Крайній захід Франківської області. Традиційно жахливо розбита дорога і запеклий словесний конфлікт між двома водіями. Тема – місцеві перекрили дорогу, вимагаючи від Києва «нарешті ремонту», опоненти ж не тихо, а криком пояснюють цим: «... в країні біда, а ви…». Це до того, що це наша / не наша війна. Це наша війна, бо питання не в тому, що кажете ви Даунбасс чи гордо Донбас, Луганда чи наш український Луганськ, ми воюємо не з ними. Україна воює з Росією.
Не будемо банально про російську зброю, про їх вояків, а хоча би про те, що їх не цікавить жоден Донбас і Луганськ, це не Крим. Піде Донбас, віддамо, яка різниця, на місце Донбасу завтра прийде вже Харків, нещодавно це було і знову починається, бо Кернес вернувся, потім прийде черга Одеси і так далі, мета: щоб ми не покинули зону – називайте її зоною впливу, рускій мір та як хоч – і не стали насправді незалежними, вперше за 23 роки. І поки триває конфлікт, а туди йдуть величезні ресурси, Україну в ніяку Європу ніхто не візьме і дорогу, стару, ніхто вже латати не буде. А нові дороги, ні турки, ні македонці, як це було до Євро, будувати не будуть.
І всі якось забули, що незабаром зима, так зима, літо дуже скоро минеться. Як весна непомітно минула. І всі решта, хто не воює, не працює на фронт, хто живе, фактично, нормальним життям, навіть ті, хто вважає, що у нас нічого немає, це його ніяк не стосується, також відчули, відчувають і ще сильніше відчують цей вітер зі Сходу. І справа не в цінах і валютному курсі. В Україні скоро не буде такого міста, селища та й просто села, де ніхто не воює, де ніхто не загинув.
Школярі, майбутні студенти, вчителі, діти і їхні батьки. Не на часі в нас мирне життя – випускні ЗНО, вступ, весілля, лікування і відпуск. Екзамени йдуть, але переносяться. Фестивалі – кулінарні, музичні, спортивні, фольклорні, навіть гулянки, такі як великий футбол на далеких полях, стадіонах Бразилії, все це зависло, якось не на часі, не в тому форматі. В нас траур в країні, знову жалоба по загиблих героях. Знову очікування нової біди. І це не просто питання заради питання, особливо якщо ви живете у зоні АТО, або біженець, або хтось з ваших, близьких, рідних зараз служить у війську і там на гарячому й небезпечному Сході, в бою.
Ця нервова напруга, ця дивна війна, просто так не проходить. Колись лідер «Кіно» заспівав «перемін вимагають наші серця», а хочеться сказати: перемог хочуть наші серця, перемог вимагають душі загиблих. Так пафосно і некрасиво, але перемог, бо це наближає нас всіх до кінця перестрілок, блокпостів на звичайних дорогах, поранених, а не хворих в лікарнях, поїздів з біженцями, а не пасажирами, переселенців у санаторіях, таборах і готелях.
Спонтанні спалахи злості і відчаю вже появляються. Перша ластівка, найбільш видовищна, під російським посольством, менші – під Радою чи на місцях, перекриті дороги й пікети. У нас забагато чорного кольору. Ми давно вже не чули "Ура!" Крики радості від перемог на фронтах – рідкість на вулицях міст України. Нас накрила ця хвиля «чекання хороших новин», а вони не приходять, все приходять зі Сходу, як чорні птахи, невтішні й трагічні вістки. Поранені, вбиті, взяті в полон. Руйнування, засади, блокади, теракти, бої. Так наші хлопці відбили важливий блокпост, знищили трьох терористів. Далі? Вернули назад Маріуполь, відбили у ворога ще один міст, вулицю, прикордонну заставу. Скільки їх цих боїв, цих застав і коли цьому вже буде кінець? Чи знову, майже цитуючи класика, на Східному фронті без перемін.
Тільки альтернативи немає. На нас напали. Війну потрібно вигравати, або відразу здаватись в полон, не для того, щоб ще раз програти, як це було в Криму, а цього разу втратити все.
24.06.2014