Історія, кажуть, не знає умовного способу дієслова. А мені що до того? Я ж не історія, я – філолог. А філолог умовний спосіб знає. І може собі пофантазувати на різні теми. Наприклад, на популярну останнім часом: чи став би такий-то «діяч російської культури» сьогодні ватником? Якби дожив. Зокрема – чи став би ним померлий 25 років тому Сєрґєй Довлатов?
Бо є такі радикально налаштовані патріоти України, які твердять, що російські діячі стали б ватниками всі поголовно. А це навряд. Адже серед тих, хто дожив до наших днів, знайшлися й такі, що не стали. Меншість, звісно, але все-таки. Зрештою, запитайте міністра чорно-білих списків. Із кого б його міністерство могло укласти білий список, якби всі потрапили до чорного? Отож.
Чому я думаю або, точніше, чому мені хочеться вірити, що Довлатов би нині до ватників не належав? Окрім того, що я просто його люблю, існує ще кілька причин. Жодна з них, як показує досвід багатьох інших російських письменників, сама по собі гарантувати захист від оскотинення не може, але разом – мабуть, так.
По-перше, походження і формування. У народженого в башкирській Уфі сина єврея і вірменки, який відбув армійську службу в Комі АССР, сформувався як письменник у Таллінні, а літературну славу здобув щойно після еміграції до США, було, здається, небагато підстав запалати російським великодержавним шовінізмом і тому подібним «почвєнним» слов’янофільством. Він і не запалав, назавжди залишившись на боці лібералів-західників, а не багаторазово висміяних ним «дєрєвєнщиків». І, як на те, чи можливо собі уявити ватника, закоханого в антисовєтську й антиросійську Естонію? А Довлатов її любив – якраз за те, що бачив у ній залишки «закордонного» життя з відповідною архітектурою, побутовою культурою й елементарним здоровим глуздом. Саме Естонія загалом і Таллінн зокрема, за словами дружини Єлєни та молодшого друга Алєксандра Ґєніса, послужили Довлатову введенням у західний світ і підштовхнули до думки, що з есесеру так чи сяк треба валити.
По-друге, творчість. Я вже колись писав, що попри безперечну приналежність до російської літератури, Довлатов – за інтонацією, за «розмовною» манерою письма, за повною відсутністю проповідницьких повчань – більше вписується в американську, а не в російську літературну традицію. І сам себе називає не прозаїком і не письменником, а лише оповідачем. Тобто автором, який говорить не про те, як повинні жити люди, і не про те, заради чого, а лише про те, як вони насправді живуть. Одне слово, ні скрєп, ні духовності. Натомість ватників, принаймні серед «культурних діячів», як відомо, без духовних скрєп не буває. Єдиний представник російської літератури, до якого хотів би бути подібним Довлатов, це Чехов. А що думав про російську дійсність Чехов, ми знаємо: «Вы взгляните на эту жизнь: наглость и праздность сильных, невежество и скотоподобие слабых, кругом бедность невозможная, теснота, вырождение, пьянство, лицемерие, вранье». Ну, хоч щось є на цьому світі незмінне.
По-третє, політичні погляди. У принципі, Довлатов часто повторював, що політикою не цікавиться і якихось чітких поглядів у цій галузі не має. Але ось що він пише у програмній редакторській колонці в газеті «Новый американец» за вересень 1980 року: «Мы хотели бы видеть Россию правовым демократическим государством западного типа... Настоящее России – трагично. В экономике, промышленности, сельском хозяйстве заметны черты агонии. Идеология скомпрометирована полностью. Но, увы, тоталитарная система... наделена беспримерным инстинктом самосохранения. Такой могучий организм способен агонизировать десятилетиями. Мы восхищаемся стойкостью инакомыслящих, правозащитников...». І далі: «В политике нам близки либерально-демократические установки. В эстетике – широта и многоголосие Ренессанса. В философии – стихийный гуманизм. Мы считаем альтернативой любви – не вражду. И даже – не равнодушие. А ложь. Соответственно, альтернативой ненависти – правду». Цікаво: знайшов би він у сьогоднішній Росії паперову газету, яка би ризикнула надрукувати цю колонку?
Сєрґєй Довлатов помер у Нью-Йорку рівно за рік до набуття Україною незалежності – 24 серпня 1990-го. Нобелівський ватник, який устиг присвятити нашій незалежності відомий стішок, відгукнувся на смерть Довлатова так: «Не думаю, что Сережина жизнь могла быть прожита иначе, думаю только, что конец ее мог быть иным, менее ужасным. Столь кошмарного конца – в удушливый летний день в машине «скорой помощи» в Бруклине, с хлынувшей горлом кровью и двумя пуэрториканскими придурками в качестве санитаров – он бы сам никогда не написал».
Не знаю, не знаю. У кожному разі за два роки до еміграції, у день свого 35-ліття, сам Довлатов на стіні музею в Пушкінських горах написав коротко і страшно: «35 лет в дерьме и позоре». Ясна річ, у цьому питанні вирішувати за когось неможливо. Але здається мені, що навіть така смерть є значно кращою за життя в оточенні ста з чимось мільйонів путінських придурків, на тлі яких останній бруклінський пуерторіканець виглядає втіленням розуму, моралі й доброти.
