу, яка нічого не робить для державної мови, вже написане. Можна лиш повторювати. Хоча ефективніше більше таких не обирати.
Треба не забувати, що деформація відбувається не лише там, де тиснуть – а й там, де прогинаються. А таких значно більше на «нашому березі» ріки.
У мене немає поки що універсальних рішень та порад, як із цим впоратись. Те мале, що можу і може кожен – виявляти співрозмовнику максимум поваги і демонструвати максимум твердості – роблю. Маю з цього більше успіхів, ніж невдач, тож українська мова від цього в плюсі, хай і малому. Чи матимемо великий плюс з прекрасних, але небезпечних текстів, – не впевнений.
Ігри з вогнем завжди небезпечні. Про це попереджають ще з дитинства...
09.09.2017