Протягом липня одночасно п’ять центральноєвропейських міст – Брно, Острава, Кошице, Вроцлав і Львів – приймають у себе широко закроєний, хоч і криворуко зшитий літературний фестиваль «Місяць авторських читань». Ніде правди діти, я на всілякі закордонні виступи їздити люблю. Щоправда, не люблю там виступати. Бо виступати я люблю якраз у Львові. А в закордонні воно зазвичай якось механічно виходить. Мовби серед зими сіяти. Тобто посіяти, може, й посієш, але чи щось зійде? Не думаю.
Зате від таких поїздок часто буває інша користь. А саме: яке-не-яке дослідження тамтешньої громадської думки. Тому, не вірячи в жодну власну просвітницьку місію і легковажно відповідаючи їм залежно від погоди, я все ж намагаюся запам’ятовувати їхні запитання. Як вони нас бачать? Про що їм цікаво довідатися? Що їх тривожить? Чи вміють вони у своїх ЗМІ відрізняти просто інформацію від прихованої (або й неприхованої) кремлівської пропаганди?
І мушу цього разу констатувати згаданої пропаганди надзвичайну ефективність. Точніше, ефективність ця завжди була високою, але цього разу помітним виявився один її новий результат. Звісно, можна сказати, що таке «дослідження» є дуже суб’єктивним: різні країни, різні – інколи зовсім випадкові – люди, тож намагатися звести їхні слова до спільного геополітичного знаменника означало б виявити цілковитий методологічний волюнтаризм. Гадаю однак, що сам факт повторення певної теми різними людьми у різних країнах і різних ситуаціях свідчить про таку ж певну тенденцію.
Вибираючись до Чехії, Словаччини і Польщі, я був готовий дискутувати про українське правосектантство загалом і гомофобію зокрема, про Богдана Хмельницького і єврейські погроми, про УПА і Волинь, про наше небажання федералізуватися й «дискримінацію російської мови» та її носіїв, зрештою – про невміння подолати корупцію, відремонтувати дороги і викорінити побутове хамство. Але про все це (за винятком хіба що мови) мене так ніхто й не запитав. Натомість кілька разів довелося порозмовляти про можливу третю світову війну. Особливо показовими були два випадки.
Перший – в Остраві. Після читань ми сиділи з новими приятелями в «Абсентовому клубі», куштували швейківську контушівку і продовжували обговорювати ситуацію в Україні. Повз наш стіл проходив п’яний молодий чех із Праги. Почувши, про що мова, він зупинився, запитав, хто тут із України, після чого каламутно подивився мені в очі й сказав:
— Я дуже боюся, що через вас почнеться третя світова війна.
— Як це через них, – спалахнув мій новий остравський приятель Якуб. – Ти що, хочеш сказати, ніби Україна напала на Росію?
— Ні, я знаю, що не Україна, – пробелькотів п’яний молодий чех. – Але я дуже боюся, що через Україну почнеться третя світова війна.
Гаразд, чех із Праги був п’яний, молодий і в барі. Але поляк із Вроцлава був похилого віку, тверезий і в бібліотеці. І він також запитав:
— А ви не боїтеся, що з конфлікту на Донбасі розгориться третя світова війна?
Крім того, було кілька неформальних балачок на дотичні теми у Брні й Кошице. Висновок з них усіх разом я виніс вельми сумний. Ні, наші європейські сусіди переважно не вважають нас винними і тим більше не виправдовують дій Росії. Але вони втомлені і залякані. Не зумівши переконати їх у тому, що Путін хороший, кремлівська пропаганда все успішніше вщеплює в голови жителів Заходу думку, що Путін – «бєзбашенний», і в разі чого справді перетворить їхні старовинні міста на «радіоактівний пєпєл». Тому багато з них, трохи червоніючи в глибині душі, готові пожертвувати Україною – аби надмірно не дратувати агресора.
І в цьому місці мене шляк трафляє. Бо хто як хто, а чехи, словаки й поляки – поки ще там почнеться третя світова війна – мали б добре пам’ятати, як починалася друга. Як, не бажаючи надмірно дратувати Гітлера, «великі західні держави» змусили тодішню Чехословаччину прийняти положення Мінської... перепрошую, Мюнхенської угоди 1938 року, що мала відвернути війну, а на практиці лише розпалила територіальний апетит Адольфа Алоїзовича. І як від вересня 1939-го аж до травня 1940-го Англія і Франція, замість виконувати свої союзницькі зобов’язання перед Польщею, вели проти Німеччини гібридну... перепрошую, «дивну» («вдавану», «сидячу» – в різних мовах по-різному) війну без бойових дій, хоч і переважали на той момент німців майже учетверо.
Згодом фельдмаршал Кейтель зізнався на суді, що у 1939 році Німеччина не мала жодних шансів у протистоянні об’єднаним військам союзників. Але невтручання ста десяти англо-французьких дивізій (проти двадцяти трьох німецьких) власне й послужило Гітлеру сигналом, що він може безкарно сунути на Варшаву. А тоді дійшла черга й до країн Заходу, які дуже боялися, що через Чехословаччину чи Польщу вибухне велика війна, і до останнього намагалися задобрити «бєзбашенного» фюрера, між війною і безчестям вибравши безчестя, а в підсумку отримавши і безчестя, і війну. Коротше, повертаючись до нинішньої Європи: коли хтось боїться третьої світової, це нормально і зрозуміло. Тим часом ненормально і незрозуміло, коли той, хто її боїться, робить усе для того, щоб вона врешті-решт почалася.
P.S. Є у мене – знаю з досвіду – трохи читачів, котрі вміють читати страшно прискіпливо, але при цьому щоразу якось примудряються не зрозуміти прочитаного. І вони – знаю з досвіду – зараз глибокодумно зауважать, мовляв, глянь, який непослідовний: то заявляє, що треба позбутися Донбасу, а то наводить приклад міжвоєнної Чехословаччини з відібраними у неї Судетами і твердить, що путінську Росію треба зупинити і пацифікувати. Де логіка? Пояснюю. Трапляються проблеми, які Україна може вирішити, а трапляються й такі, яких не може, бо вони далеко не лише українські. Донбас – це та проблема, яку ми можемо вирішити. Шляхом ампутації. Не для того, щоб задобрити Путіна, а для того, щоб не мати у своєму складі територій, які загрожують існуванню решти країни. Тоді як путінська Росія – це проблема не лише наша. Так само, як гітлерівська Німеччина була свого часу проблемою не лише Чехословаччини й Польщі, тільки «миротворці» Чемберлен і Даладьє все ніяк не могли в це повірити. Путінська Росія є проблемою всього світу. Тож світ її або вирішить, або таки дочекається третьої світової війни. Не через Україну і не через конфлікт на Донбасі, а через надто швидко забуті уроки історії.
30.07.2015