З часом міста перестають творити єдиний ансамбль. Особливо ті, котрі на своєму віку зовиділи не одне століття та не одну війну. Пережили сотні, а то й тисячі завойовників, і ще більше місцевих мешканців, котрі іноді поводяться не краще за чужих заброд. Після такого бурґ часто не може більше виступати єдиним колективом. Розпадається на дрібні групи та сольні проекти, котрі потім намагаються зшити докупи до якоїсь річниці.
Правда, декотрі ніколи й не творили ніяких ансамблів, окрім хіба художньої самодіяльности. Бо насмикані з того, що було. Бо витворені із багатьох інґредієнтів різних епох та країн, ніби буковинсько-китайські костюми на Маланку.
Культуролог Богдан Шумилович пише:
«Однією із характеристик слов’янського кітчу є «ненормальне» чи «ненормативне» комбінування матеріалів та форм, прагнення поєднати дороге (імперське, блискуче і красиве, живописне-picturesque) із дешевим і доступним (дерево чи сучасні гіпсокартон та пінопласт). Така тривала практика сформувала в Україні певний тип «краси», в якій уява про прекрасне реалізується через поєднання непоєднуваного».
В цю добу виривання всього із контекстів жителі поступово розтягують рідне місто на цитати, як колись розбирали замкові мури для будівництва своїх кам’яниць та сараїв. Аби творити персональний міт на тілі легенди міста. При тому так ретельно приховують сліди приналежности, що після того можна лиш віддалено собі уявити те ціле, частиною котрого колись все було. Проте цих деталей-цитат достатньо, аби прикинути масштаби величі міста. А заодно й масштаби занепаду.
Кілька років тому не поспішав фотографувати Теребовлю, думав: ще встигнеться. Куди вона дінеться, раз простояла майже тисячу літ? Що може трапитись із цією черепицею та тими флюгерами, хто ризикне знищити цю ліпнину, котрій більше ста літ, кому прийде в голову замінити ці двері в стилі арт-деко, та й на що їх міняти? Свята наївність.
Нещодавно районна адміністрація так утепляла міську бібліотеку, прекрасну стару віллу, один із небагатьох будинків у місті, котрий пережив дві світові війни, що оббила всю прекрасну ліпнину. І їм по цимбалах, либонь, навіть пишаються своїм «покращенням». Не забули прозвітувати про нього, ніби про успіх. Тут завше однією рукою пишаються, а іншою – руйнують.
Наші міста – се відкритий каталог втрат. Список зниклих безвісти, котрий постійно поповнюється. Проте про цілу купу загубленого ніхто не сповіщає, бо нікому нема до того діла. Тому часто самостійно доводиться відчитувати, скільки всього цьому місту бракує. Не лише в плані клепки, порядного ставлення до нього бюргерів, а й в сенсі атрибутів, котрих більше нема.
На кожній вулиці, на кожній кам'яниці неодмінно висить докір-нагадування про втрату чогось важливого. Ці меморіальні таблиці про амнезію. Бо сенс міст в деталях. В дрібницях. Це в сільській культурі все згрубша, бо все згладить природа: впише в ландшафт, приголубить, поглине, сховає.
В міській ж важливі витребеньки. Місто живе, поки деталями може заволодівати розумом, приковувати ними до себе, зачаровувати, ніби фіґлями. Їм (деталям) колись приділялося дуже багато уваги, бо з них й проростає міська культура, з цих дрібних зв’язків дрібниць із дрібницями. З виценькування філіграннішою роботою. Зі змагання в детальности та дотошности. В розумінні нюансів. У важливости тонкої майстерної роботи. А в малих містах й поготів, бо завдяки деталями, завдяки сотням дрібних частин бурґ наче розростається, набуває нових просторів. Може ставати великим і величним, не змінюючи своїх реальних розмірів. Спокушати своїм видом і мітом туристів та мрійників, ніби пляцки, заховані на празники, в останній день посту.
Але так було раніше, поки в нас ця сама культура водилася. Тепер лиш проступає примарами. Порожнечею. Натяками. Легендами. Тому пізнання міст зараз – ще та детективщина. Будь-який епізод їхньої історії, будь-яка непримітна деталь архітектури чи побуту може розгорнутися в цілу епопею. Або не розгорнутись через втрату останніх слідів.
Якщо уважніше придивлятися, якщо відривати очі від екрана смартфону, то можна помітити ці гаки, на яких більше не висять вазони; ніші, в яких більше немає місця для святих, точніше, місця якраз навалом, тільки святі більше не можуть на все це дивитися, подалися в світ-за-очі; вікна, котрі вже нічого не відбивають; ліхтарі, котрі більше не прометеять; стіни, короїд з котрих злизав ліпнину; літери, котрі підглядають за містом крізь обпалий тиньк; тримачі ринв, котрі підпирають собою небо; годинники, що втратили лік часу…
Місто нагадує пораненого, що вернувся з війни. Тільки теперішня війна тиха. З містом воюють свої. Війна байдужости.
Якщо пройтися ним, зауважуючи всі ці деталі, то така прогулянка, ніби зустріч випускників, коли тобі за 70 – більше порожніх стільців в класі, ніж заповнених. Парад привидів. Не міфічних. Не білих пань, хоч і так само, переважно, замурованих в стінах.
Із цим зниканням та втратами сам бурґ перетворюється на місто-привид, бо детального в маломіських широтах з кожним днем стає все менше та менше.
Тому наші міста – се історія про фантазію. Про уявлене. Про те, як вчитися бачити місто в натяках. Історія про любов. До небаченого. Бо часто те, що втрапляє в поле зору, хочеться не(на)видіти.
03.07.2018