Зараз це стає масово. Мається на увазі настрої думки і ідеї. Тут на Заході, менше в Києві й Центрі, але там також. Якщо коротко, то це звучить так: «та віддайте їм цей Донбас, і хай ідуть у свою Росію». Настільки часто це звучить, що виникає підозра, що українці просто не хочуть воювати, боротись, наївно вірячи, що Донбас, навіть Схід – це вагон, який можна відчепити, і поїзд під назвою Україна далі поїде у світле майбутнє.
Так от: не поїде, так от – не відчепиш. Це неможливо зробити. Моря немає, яке розділило Францію і Алжир. Тут степ, у якому лісопосадки і все. Природних перешкод там немає, танки можуть маршем йти аж до Києва. Закрити кордон? А як це зробити? Реально не на мітингу кандидата в президенти, який гарантує, не в статті чи ток-шоу? Сім років тому, я був, в якості перекладача й гіда, на кордоні з Польщею, колишнє німецьке і польське село, їхні колишні мешканці, вірніше їх нащадки, прилетіли з Канади. Так от, зараз це – український хутір, до якого веде ґрунтова дорога, яка впирається в ліс. Все, далі дороги немає. Хутір живе з того, що переводить на той бік нелегалів – жителів Пакистану, Бангладеш, розмаїтих африканців. Я їх сам бачив. «Той во ліс – то вже Польща». Це країна НАТО, це кордон з Євросоюзом. Крим, майже острів і то не можуть закрити, бо звідки ця нечисть на Сході?
Насправді закрити кордон можна, але потрібно збудувати стіну – так як це було у випадку берлінського муру. Самого бетону, смуги відчуження – цього замало, треба армію, яка буде стріляти. Американці збудували свою стіну на кордоні з Мексикою, а ті, нелегали і наркоторговці далі лізуть. Армії там немає, ніхто не стріляє і бетону бракує. Ізраїль збудував бетонну стіну з палестинцями, але це далеко не аналог берлінської, території для облаштування нейтральної смуги у них явно бракує, обійшлись без неї, і палестинці це якось обходять.
Але справа зовсім не в тому. Справа в тому, що пасажири вагону Донбас, не хочуть відчіплятись від потягу, навпаки, вони ходять по всіх вагонах і чекають нагоди підірвати, зупинити весь ешелон Україна. Таке у них власне завдання. Мова про активних, вони вирішують долі, про тих, які готові діяти, не перебираючи методів, які «раптом розбудили» сплячий Донбас. Вони, люди зі зброєю, вже нападають на наших військових у Харківській області – місто Ізюм, вони вже зараз погрожують дійти до Києва й Львова. Слова терориста номер два – Абвера. Можна вважати це порожньою бравадою, але той факт, що його – а пройшло вже два місяці, може й більше – ніяк не зможуть зловити, його шефа Стрєлка вже не раз хоронили, правда, в Інтернеті, «губернатор» Булатов поїхав-приїхав в Росію й назад, про щось говорить. Так, у них 15 років стажу війни за плечима, а у наших бійців тільки місяць, ну два. Це відомо. Але ми забуваємо про такий фактор, як бойовий дух війська, впевненість в силах. Це приходить тільки з перемогами в бою.
Тому їх сценарій працює! Ми, українці просто і легко, не чинячи збройного опору, віддали їм свою територію раз (Крим), потім ще раз (Донбас), потім ще раз (трохи Сходу – Харків, наприклад), і ще раз (Південь) – а хто казав, що вони захочуть зупинитись? Власне так вони можуть подумати, власне тому зараз і там потрібно їх зупинити – заради захисту Києва й Львова, Одеси й Тернополя, Запоріжжя і Івано-Франківська. Їх війська вже були тут, у Львові, в 1914, і в 1939, і в 1944, і хто сказав, що їм не захочеться знову ? Вони йшли так далеко, бо їх не могли зупинити. А там де змогли – вони не пішли, приклад Фінляндії.
