Малий фейлетон
Десь люди мають щастя — один вродиться поетом; другий ковбасником... Прийде вечір. Поет снить шовкові сни про чорні брови, карі очі, ковбасникові ввижаються ковбаси, паштетівки, — а моє вже таке горбате щастя, що вродився бухгальтером і мабуть до гробової дошки прийдеться зчислювати ті безконечні цифри. Рахуєш цілий Божий день до пізної ночі і на мент спочинку не знаходиш. Одного кусника хліба не зїш заки не подумаєш, де вмістити його — під "винен" чи під "має". А вже як покладешся спати, то й ніщо інше не присниться тобі, хіба одні числа.
От учора, в Маланчин вечір — ледве живий приплентався я до хати, білянс робив ціліський день. Голова наче макітра, в ухах шумить. Лишень роздягнувся — бух на ліжко. Чей бодай у сні відпічну. Та де там! Тільки задрімав — аж ось переді мною касова книга — ще хвилина і я з жахом бачу, що книга — це я сам. "Винен", "має" — всі рубрики, немов в американці. Якась невидима рука мене червовим підкреслила і робить білянс. Я ближче приглядалось, а там у книзі все записане стоїть — кожніський крок, кожніська навіть думка. В розходах зупа, хліб, пенцак, що його я дістав на картку і "ґумі-золі". Волосся в мене стало дубом і піт цюрком полився. А що, як буде манко?...
Враз зникла книга. Годинник дзвонить — раз, два, три... дванадцять!
До хмари приставив хтось драбину. Я лізу та шаблі числю (таж бухгальтер!).
Дивлюсь, а хмарами від землі йде старий дідуган. Грізне, обсмалене обличчя та очі — два ножі. З одежі стряпки, а з ніг і рук течуть струмочки крови. Струмочки ті потоками спливають із хмар і морем землю заливають. Несе порожні торби, пачки й луски стрілен.
Йому на стрічу з небес — розсміяний, пустий хлопчисько візочок тягне. На ньому безліч клунків і все прикрите густим рядном. До нього простягнуті міліони поглядів линуть. Дівочих повних туги і материнних, повних сліз, і батьківських холодних і зважних, і молодечих, сповнених завзяттям.
— Гей, нумо, хлопче — покажи, що де за дари ти привіз! Несеш ти усміхи, чи сльози? Боротьбу, чи перемогу?
А йому й байдуже — з хмаринки на хмаринку скаче, малий пустун.
Стрівай, небоже! Я твої тайни підгляну — лише підлізу вище. Ще коби десять, вісім, чотири, два... хап за кінець рядна — ага!...
— Бійся Бога, чоловіче! Чого це ти по стінах дрешся? Ще диван обірвеш!
Отвираю очі — нема ні хлопчика ні візочка. Лише ріг дивана в руці. Перелякана глядить жінка.
— Чи не хворий ти, коханий? Ціліську ніч лише рахуєш?...
Ні, я рішуче мушу змінити фах. Стану поетом, або ковбасником. Бодай сни матиму...
[Краківські вісті]
14.01.1943