Петро Догода не мав ще досі нагоди оженитися, хоч проскочив уже своїм парубоцьким віком 37 рік. Просто не мав часу над такою справою подумати, бо ввесь вільний час займали йому інтереси, до яких мав куди більше щастя, як до жінок. На свою долю, назагал, Петро Догода, директор торговельного підприємства, не мав причини нарікати. Уладженого вибагливо і комфортово мешкання завидували йому всі старі знайомі й товариші, готівочка в банку ніколи не зменшувалася, навпаки росла, наче паляниця на поташі, бо Петро вмів якслід використовувати конюнктуру.
Одно тільки сколихувало погідну, як липнева ніч, психічну рівновагу духа. Особливе недовір'я, що його Петро мав завжди до сімки. Така собі звичайна сімка, що в старовину приносила щастя людям, для Петра Догоди була найгіршою недогодою, гіршою від найгіршої тринадцятки! Така собі звичайна сімка, як сім днів у тижні, як сім планет, як сім зір у Великому Возі, як сім жидівських чортів, як сім мудрців, як сім сплячих братів, як сім чудес світа, як сім гріхів головних, як сім краваток, що їх Петро змінював сім разів у тиждень.
Це недовір'я мало глибші підстави. Бо Петро вродився сьомого дня, сьомого місяця, сьомого року нашого століття. На щастя, чи нещастя, дім, в якому відбулася ця історична для роду Догодів подія, мав на входових дверах, розбиту каменем якогось щиросердного п’яниці, що всім добра бажав і зокрема рідні Догодів, облупану табличку, на якій ще можна було пізнати вимальовану чорним лакером сімку. І тому Петро вірив, що сімка відограє в його життю якусь вирішну ролю. А, що Догода не любив ніякої непевности, недолюблював він і сімки.
Отже пан директор Догода не був жонатий, як ми це вже згадали, але набрав до того великої охоти. Ця охота, особливо, збільшилася перед трьома місяцями, коли Петро вперше зустрівся з Рутою. Тоді він ще не знав її імени, ні прізвища, але він бачив її сині, як підвечірнє небо, оченята, прикриті довгими віями та пухкі й червоні як фірмова печаткова подушечка, губи.
З того часу, коли Петрові приходилося прибити на якому небудь папері печатку, то він притискав її ніжно до подушечки і потому наближував її пестливо до своїх уст. Колись із привички хухав на неї, а тепер, потримавши хвилинку при устах, притискав її до паперу, вдивляючися любовно на червоно-кармінові сліди печатки.
Три місяці їздили обоє одним трамваєм (також "сімкою"), в одну пору і в одному напрямі. Петро не здобувся ніразу на відвагу, щоб до неї заговорити. Три місяці, день-удень поринав зором у волошках її очей і повисав мріяти на малинових устах і три місяці, день-удень паленів, наче ґімназист, коли волошки глипнули на нього. Але нагоди заговорити таки пан Догода не вмів знайти.
Раз доля до нього всміхнулася своїми прижмуреними очами. А було це тоді, коли шепелява кондукторка, непривітна, як осінь, домагалася від незнайомої жаб'ячим скреготом вуличного жарґону дрібних грошей, а незнайома заклопотано стала нишпорити в торбинці. Петро миттю сягнув до кишені, але в тому самому менті незнайома блиснула йому попри очі ніклевою монетою. Нагода пропала, але незнайома всміхнулася до Петра так зорерадісно, що Петро малощо не розцілував на радощах шепелявої кондукторки і пікуючим летом стрибнув між прохожих, щоб чимдуж добігти до своєї "буди" і віддатися солодким мріям.
— Вона виразно щось до мене чує — стрибнула розбриканою козою думка по вертепах Петрової голови.
— Вона хотіла б заговорити, але їй не стає відваги, як і мені.
З того дня Петро почав кланятися своїй незнайомій коханій. А вона так увічливо всміхалася, так кокетливо перехилювала голівку, відклонюючись, що він уже вважав її малощо не своєю судженою.
П'ять днів скидав Петро капелюха перед незнайомою, п'ять днів уже вона відклонювалась йому, Аж сьогодні... Бомба найтяжчого калібру була б так не поразила директора Догоду, як факт, що в цілому трамваю не було його коханих волошок. Зажурений, вовком увійшов до свого бюра і сів до праці. Перекидав щоденну пошту, механічно прочитав листи, відкладав їх набік, аж раптом... Серце втекло глибоко кудись під ребра, очі прикрилися мрякою...
На самому споді щоденної пошти лежав вузенький, рожевий, пахучий лист. Таких листів Петро ще ніколи за своїх 37 років не одержував, аж сьогодні:
— Вона... і вітром роздер коперту.
"Дорогий Пане!"
