То було весна, котра перегоріла, а тому нещадно смалила все, ніби мстила за нереалізованість власних амбіцій. Вечір ж видався цілковито іншим, ніби її прийомний син – тихий і ледь відсторонений. М’який та ніжний, ніби сон, в котрий важко повірити – аж такий легкий та приємний. Тож й історії, котрі трапляються в такі проміжки, в ці моральні привали, так само більш подібні на видиво, ніж на яв.
Ми були в чужому місті. Гостювали в чужому домі. Відпочивали, втомлені од копання ям та переноски дерева, од пиляння та іншого будівельного фітнесу в спеку. Втомлені од розмов та їхнього браку. Невиспані та немиті. Сиділи на підлозі, стільцях та бамбетлі.
Нас було мало, але кімнатка, через заповненість меблями та різними дрібницями, добряче втрачала у розмірах, од чого нас здавалося надмір. Можливо, саме для того хтось привідчинив вікно, ніби бажаючи тим актом змінити розподіл сил чи таки безсилля. Дати свіжого повітря, замість пилу, котрий цілісінький день вдихали. Розширити межі нашого простору. Вийти за рамки.
Натомість тим скористався хрущ. От же ж жук! Бо хрущі розуміють, що таке «вікна можливостей» буквально, тому інстинктивно мчать із них користатися.
Він увірвався й порушив своїм дзижчанням гармонію гри органістки, котра приймала нас у своїм домі. В своїм другім домі, бо родом вона із Прип’яті, а все відбувалося у Славутичі.
Одволікав своїми ударами об лампу, вперто намагаючись добратись до світла, що манило його. Ніби в голові його звучали Лишегині слова: «Пробивайся, вибивайся, ти побачиш прекрасний світ…». Але він не мав шансів, бо лампу оберігав масивний плафон, мов обернений купол.
Ми ж намагалися не звертати увагу. Слідкували за гармонією танців на клавішах рук та ніг господині. Насолоджувалися низькими пронизуючими звуками, котрі вміють підбирати ключі до найвіддаленіших закамарків душі й пробиратись туди, аби повністю заволодіти тобою, особливо, якщо й сам намагаєшся творити щось подібне. Вони відають, як відключити всі зайві функції й налаштувати на ритм мелодії, ніби заводять будильник. Аби могти насолодитись сповна. Силою миті. Красою гри. Відчуттям того, що відбувається щось дуже інтимне й сакральне. Якесь благословення, бо що іще може сходити на вас пізнього вечора з органною музикою, котра звучить тихо, домашньо, але все одно проймає.
Врешті один з-поміж нас вирішив припинити муки хруща. Той не зважав на зусилля з його порятунку, й далі цілеспрямовано товкся в плафон, поки не втрапив в долоню, а тоді – за вікно.
Ми поверталися в гостел. Проминали центральну площу, на котрій стоїть фігура, що зоветься Білий ангел – символ міста. Затемна її освітлюють прожектори, котрі лежать в чотирьох кутах поруч з скульптурою. Довкола них копошилося стільки хрущів, скільки не доводилося бачити ще ніколи в житті. Вони метушилися, вилазили одні на одних, стрибали, билися своїми тілами об ліхтарі мов божевільні. Вперто та послідовно. Часто вже зовсім безсилі. А на ранок двірники змітали сотні мертвих комах, ніби всю ніч тривало величезне побоїсько.
Тож світло іноді – це також омана. Світло – се ж також радіація. Де ж іще, як не в Славутичі, думати про такі речі? Може, така ж сама омана – світло в кінці тунелю, котре бачать ті, хто вернувся з того світу?
Нерідко так трапляється, що речі та явища виявляються не тим, чим здаються. Навіть, якщо ти вийшов із зони комфорту та з розгону влетів у вікно можливостей. Навіть, коли вперто летиш на світло – це не означає, що ти на вірнім шляху. Навіть, якщо ти робиш це під супровід прекрасної, епічної музики. Навіть, коли за тобою спостерігають десятки людей та плескають тобі у долоні. Все це аж ніяк не означає, що ти чиниш правильно, б’ючись головою в плафон. Врешті, плафон захищає од того, аби ти не перегорів. Як се роблять і ті, хто викидає тебе назад до зони комфорту. Тому іноді корисно трохи пригасити своє внутрішнє полум’я.
04.09.2018