От і все, Романа не стало, його більше немає. Загинув у бою. Тепер я можу про це написати: про втрату, про біль, про війну. Про зустрічі, які не відбудуться, про розмови, які не стартують...
Не знаю, як краще зробити так, щоб ми не звикли, не збайдужіли, щоб вони не стали статистикою. Але знаю, як не треба робити – ми це проходили за совітів
Кажуть, що «так ми звикнемо бачити їх на вулицях і не жахатися». А можливо, комусь і треба жахатись, когось треба вивести з летаргійного стану самозадоволення?
Не все так погано, – говорять мудрі люди, даючи шанс виправитись. Розкіш думати, що все погано, мають, можуть собі дозволити люди, які перебувають у безпеці або в паралельному світі