Вибачте, що Вас турбую, хоч знаючи Вас так довго, вдійсності не знаю. Коли молода, здається доволі гарна дівчина може ждати чогонебудь від життя, то я того жду. Коли наші зустрічі в "сімці" мають якусь, хочби слабеньку ниточку симпатії, то прошу прийти сьогодні в 7 вечером на останню зупинку "сімки" за містом. Я нарочне трамваєм не їхала, щоб передати до Вас листа
Ваша знайома незнайома".
І більше нічого. Але того вистачало, щоб Петро цілий день не міг знайти собі місця, щоб махнув рукою на всю роботу, щоб пів дня пересидів у стрижія, добираючи якнайкращу форму причіски для своїх сімдесят-семи волосків на голові, щоб десять разів перекинути своїх сім краваток, заки добрав одну, яка здавалась йому найвідповіднішою.
Ще далеко до сьомої сторчав Петро на останній зупинці "сімки", виглядаючи тужно червоних, із жовтими запасками трамваїв. Уже проминула сьома а її ще не було. Непорушно, як дерев'яний дороговказ, виявивши очі в залізні рейки, стояв Петро затрачуючи останки надій.
— Добрий вечір! — задзвонили раптом за ним тонкі дзвінки її голосочку.
— Добрий вечір! — промимрив спантеличений несподіваною появою, забувши зразу всю, штудерно придуману промову.
— Петро Догода, директор торговельної спілки — видусив із себе.
— Ах, знаю, знаю. Я давно знаю ваше прізвище, пане директоре. Коли жінка кимсь зацікавиться (в цьому менті Петра щось під камізелькою залоскотало), то вона вміє про все довідатися. Я Рута Попельничка.
— Панно Руто, ви справді мене знаєте.. Не можете собі уявити, який я щасливий...
— Ми бачилися три місяці, не знаючи себе. Ми жінки куди швидше запримічуємо все від вас, мужчин, особливо, коли ми щось хочемо запримітити (знову лоскотки під Петровою камізолькою). Я можу Вам сьогодні сказати, котрого дня, в якій краватці ви були. Я помітила навіть, що ви хотіли за мене платити трамвайний квиток, коли в мене не було дрібних грошей.
Петрові від щастя душно стало. Вони йшли перед себе, як двоє старих знайомих, що давно бачилися і мають собі багато дечого розказати. На місто клалися сиві дими, на полях лягала синя мряка. Сутінки витягалися довгими темними тінями втікаючи від мідяного тареля пригаслого сонця. На сході бляшаною мискою виповз на небо недоживлений місяць і, чіпившись судорожно заблуканої хмарки, повис на ній та зизуючи робив до закоханих "перське око".
Як воно сталося, не міг би Петро ще й сьогодні оповісти, що присівши під самітнім кущем дикої рожі, поцілував Руту. Автім він не був певний, чи він її справді перший поцілував, чи вона його. Радше те друге, але чоловіча амбіція черчілівськими нашіптуваннями переконувала Петра, що саме в ньому пробудилася приспана відвага.
— Руто!...
— Петрусю!..
Скільки разів вони повторили своє ім'я, міг би тільки один місяць розказати, що знуджений тими плятонічними виявами кохання, зовсім скрився за хмаринку.
— Петрусю, я маю до тебе велике прохання, дуже важну справу, але скажу тобі її аж при прощанню. Я через неї рішилася з тобою конче сьогодні побачитись. Ти мені її полагодиш, правда? — шептали пухкі губоньки, що пахли перфумованим карміном,
Петра трошки щось неприємно стиснуло в горлі, коли підчас палкого, як серпнева спека і довгого як безсонна ніч, поцілунку почув про важну справу. Але нова хвиля пянливих пестощів знову вдарила дурманом у голову і Петро не бачив і не чув нічого, крім пухких подушечок її уст.
_________
— Завтра на тому самому місці і в тій же самій годині, що нині. А не забудь про моє прохання.
— Ах ти ще і тепер тільки про якісь справи думаєш — зідхнув важко, як міськa автомашина, Петро.
— Ось і мій трамвай! Доброї ночі! А тут маєш, це моя справа — і тицьнула Петрові в руки паперову коперту.
Дзеленькаючи, від'їхав трамвай, а Петрові здавалося, що половина його життя втікає цим червоним трамваєм із жовтою запаскою.
Знову дрижачою рукою розірвав Петро коперту, вдихуючи п'янкі пахощі її перфум. З рожевої коперти вилетіли метеликом два квадратові листки селєдинового паперу з однаковими друкованими написами: "№7"
Це були тютюнові купони відрізані з харчових карток.
А при цьому дописка кількох слів на звичайному папері з зошита.
"Посилаю два купони "№7" мій і моєї матері. Прошу їх для мене зреалізувати. Вам це легко прийдеться. Згори дякую, завтра принесу ще два моєї тітки і бабуні".
Здоровлю Рута".
Директор Петро Догода не їздить від тієї пори "сімкою", своїх сім краваток спалив, залишаючи тільки одну, а жінок із синіми очими ненавидить із глибини своєї старопарубоцької душі.
[Львівські вісті]
23.08.1942