Ще вчора повне серце і зір, як гостре лезо, / Й блавату журні сльози на блюзах гордих чот... / А нині хрест без слова й розплакана береза / І десь там тристріл горбу говорить хто й за що...

І.   Був прекрасний липневий ранок...   Сонце вже майже на три коцюбі стояло понад селом і золотом дзвонило в поле...   Був це ранок голубий і здоровий, як голуба і здорова жила на порепаній Паньковій руці.   За вікном гуркотіли танки, гармати й вози та клекотали бузьки і птахи стрясали з вершків лип селединові пелюстки квіту. Вони котилися безшелесно вітром по подвір'ї й топились у недалекій гноївці, в якій вилігувалася з дванадцяткою жвавих хрумкал здоровенна рилата льоха..  

  Старий Наум, що ще за небіжки Австрії протримав дев'ять років за холявою війтівську печатку до нині говорить, що "хто чим воює — від того й гине"...   Горбатий Сашко і криворукий Петя та навіть отой хворий, не при нас кажучи, на валєнтого, мелянхолійний Миколка — давно в Твердолобівцях проповідували ліворуцію.  

  З над яру, де топіль ліричність барвінкова, Він виїхав, як день, з палаючим лицем... І блискав по росі кінь місяцями кован Та грало на вустах несказане слівце...   І тихо підійшла без шелесту і слова Й уста знайшли вуста під радісним кущем... І канула у даль зірниця вечіркова, Неначе на воді розтерзане перце…   Так тіло ватажка занадто дороге є, Живе, мертве — одно, сто тисяч будь-кому, Щоб зникнула лишень рука страшна й провинна!  

  І.   Туга за німбом   Це певно втягнуть в книги літописці, Як вбили Княжну відьми й опирі... І вічно будуть дітям при колисці Співать про час той журні матері...   І гнів, як вуж серця внучат обвиє, Туга за німбом впаде, як петля... Коли ж ти станеш, несторівський Киє, Чайки Дніпром по славу направлять!   Та хай ще грім і чорні гекатомби, Хай знову муки і гаряча кров... Рве серце біль, мов стотоннові бомби,