Бурґ дитинства

або
З МІСТА (В) КАР’ЄР

Тернопільщина – край аграрний. Тож не дивно, що й найстаріше її місто, Теребовля, так само важко назвати промисловим центром. А проте нечисленні заводи та підприємства багато в чім визначають життя граду. Вони ще донедавна мали монополію на визначення його ритму, а декотрі впливають на нього й досі. Бо місто – це й те, над чим у ньому працюють та що виробляють.

​

Сим можна легко пояснити норов самого бурґу, його звички та бзіки.

Ще донедавна, коли доводилося дивитись на місто з якого горба – погляд мимоволі перечіплявся за «злато і срібло» церковних куполів. Тепер ж конкуренцію їм складають нові елеватори, що блищать на сонці, ніби щойно вставлені желізові зуби. Це біля колії розташувалося підприємство, котре в народі називають «Завод зерно». Воно збирає довкола себе голубів, ніби велетенська годівничка. Коли з елеваторів наповнюють вагони – небо зачинає вібрувати од лопоту крил, що аж здається, ніби всеньке місто здійнялося в повітря й летить. «Завод зерно» – це зв'язок із селом, із культурами. Натяк, що місто не лише хоче відбирати для себе найкраще, а й готове нести паростки прекрасного в інші локації.

На території колишнього заводу сухого знежиреного молока й надалі випускають набіл. Бюргери отримують молоко за вередливий характер міста. За те, що не дає нікому стати відомим у нім. Приховує навіть імена архітекторів, котрі зводили його та розбудовували.

На взуттєвій фабриці так само досі виробляють капці. Це місто так натякає на свою транзитну природу. Закликає міщан не засиджуватись на місці. Побачити світ і повернутись додому з новими ідеями. А що виробляється взуття переважно на експорт, то заодно ніби запрошує до міста приїжджих, котрі придбали капці, аби мали в чім здійснити прощу до Теребовлі.

На даху закинутої фабрики ялинкових прикрас виросли ялини. Натомість виробництво перебралося в інше місце. Там досі видувають кульки для святкових дерев. Їх зазвичай називають «ялинкові іграшки», бо Теребовля – се місто дитинства, ігор та забавок. Місто, котре асоціюється з празниками та наряджанням ялинки. Передчуттям свята. Місто, де хлопці пробиралися на склади фабрики, аби нацупити там скляних трубок. Потім частину із них роздавали чи вимінювали на щось, а на інші ліпили зверху пластилін й обстрілювали все, що рухається. Бо се місто справжніх Homo ludens. Бо воно саме грається з долями міщан. Натякає, що після дитинства тут треба надривати груди й живіт, як те роблять, видуваючи кульки, працівники фабрики, аби могти вижити.

Коли пізньої ночі чи раненького ранку втрапити до міста, то здаватиметься, що воно так задурманило вам голову, так забило її туманами, своєю дитячістю (бо ж старе – як мале) й солодкавістю, що видається, ніби самЕ воно пахне кукурудзяними паличками. Але то не ілюзія, а їх дійсно виробляють на території колишнього консервного заводу, тож аромат шириться містом, одволікаючи од насущних думок. Теребовля ніби хоче законсервувати дитинство й тим відчуттям затримати вас тут назавше. Тому, аби (ви)жити тут – треба або обзавестись малечею, або плекати свою інфантильність.

Тому аби вибратися звідсіль – вам потрібно наважитись стрибнути із місця (чи таки з міста?) в кар’єр. Либонь, саме на це натякає бурґ, на периферії котрого добувають теребовлянський пісковик. Камінь, з котрого зведено купу храмів й фортець на теренах Галичини та Поділля, забруковано вулиці й зведено пам’ятники. Навіть Кам’янець, і той частково виріс на теребовельському камені. Так Теребовля дозволяє іншим набувати ознак місткости. Дає їм захисний панцир, при помочі котрого можна відбиватись од нападок ворогів та природи.

Для самих же міщан пісковик – передусім надмогильний камінь. Не дарма в околицях завше мешкали майстри, котрі вміли із ним філігранно справлятися, а теребовельський цвинтар – одна із найкрасивіших локацій міста. Бурґ наче натякає – втікай, інакше привалить.

Тож ті, хто не втекли – ніби придорожні фігури, котрі неодмінно стрінуться серед міста, коли втрапиш у нього. Тут кожен сам собі пам’ятник, тому поспішають ще за життя собі звести надгробки.

Неподалік ж працює цегельня. Цегла і камінь – це підвалини міста. Те, що дозволяє йому стояти на ногах й не розвалитися. Поставати знову, мов фенікс. Протистояти лісові. Розбудовуватись.

На одній із околиць виробляють пластикові вікна. Так бурґ натякає на штучність життя, на втрату зв’язку із природою та культурою. Се бажання відгородитися від шуму та пилу, од історії міста.

Також не варто забувати про цілу купу дрібних приватних майстерень, що виступають під протекторатом відомого бренду «Pan sam sklepaw». Це ті, хто мимоволі пригадує історію бурґу. Хто відтворює середньовіччя з його майстернями та цехами, мов пам'ять про славне минуле.

Тож коли раптом втрапите до Теребовлі – будьте напоготові. Тут вас завше готові взути, розважити алюзіями із Подерв’янського на тему масла, аби мали відчуття свята: навішати замість гірлянд на шию – дощику на вуха, всунути в руки пакунок із кукурудзяними паличками та молоком, аби заткати вам рота, й на дорогу запропонувати трохи зерна, цегли та каменю. Щоб і vivere memento, і memento mori.