Зараз всі свято вірять у санкції: от якщо Москва перейде кордон, проти неї нарешті введуть справжні санкції енного ешелону, і тоді все, її економіка рухне. По-перше, вже вводили санкції, результат? Їх чиновники їздять в Європу і навіть описують, як обійти ці бар’єри. Ніщо не заважає європейським компаніям підписувати з ними нові контракти, це називається лицемірство, їхати до Путіна на форум в Петербург, приймати його в Нормандії 6 червня, 70-річчя висадки військ союзників. По-друге, Путін вже ввів війська, вони вже тут воюють, їхня зброя вже тут воює. Так, це не повномасштабна агресія з танками і літаками, але їхні солдати тут воюють. Їхні трупи, власне, вивозять в Росію, за словами наших військових, щоб не було ідентифікації вбитих.
У нас, в України, просто немає виходу крім воювати на Сході. По-перше, ті, що прийшли у Донецьк, раніше були в Криму. Вона й не приховують, сценарій злегка змінився. Не треба нікого приєднувати і від’єднувати, достатньо підірвати вагони. Вони це роблять, вже побачили: ми відступаємо (Крим), і пішли в наступ. По друге у нас, якщо переможемо ворога, появиться справжня армія. У нас вже була армія для параду Хрещатиком. Ця ініціація кров’ю і жертвами і буде найкращою люстрацією. І це стосується і львівського і закарпатського загонів "Беркуту", які готові були давити мирних людей на Майдані, а змити ганьбу захищаючи нас, вони бачте не хочуть. Ні квартир, ні грошей, як Янукович, нова влада їм не обіцяла. Це стосується і донецького і харківського загону, які фактично працюють на ворога. Зараз можна знести з політичної карти комуну – як партію та ідеологію. Партію Реґіонів, якщо не ліквідувати, то назавжди ослабити, поставивши на місцевих баронів, тому що так, зараз війна, а вони не на нашому боці. І місцеву публіку привести до тями, вони там дуже полюбляють силу, от показати їм силу.
Так, хтось скаже, не важко про це говорити, сидячи на дивані. Там гинуть люди, там жертви. Але нам нав’язали цю війну, і відступ, як показав Крим веде до ще більшої крові. Під Крутами загинуло 300, бо кияни не хотіли воювати з ордою, після чого в Києві загинуло п’ять тисяч. А ніхто не рахує ще біженців. Це тут вас питають «яка там погода в Донецьку на тиждень? Гляньте в Інтернеті». Люди їдуть туди. Бо там рідні залишились, спробуйте купити квитки на поїзд в Донецьк. Там багато «наших», направлених після розподілу на роботу, і їм зараз кажуть «убірайтесь послє рефєрєндума, ви нам здесь нє нужни». Знову їх кинути? Ви подумали про покоління біженців, які виростуть? Якої думки вони будуть про Україну?
У світі поважають сильних, мужніх і вірних. Росіяни не даремно вживали це гасло «своіх не брасаєм». Зрадників і колаборантів не люблять ніде. Зрадили раз, зрадять ще раз. Якщо вірити Інтернету, колишніх українських військових в Криму, які зрадили присязі і перейшли на бік ворога, тобто їх бік, росіяни відправляють в Дагестан. І щоб там дипломати красиво не говорили, мати справу з державою, яка весь час відступає, ніхто не захоче в майбутньому.
Так є випадки, коли країна прощалась з частиною своєї території, щоб стати більш єдиною, зв’язаною і монолітною. У світі багато різних випадків, за історію людства назбиралось мільйон, і можна обґрунтувати все – і двомовність і федералізацію і колоніальний статус. Будь що. Та ж Франція віддала Алжир, але не віддала Корсику. Кожен випадок індивідуальний. Ми зараз пишемо свою історію, ми зараз відстоюємо свою землю, ми зараз платимо кров’ю за свою незалежність, яку – так часто нам закидали – ми отримали в дар. Напевно, прийшов наш час віддавати борги, тим поколінням українців, які воювали, боролись, вмирали, даром ніщо не дається.
Картинка з американо-мексиканського кордону
20.05.2014