Добре, зайду ще з такого боку. Хоч, у принципі, це той самий – у широкому сенсі слова – гантінґтонівський бік, з якого я зазвичай і заходжу. Тобто підходжу. Зокрема й до Конституції. Тому вже й не знаю, скільки разів у ці дні я розказував друзям і знайомим старий, але вичерпний анекдот про Іванка й Галинку. От скільки разів чув запитання: «Що ти думаєш про зміни до Конституції?» – стільки разів і розказував. Про Іванка, якого мало цікавить колір шлюбної сукні його Галинки, бо він, Іванко, взагалі з Галинкою одружуватися не збирається. То так і я: мені все одно, особливий чи не особливий статус у складі України отримає чи не отримає внаслідок цих конституційних змін Донбас, бо єдине, чого я хочу від Донбасу, це щоб він нарешті перестав бути у складі України.
А так, то ясно: всі грамотні, всі давно прочитали і Гантінґтона, і критику на нього – і задоволено постановили, що сам термін «зіткнення цивілізацій» відійшов в абсолютне минуле. Бо кінець історії, постмодернізм, «і-і» замість «або-або», мульті-культі, срака-мотика, знесення кордонів у Європі і підростання нового покоління на Донбасі. Грамотним дурачкам, які вроїли собі, що давно обскакали застарілого Гантінґтона, всі ці аргументи, певно, видавалися страшенно переконливими ще якихось півтора-два роки тому. А нині? Нині вам теж здається застарілою думка про те, що лінія розламу між «західною» і «православною» (це він так евфемістично називає Хуйлостан) цивілізаціями проходить по Україні? А висловлене ще «на зорі нашої незалежності» припущення, що першим втече від України до Росії Крим? Фантазії відірваного від реальності американського політолога, правда? Про інші цивілізаційні зіткнення, від яких останнім часом теліпає кордонами цілої Європи, вже й не згадую.
Але лихо з ним, із теоретиком Самуелем Гантінґтоном. Бо я тепер читаю не його, а книжку-мікс практика Вацлава Гавела «Будь ласка, коротко»: трохи відповідей на питання, трохи письмових розпоряджень працівникам канцелярії, трохи щоденникових записів. Ну, Гавела і просто так приємно почитати, а вже з думою про Україну – і поготів. Бо хто як хто, а цей «президент мимоволі» добре знав, що воно таке – на практиці позбуватися комуністичного минулого, реформувати економіку й нашпигований кагебістами держапарат, вириватися з кремлівських обіймів і добиватися вступу в НАТО та ЄС. Мало того: на відміну від наших серійних миздобулів, він усе це не лише знав, а й більш-менш успішно робив – мабуть, саме тому, що не терпів пафосних пустопорожніх промов і справді намагався досягти заявлених цілей.
Українські топ-політики могли би зачерпнути з цієї книжки багато корисного – у сенсі корисного для країни, а не для себе, бо черпати користь для себе вони вже достатньо навчилися у «папєрєдніків». Я з того всього багатства Гавелового досвіду і його ж міркувань зупинюся бодай на двох фундаментальних і взаємопов’язаних пунктах.
Пункт перший – вступ до НАТО, ЄС і загалом питання безпеки. Як зізнається Гавел, американці в середині 90-х років сказали йому приблизно таке: «Ваш вступ в ЄС обходить нас не більше, ніж колір Галинчиної весільної сукні. Про ЄС ви собі домовляйтеся з німцями й французами. Інша справа – НАТО. Тільки проблема в тому, що згадані русофільські мудаки – німці з французами – спробують вам вступ до НАТО заблокувати. Але не бійтеся: якщо ви твердо вирішите вступити і послідовно все для цього робитимете, то ми вас протягнемо, і ніяка Росія вам більше не загрожуватиме». І що характерно: протягнули. Задовго до вступу в ЄС.
Що натомість сьогодні робимо ми? А ми – неложними устами Петра Порошенка – заявляємо, що питання про наш вступ до НАТО було би «провокаційним». Бо й НАТО не готове, і ми не готові, і миру нема, і реформи з невідомих причин буксують, і таке інше. Що, втім, не заважає Порошенкові вірити у вступ до ЄС. Він так і каже: «Я вірю, що в найближчі роки, завдяки нашій відданій праці і змінам у державі, Україна матиме обґрунтоване право отримати статус країни-кандидата на вступ у ЄС». Серйозно? Прецінь діти малі знають, що так званих стандартів НАТО досягти набагато легше, ніж так званих стандартів Євросоюзу, до яких нам ще, як до неба рачки. А крім того: яким чином це суто гіпотетичне членство в ЄС мало би захистити нас від Росії? Ні, Петре Олексійовичу, все, що нам у цій ситуації потрібно – це якраз НАТО, куди можна постаратися увійти через Вашинґтон, але аж ніяк не через Мінськ і не попід ручки з нормандськими «путінферштеєрами».
Але передусім треба врахувати пункт другий. Насправді не так важливо, чи Гантінґтон у своєму поділі світу на окремі цивілізації має рацію, чи ні. Важливо – що політики-практики Заходу (тією чи іншою мірою, відкрито чи приховано) з Гантінґтоном погоджуються. Гавел пише прямо: «Сучасний глобалізований світ може мати надію на спокійне, мирне життя лише тоді, коли в його основі лежатиме рівноправна співпраця різних великих, понаднаціональних чи регіональних блоків, окреслених цивілізаційно, історично, культурно і географічно». Запитаний свого часу в Америці, до якої – Західної чи Євразійської – цивілізації належить Україна, Гавел сказав: «На це питання мусить відповісти сама Україна».
Що ж, якщо ми навчимося колись говорити самі собі правду, то будемо змушені визнати: Україна дала одночасно дві несумісні відповіді, які свідчать, що одна її – здається, більша – частина належить до Заходу, а друга – до «русского міра». Або, згадуючи Миколу Рябчука, до східно-слов’янської умми. Або, згадуючи Андрія Бондаря, до цивілізації «бєспрєдєла». Так чи сяк, а Захід – і це теж легко відчитати у книжці Гавела – не почне нам допомагати по-справжньому, доки не побачить виразно позначену державним кордоном межу цих взаємозаперечних світів. Бо – заснований на чітко структурованому мисленні – не хоче витрачати час, сили і кошти на окультурення безнадійного і «бєспрєдєльного» дикого поля.
У зв’язку з чим найбезглуздіша станом на сьогодні фраза у виконанні Порошенка звучить так: «Україна ніколи не буде Україною без Донбасу». Прямо навпаки, Петре Олексійовичу: доки у складі України залишатиметься Донбас чи будь-яка інша цивілізаційно чужа частина, доти Захід як чужу сприйматиме цілу Україну. А отже, й Україна не матиме шансів на вільний розвиток і формування власної ідентичності.
P.S. Сам президент Чехословаччини Вацлав Гавел, як відомо, був противником поділу своєї країни. Але коли зрозумів, що словаки – хоч вони й не належали до цілком іншої цивілізації – не на жарт вирішили відокремитися, просто змирився з дійсністю і налагодив близькі до ідеалу стосунки незалежної Чехії з незалежною Словаччиною.
10.09.2015