Напевно, треба бути готовим, що завтра війна прийде сюди, прямо до нас, на поріг, на захід країни. Так, як бути готовим до повені, насипаючи дамби, укріпляючи береги, відводячи воду, готовим до розмаїтих пожеж, розчищаючи просіки, запасаючи воду, пісок, вогнегасники, бути готовим до якоїсь стихії, біди та нещастя, щоб воно не застало зненацька, бо потім запізно, бо жертви й руйнації вже незліченні. А тут справа серйозніша, тут можна втратити все. Життя і країну.
Це той випадок коли краще хай скажуть, що ти божевільний, що параноїк, що ти панікер, що цього не може бути ніколи, бо це маячня, бо це не можливо з енних причин, Захід, чи Схід не допустить/допустить – краще, ніж скажуть, що ти помилявся, але зовсім не сильно, некритично і далеко не в головному, ніж, коли скажуть і виявиться, що ти був на сто відсотків правий.
1993 рік, журнал Economist, стаття про Україну, фактично лікнеп для західного читача. Нарешті прокинулись. А щоби було доступно – крім наших світил, їхні журналісти запитали ще в наших сусідів, знаних найбільше, тобто не білорусів, звичайно, а росіян. Найцікавішим у тій статті був висновок: після третього стакана горілки кожен російський демократ, ліберал, правозахисник і так далі, коли мова заходить про нас, тобто про українців і Україну, стає звиклим шовіністом, сатрапом, питаючи здивованих закордонних гостей: "А для чого їм ця незалежність?".
Двадцять років минуло, і що так дуже сильно змінилось? Два відсотки притомних росіян, що виступають за мир, що співчували й гордились українським Майданом, що ситі по горло імперськими планами Путіна, ми не беремо до уваги. Путін, без Путіна – яка взагалі-то різниця: вони, ці варвари з півночі, ніколи не визнають, що ми є народ.
А найгірше те, що ми їм помагали. Будь що – давайте спитаємо в Москви. Експерти – давайте процитуємо, кого? Актори в "нашому" фільмі – привеземо з Москви. Телевізор, де російські канали, наші ретранслюють, де суцільно їхні – не просто, а пропагандистські – серіали, концерти, програми – одним словом, це плач Ярославни. Телебачення – від ведучих ток-шоу до футбольних експертів – знову всіх привезли з Москви. Це при тому, що за ці роки вони, ці світочі думки, ці великі світила, навіть мову українську не в стані освоїти, щоби «добрий день» без акценту сказати. Чому ми постійно даємо зрозуміти орді, що ми, українці, вторинні, залежні, не можемо без них і без їхнього ханства. І Іван не встидається, коли заявляє, що й війну би виграв без нас, і Америку перетворив би на радіаційний попіл – а ми так не можемо, ми навіть не можемо ввести воєнний стан, визнати що у нас в країні війна, і потрібно все життя, всю господарку перевести зовсім в іншу площину. Заїжджене гасло «все для фронту, все для перемоги», але інакше не можна. Третій місяць іде «гібридна війна», а вони витворяють, що хочуть, і головне, виграють. Весь цей стан на Сході – хаос, руїна, суцільне безвладдя – це і є їхня мета. Вони й не приховують цього. Полігон, де в умовах реального бою випробують нову зброю, де вчаться вербувати, воювати і знищувати все – від живої сили до інфраструктури противника.
Ми мали і далі маємо з Москвою інформаційну, торгову та газову війну. Тепер прийшла черга до справжньої, де стріляють, де підривають мости, телевежі, будинки та газопроводи. Ви бачили, як тут у нас на Заході, охороняють мости, дамби, летовища, компресорні станції, військові частини, колії залізничні й автовокзали? Невже хтось вірить, що це швидко закінчиться – за місяць, наприклад, що це мирно закінчиться, а не в стилі «перемир’я», яке припинили, бо це було абсурдно? Що ніщо не зміниться, і можна жити як жили, і вони залишать нас, українців, і на Сході й на Заході в мирі та спокої?
Напевно, треба бути готовим. Проста, примітивна, не високочола, часто вживана й залізобетонна за правотою та вірністю формула «хочеш миру – будь готовим вести війну» діє, і нічого не потрібно придумувати. Треба бути готовим.
02.07.2014