Ліворуціонери

Старий Наум, що ще за небіжки Австрії протримав дев'ять років за холявою війтівську печатку до нині говорить, що "хто чим воює — від того й гине"...

Горбатий Сашко і криворукий Петя та навіть отой хворий, не при нас кажучи, на валєнтого, мелянхолійний Миколка — давно в Твердолобівцях проповідували ліворуцію.

Всі вони сиділи по криміналах і кожний почувався гордий, що, як колись, як писала пророчиця Михальда, прийде сильний, народолюбивий восточний цар — то вони за свої дотеперішні політичні заслуги заавансують щонайменше на солтисів і відплатяться буржуям за свої відсиджені согрішенія вольнія і невольнія.

А відплатитись сьогодні сільським революціонерам було за що!

От хочби Сашко...

Бідачисько сім місяців пробув у цюпі і то заніц, за істинно свинську політику.

Бо ніби й що ж? Вкрав у Мацька Зайонца, жи го спід Дзядова з бебехами жонд на наші землі стєгнув, звичайнісіньке порося, ніби пацє, рахувати.

Ну, що ж, вкрав, то вкрав, але, щоб, вибачте, за звиклого здохлєка пакувати нашому хрисціянинові сім місяців на плечі, то таки кажіть, що хочете, є визиск і експлуатація робочого класу і заносить національним гнетом.

Або Петя. Терпів, як апостол, за релігію.

Також майже задармо пішов туди, де і Сашко!

Бо що ж ніби він винен, що в єґомостя було краще збіжжя, а в нього з кукілем. Начитавшись ще в "Сельробі", що всі земні багатства належать виключно трудовій людині — наладував серед ночі дві копі пан-отцевої пшениці і завізши благополучно домів — засіяв згодом у криміналі.

Але що ж... Релігія і панівний клас... Шкода говорити! Релігія ж приневолює людину. І Петю також на три місяці поневолила релігія...

А наймолодший мелянхолійний Миколка, так, як і вони тоже терпів за народ.

Дістався там без дурний ліворвер, жи го шандарі витрісли в нього в воколоті...

Оповідали, жи но Сус Христос знає, як се тлумачив і ніц не помогло. — Забрали і фертік.

А попри це все їхня ліворуція таки наближалась... Йшла, як градова туча, що аж вересневі кленові листки ниць на землю падали і сонце червоніло...

В тих днях всі три, що гнили за народ в криміналах немов віджили.

Вони бачили, як з жахом приносив їм Мацько солонини та квасного молока, як оповідав, що в вісімнацятім році не вистрілив під Львовом ані одного кунуса до українців, а що найважніше, що так само, як і вони не люблять всяких грубарів, шандарів і прокураторів...

Наближалась вимріяна ліворуція і їхній радості не було кінця.

З-над Збруча сараною тягнулись на Галицьку Землю червоні полчища. Гусениці танків грузнули в жилавий чорнозем, витискаючи парканики й хрестики та віщуючи якесь дивовижне нещастя.

І в тому часі наші Твердолобівці також не спали... Сашко, Петя і Миколка зрихтували перед селом тріюмфальну браму, а каправий красноармєєц, що забрів у дєрєвню до тьоті чтолібо покушать — почепив довжелезний "Привет" Красной і т. д. Армії.

Та замість втіхи — почухали селяне сиваві чуби, а, рахувати, бабня — то прямо прослезилась. Не так може, що поздирано з тієї брами жовто-голубі ленти, що їх вофірувала Мандзишинової Горпини відданиця, як си пригадуєте, чорнєва Маруся і Петришин внук, жи сє ві Львові на ксьондза вчив, як через це, що восточний цар сплюгавив їм село...

— Кажіт си що хочете, всюдим був, але щосім такого, то таки на вочим не видів — морикував старий Наум.

— Та що сє стало?

— Що?

— Аво!

— Та де?

— А вам що висадило?

— Ну, та ж що там такого?

— Аво переслібізуйтеси, то пізнаєте!

— Та не жіртуйте! Ви ж письменні, то розкажіть!

І старий Наум, що ще за небіжки Австрії протримав дев'ять років за холявою війтівську печатку заревів серед заплаканих ґаздинь.

— Видите, людоньки! Того нам ані Фрац Йосиф, ані таки ніби рахувати Польська не вчинила, що ті визвольники! Поздирали наші написи, а дали свою прокляту таблицю, жи наше, рахувати, село, то, вибаште, привєт Красної Армії. Що за ганьба! Чуєте? Що за пониження!

Коментар дядька Наума поділав на всіх громом.

— Як то — сичали молодиці — вони сміють так нас плюгавити? Що ж то в нас церкви нема, школи, чи може люди не так як всюди?

— Як вони сміють робити з нашого села войсковий привет! — тряслись від злості посинілі баби.

— Та на землі сіл, як в морі піску! Та най ідуть в ліси, в безвісті та вибабраються враз з кихулами! — вимахували грізно п’ястуками.

Але змінити це статус кво було важко. Огірчення затроювало усім життя.

Поважні ґазди, надивившись на ті всі пролетарські кумедії — досадно спльовували й вертали домів.

— Ото, куме, будем тепер мати в селі фетер! — говорили між собою.

Та факт такого нечуваного обезславлення села не лише не подобався звичайним ґемайнам, що не знають політики, ні штилюнків, але також боляче вразив і трьох ліворуціонерів, що за панської Польщі гнили за народ по криміналах...

Кожний сподівався, що горбатий Сашко не допустить до такого шкандалю.

І дійсно.

Трьох ліворуціонерів побили таблицю колами, щоб не розносила світом чутку, що ніби рахувати таке село, як Твердолобівці, з якого люди за народ гнили по криміналах, що воно на ганьбу свободи і рівноправності — стало таким лєцтим войсковим приветом.

І тоді навіть і старий Наум признав негосподарській дитині Сашку повний рихт.

— Направду Сашко стоїть за народом!

Одначе не довго гордився Сашко.

Єдинокровні пейсаті козаки — приарештували всіх виновників і як підлих саботажистів та ворогів народу і молодої одинокої під сонцем щасливої країни робітників, які чинно зневажили непереможну Червону Армію — присудили на розстріл.

Село плакало, село благало, жи но Сус Христос знає і таки ніц не помогло...

— Хто чим воює!..— зітхав старий Наум. Така вже воля Божа...

— Какім образом ані ето зделалі? — питались у людей большевики.

— Та де, паночку, образом! Та звичайним колом. Хто б ще хотів святий образ до такого напису про причет паскудити!

Від того часу багато переплило через Твердолобівці хмар.

Старий Наум і досі говорить, що його село, якого протримав дев'ять років за холявою війтівську печатку — одиноке село на цалу Ґаліцію, що не далось большевикам опоганити.

Люди в Твердолобівцях, бігме, самі ліворуціонери...

[Львівські вісті]