Варто було почекати тиждень після офіційного старту в прокаті нашого мультику «Микита Кожум'яка», аби протестувати його на глядачах. Тепер, маючи 5 мільйонів гривень як показник зборів за перший вікенд, можна зробити повніші висновки, поєднуючи економічну складову з мистецькою, а бізнесову горизонталь з кінематографічною вертикаллю.    

  Який серіал буде наступним хітом сезону? Якби я міг таке передбачити зі стовідсотковою вірогідністю, мій шлях стовідсотково привів би мене у крісло директора з виробництва якогось там АМС, NBC чи НВО – найбільших гігантів найбільшого телевізійного ринку планети, американського. Отже, я скажу не про хітовість, а зосереджу вашу увагу на драматичності – і вкажу вам на ймовірну перлину серед моря посередності – серіал «Вода, що падає», перша серія якого виходить 13 жовтня на каналі USA Network.  

 

 

  Невдовзі на українські екрани вийде російський фільм «Дуелянт» Олексія Мізгірьова. Чи точніше: може вийти – якщо це дозволить Держкіно. І я не надто маю право писати про нього завчасно, але, як журналіст і кінокритик, не маю права не писати. Тим паче, що він є, здається, найкращим візуальним виявом «русского міра» останнього часу, такою собі рекламою. Або антирекламою. Адже вбивство – як визначальне слово щодо головного героя фільму – не може бути позитивним моментом, не може приваблювати. Чи може?  

Чи задумувалися ви над тим, у який момент кінотвір стає шедевром? Коли ми починаємо вважати те, що дивимося, непересічним, екстраординарним – винятковим? Навряд чи цей процес відносно телесеріалів варто порівнювати з коханням, – хоч таке порівняння і дуже проситься, – інакше ми зануримося у метафізику, та там і залишимося. Тож варто спробувати без радикального хірургічного втручання, лише пальпацією промацуючи серіальне тіло, віднайти внутрішні прояви його «шедевризації».  

Чому Ленін одним з найважливіших мистецтв вважав кіно, про що старанно сповіщали цитати над кожним кіноекраном кожного радянського кінозалу? Тому що з його допомогою легко й ефективно маніпулювати думками мас, формувати позитивне чи неґативне ставлення до тієї чи іншої проблематики. Але це спостереження не належить лише комуністам, бо і ліберальне суспільство потребує засобів для формування і тиражування «правильних» відповідей на актуальні, передусім гострі суспільні питання. Наприклад, що гомосексуалізм – це не вада, а лише одна з форм нормальності.

 

Кожний фестиваль хоче знайти своє обличчя, за рахунок якого його б впізнавали, знали і шанували. 7 років тому Одеський міжнародний кінофестиваль, що постав із попелу колись існуючого, придумав непогану ідею, – гумористичну стезю, цілком оригінальну маску, вдягнуту на кінематографічну креатуру Одеси доречно і зрозуміло. Та носити її виявилося важче, ніж означити своє бажання – маска не зрослася з обличчям.

Однією з головних подій 7-го Одеського міжнародного кінофестивалю став показ фільму Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці». Чому? Бо очікування справдилися, надії були недаремні, спрага за коли-вже-нарешті-з’явиться-щось-достойне втамувалася. Напитися в час, коли добре кіно – як вода з Місяця, - погодьтеся, багато чого вартує.