А якщо ти не сам?

А якщо ти не сам? Деколи так і хочеться, особливо в наш непростий час, запитати в авторів мотиваційних роликів на тему «ніколи не здавайся» – а якщо ти не сам? Ні, я з великою повагою й шаною, це очевидно, ставлюся до людей, які змогли, наприклад, вижити наперекір обставинам, або, як колись любили писати журналісти, «кинули виклик стихії і перемогли».

61-річний австралійський фермер Кліф Янг пробіг 875 кілометрів, супермарафон Сідней–Мельбурн. Одягнений у комбінезон та калоші, Кліф переміг атлетів світового класу. Він біг п’ять днів і ночей, коли всі спали. Янг не знав, що дозволяється сон, тому біг – і переміг, побивши попередній рекорд на 9 годин. Все життя він пробігав за вівцями величезні відстані. Інша історія. Карабінер, батько трьох дітей Мауро Проспері вирішив взяти участь у супермарафоні через Сахару. Шість днів, 233 кілометри Marathon des Sables. Проспері попав у піщану бурю і відхилився від курсу, пробігши не в той бік декілька сотень кілометрів. У нього закінчилися запаси їжі й води, він пив власну сечу. Набрів на закинутий мусульманський скит, де ловив і їв кажанів. З відчаю і страху, що помре з голоду, Мауро вирішив вбити себе, перерізавши вени. Навіть залишив записку дружині й дітям. Але через зневоднення його кров стала згортатися значно швидше. Це переконало його продовжити боротьбу і йти далі. На дев’ятий день він зустрів людей. Кліф Янг став символом того, що завдяки наполегливості можна подолати будь-які обмеження, навіть без фахової підготовки. В 2012 році Мауро Проспері таки пробіг цей клятий марафон через Сахару. Через 34,5 години він фінішував 131-м. Його напевно можна назвати символом відваги і впертості.

Це тільки два приклади, а їх більш ніж достатньо. Всіх їх об’єднує те, що мова йде про те, як вижив і як переміг один. А якщо ти не сам / не сама, якщо ти не один / не одна? Якщо на твої руках ті, чиє життя буквально залежить від тебе: маленькі діти, не школярі і хворі, важкі хворі, лежачі? Й у вас немає опції «все, я більше не можу, я виходжу з гри». Це не спорт, це життя під час війни. Ніхто не знає, як довго все це триватиме, коли фініш і чи прилетять сьогодні шахеди.

Символом цього можна назвати киянку, маму двох малюків-близнюків, яким немає й двох років. Відео, як вона заводить-заносить їх на сьомий поверх, бо ліфт не працює, з’явилось в інтернеті, розбурхало мережу, стало вірусним і його підхопили випуски новин. Спочатку хлопчики йдуть, підіймаються сходами самі, потім втомлюються – і з п’ятого поверху мама несе їх по черзі. Спочатку одного половину відстані між поверхами. Ставить його біля стіни, каже чекати – напевно, заспокоює, щоб той не боявся, і спішить по його брата вниз. Приносить, ставить біля стіни, тоді бере того, що стояв, і піднімається з ним. І так до самого фінішу, до сьомого поверху. Журналісти назвали її та її малюків символом незламності України.

Але якою ціною дається ця незламність? Читаючи «корисні поради і лайфгаки, як вижити без електропостачання, тепла і води», сто рецептів, як приготувати їжу без газу і світла, важко не помітити, що всі вони розраховані на здорових і дорослих людей. Нічого дивного – якщо брати до уваги, що пишуть їх ті, які самі ходили в гори або й водили туди групи, професійні спортсмени та інструктори. Дітей і хворих в похід не беруть – але вони хочуть їсти і вони мерзнуть. Маленькі діти не можуть їсти холодну їжу, не будуть їсти пюре цілими днями, а каші треба варити. Важко хворі люди також. А всі ці рецепти «як приготувати без газу й електрики» – це просто розмаїті канапки і салати. Відкрийте банку чогось (кукурудза, горошок, риба, гриби…), додайте олії, солодкого перцю, помідорів, спеції і перемішайте. Або беремо житній хліб і кладемо авокадо, шинку, сир, листя салату, помідор…

Я вже писав, що читаючи розповіді киян, як вони дають собі раду в цих суворих умовах, не знаходив розповідей літніх людей – вони не пишуть у соціальних мережах. Мами з маленькими (і не тільки) дітьми також не мають часу описувати своє життя, їм ніколи і їм не до того. Можуть зняти коротесеньке відео – і все. Той, хто доглядає за хворими, особливо лежачими (чого варте тільки помити і нагодувати, дати ліки), тим більше не буде на це витрачати свій час – у нього / у неї його просто немає, їм би якось відпочити, поїсти самим і відіспатися...

Це не до того, що не потрібно писати – радше навпаки: світ і всі ми маємо знати ціну цієї незламності. Ці свідчення учасників, це пережите, описане з такою іронією, сарказмом і гумором, – документ цієї страшної війни. Просто люди, які залишаються ніби в тіні, зрідка попадають в ефір – про них і їхні історії ми мало що знаємо, вони не пишуть самі про це, не знімають відео і не викладають в інтернет, за невеликими винятками. Але вони є справжнім символом мужності, незламності, людяності. З дня в день, місяць за місяцем, а то і роки, не думаючи про себе, не нарікаючи, не скиглячи, не маючи на це навіть сил і часу…