Малий фейлетон  

Малий фейлетон   Серед усіх нещасть, які переслідують нащадків Адама на цьому світі, одно із перших місць займає "страх".   — Хоч Ви і смійтеся з мене, то я Вам признаюся щиро: усього на світі боюся — говорив до мене пан Филимон Парталинський, емеритований підрадник цісарсько-королівського уряду для зберігання цін, коли інколи зайшов до мене у гостину, щоб довідатися про політично-дипломатично-стратегічні новини та позичити яку-небудь книжку до читання, розуміється на "вічне" відадвання.  

  Гумореска  

  Петро Догода не мав ще досі нагоди оженитися, хоч проскочив уже своїм парубоцьким віком 37 рік. Просто не мав часу над такою справою подумати, бо ввесь вільний час займали йому інтереси, до яких мав куди більше щастя, як до жінок. На свою долю, назагал, Петро Догода, директор торговельного підприємства, не мав причини нарікати. Уладженого вибагливо і комфортово мешкання завидували йому всі старі знайомі й товариші, готівочка в банку ніколи не зменшувалася, навпаки росла, наче паляниця на поташі, бо Петро вмів якслід використовувати конюнктуру.  

  З приводу роковин смерти Й. Маковея — 21 VIIІ. 1925  

  Наперед оправдання, чому пишемо про український гумор у теперішній воєнний час. Тимчасом усім нам треба кріпитися сміхом-веселістю! Адже німецьке радіо скоротило тепер до мінімум поважні передачі, бо вояки домагаються першусього веселої музики, веселої розваги. Це повинно бути і для нас вказівкою. І друге оправдання: ця статейка не має претенсій на літературознавство, а хотіла б бути лише спробою схопити психологічно, що таке український гумор і заразом заохотити наших письменників, щоб більше вам про це писали і плекали цю ділянку творчости.  

  Старий Наум, що ще за небіжки Австрії протримав дев'ять років за холявою війтівську печатку до нині говорить, що "хто чим воює — від того й гине"...   Горбатий Сашко і криворукий Петя та навіть отой хворий, не при нас кажучи, на валєнтого, мелянхолійний Миколка — давно в Твердолобівцях проповідували ліворуцію.  

 

  Не-гумореска   Вигляд мого приятеля, звичайно бадьорого й життєрадісного, вразив мене чимось особливим. Похилена лінія плечей та погаслі очі вказували на якусь психічну депресію.   — Ов, друже! Щось приключилось?   — Ні, ні... власне нічого...   Мнучись у недоговорених словах, приятель хотів викрутитись від ясної відповіді, але під напором моєї настирливости, вкінці уступив.  

Малий фейлетон   — Добродію, сьогодні 19-го березня!..   — І що з того?   — Як що? Ви забули? Бузьки прилітають!...   — І що з того?   — Можуть вам щось принести!..   — Не вірю у ці дитячі казочки. Мені здається, що нема вже сьогодні ні одної малої дитини, яка вірила б у такі дурниці...   — У цьому й ціла біда! Боюсь, що коли ми відкинемо гіпотезу з бузьком, але на цьому вийдемо. Коли відцураємося доброго, старого способу, то наша губернаторська земля опустіє.