Клунки під стіною

Не-гумореска

Вигляд мого приятеля, звичайно бадьорого й життєрадісного, вразив мене чимось особливим. Похилена лінія плечей та погаслі очі вказували на якусь психічну депресію.

— Ов, друже! Щось приключилось?

— Ні, ні... власне нічого...

Мнучись у недоговорених словах, приятель хотів викрутитись від ясної відповіді, але під напором моєї настирливости, вкінці уступив.

— Початок цілої історії майже зовсім невинний. Вранці, коли я ще й не вспів зав'язати краватку, хтось з енергією постукав. Дружина без душі побігла відчиняти. Я стояв із завмерлим серцем, недов'язаною краваткою. Але незабаром передвчасний ляк перейшов у радощі. На порозі ясніла променистою усмішкою моя дружина, а за нею, соплячи й покректуючи, всунувсь із своїми клунками, наплечниками й валізками наш знайомий з провінції, та ще якийсь незнаний мені парняга.

— Здоров, здоров!, загудів соковитим баском знайомий, чоломкаючи мене з розгоном в обидві щоки, а від його голосу, кремезної постаті й гори клунків під стіною стало якось наче б тіснувато в кімнаті.

— Нема то, як панам з міста, довго сплять, паньдію всякі вигоди, комфорти.

Я ще й не вспів відмахнутись рукою, як соковитий бас гудів дальше:

— Чи не кажу, що панам у Львові добре? І показав на застелений дружиною стіл до сніданку.

— Прошу! І вір після цього в якісь нарікання. То так більше для моди, для спорту: "Біда! Нема хліба!" А тимчасом тут хіба лиш птичого молока... Ге-ге! Цілую ручки, піньдійко! Після дороги чайок не зашкодить...

I присівся до столу, садовлячи біля себе свого сопутника та з питомим собі темпераментом забрався до діла. Одна крімка, друга, третя, чай, ще раз чай, здоровенні щоки працювали безупинно, дозволяючи собі тільки на маленькі передишки в антрактах розмови. Я весь був наче в гіпнозі, хоч тут і камінь зм'як би. Під обвислою камізелькою нижче грудей щось тьохнуло, і я почув вовчий апетит. Чому б мені не скористати з моменту? Дві крімки зникло, як дві маленькі мушки. Рука відрухово помандрувала по третю... і раптом завмерла в половині дороги. Мої очі, зустрілись з очима моєї дружини. Значить, так. Гм!... Стоп! Час до бюра... Я попрощався і не оглядаючись на стіл, вийшов.

Вернувшись з праці, я застав уже ціле товариство за трапезою. Наш гість виголошував дитирамби на честь господарських здібностей моєї дружини й з бравурою нагортав з полумисків. Жінки славні своїм практичним змислом, але інколи їх спромога розв'язувати важкі життєві проблеми переходить межі реального. Після якоїсь, давно невиданої на нашому столі зупи, після котлеток, справжніх свинячих котлеток з капустою (уявляєш: з капустою!), дружина подала чай... з солодким! Цього було вже доволі. Я скористав з найближчої нагоди й вийшов за дружиною до кухні.

— Слухай, що це все має означати? Вічно чую, що нічого нема, а тут... Потім знову будуть нарікання на пусту комору.

— Ах, ти вічний недотепо. (Дружина зневажливо постукала в моє чоло). Ти ніколи не вмієш ні глядіти, ні думати на дальше мету. Думаєш, не виплатиться? Бачиш — не приїхали ж з порожніми руками!

Я засоромивсь своєї тупоумности і якстій повернувсь знову до гостей. Мій зір мимохіть зісковзнувсь по горі клунків під стіною. В душі стало раптом чомусь радісно, як на вид свяченого стола... Нагло мені захотілось бути неменш гостинним від моєї дружини і вихопивсь великодушно:

— Очевидно, ви заночуєте в нас. Куди будете тинятись у чужому місті.

— Очевидно, очевидно, прошемрив знайомий, заїдаючись другою перцією солодкого. Його сопутник гідно дорівнював йому кроку...

Увечері повторивсь більш-менш той самий сеанс з деякими мало помітними модифікаціями. Дружина приносила й виносила тарілки, гості змагались в апетитах, як на пописі. Під стіною стояла нерушена гора клунків. Нічліг ми влаштували, як пристоїть гостинним господарям: гостям віддали свої ліжка, дружина примостилась у кухні, я на зісунених кріслах біля шафи. Ніч була не зовсім спокійна. Крісла розсувались, у боки давив кант, повітря здригалось від потужнього хропоту гостей. Але те все здавалось тільки дрібним епізодом. Думку заколисував чарівний спогад про клунки під стіною. В уяві ставали барвисті картини.

Наступний день пройшов, як і попередній. Тільки ввечері я помітив деяке занепокоєння в обличчі дружини. Час до часу вона тривожно запитливим зором споглядала під стіну між шафами, але на зовні все було, як передтим: біла скатерть, увічлива усмішка, смачна кухня.

Проминула ще одна ніч, потім день і ще одна ніч. Мої боки привикли до твердих кантів крісла, я навчивсь зовсім добре спати під дружній акомпаніямент хропіння гостей. Ніби так було від давна...

Одної днини, вернувшись із праці, я був вдарений дивною тишею в хаті. Кінець столу сиділа дружина з обличчям в долонях.

— Любо! Щось сталось? (Мовчанка).

— Ну, Любо, не можна ж, відізвись хоч!

Не відкриваючи обличчя від рук, дружина хитнула головою, в напрямі стіни. Я нічого не розумів і чекав на дальші пояснення.

Мусіло скоїтись хіба якесь велике нещастя, бо із стиснутого болем горла дружини з трудом продерлось лиш одно коротке слово:

— Нема.

— Але ж, дитино, заспокойся! Чого нема? Направду я не розумію тебе.

Моїй дружині безсило впали руки, і я побачив залите слізьми обличчя.

— Ти ніколи нічого не розумієш. Бачиш — нема... Поїхали... (І дружина знов зайшлась риданням). А ми... а ми... нам нічого.

Я оглянувсь на стіну між шафами. Там було пусто. Я все зрозумів, але слова, які я приготовив для потішення дружини, розплились в порожнечі, що нагло зацарила в моїй душі. Щоб не наражувати свою духову рівновагу на надто важку пробу, я постановив чимскоріш вийти з хати. Шукаючи за капелюхом, я чув ще уривки дальшого оповідання жінки:

— Казали, що їзда їм дуже оплатилась і що вдалось їм поробити дуже корисні торговельні потягнення. За 10 кг. сальцю чудовий весняний жупан, за шинку — шкіра... за білий хліб...

Я майже не слухав, бо ціла моя увага була звернена на шукання капелюха, але все ж дещо доходило до моєї свідомости.

— І при найближчій нагоді обіцяли нас напевно відвідати.

— Що? Нас відвідати?!

На щастя мій капелюх знайшовся і я врешті міг вийти на свіже повітря.

***

Оповідання втомило мого друга. Він хустиною осушував спітніле чоло. Я співчував йому, але слів розради не знаходив.

[Львівські вісті]