Ентропія

Від учора в кінотеатрах України йде спільний україно-ірансько-чеський фільм «Осінні спогади». За тиждень вийде в прокат український мультфільм «Микита Кожум’яка». А загалом до нового року вийде ще 14 фільмів – вітчизняних, або зроблених спільно з українцями. Може, для решти Всесвіту такий процес розширення і є звичним, але для України (особливо стосовно кінематографу) – це дивовижно, нереалістично і вражаюче. Українське кіно сьогодні, нехтуючи війною та економічним станом в країні, росте і міцнішає.

За три наступних місяці в українських кінотеатрах, на українському телебаченні, на українських знімальних майданчиках відбудеться такий кінематографічний вибух, який, коли б не було б Всесвіту, міг би його породити. Чому саме зараз, сказати важко, та це дуже сильно нагадує тезу і антитезу, чи просто кажучи, третій закон Ньютона про дію і протидію. 14 фільмів за наступних 3 місяці – це абсолютний рекорд… який могла б здолати хіба що Україна столітньої давнини, за часів існування ВУФКУ і продажу українських фільмів до Франції та Німеччини. Та ми зараз говоримо про сьогодення.

Якщо за науковою версією, абсолютно не поясненою тою ж таки наукою, у Всесвіту була точка, з якої все і почалося, то в Україні постсовєтських часів початком кінопроцесу слід вважати переформатування Держкіно 2012 року. А конкретно: момент практичного прийняття продюсерської системи і впровадження системи пітчингів – відкритого обговорення та захисту кінопроектів з вирішенням щодо фінансування Експертною комісією. Тяжіння, відцентрова сила, швидкість, тиск, температура – і от тобі перша зірка… Парадокс в тому, що це сталося за часів бандитського режиму Януковича. При всій зажерливості колишнього президента та його оточення, кіно почало існувати при мінімальній корумпованості (гроші були невеликі) і (що особливо важливо!) при максимальній ідейній ба навіть політичній свободі.

Наразі ситуація дещо інша. Банда Януковича вивела з держави близько 100 мільярдів доларів; Росія анексувала Крим, а на Сході України веде війну. І це на фоні загального падіння ВВП через втрату основного ринку, яким був північно-східний сусід, тепер (а приховано – завжди) – країна-агресор. Курс долара піднявся; бюджети і зарплати зменшилися. Та збільшення тиску автоматично підвищує температуру і швидкість. Війна, якби це шокуюче не звучало, дала позитив. Протидіючи інформаційній агресії з боку Росії, і користуючись реальним її військовим вторгнення, вдалося трохи протверезити русифіковані і зомбовані маси, принаймні деякі їх частини: на законодавчому та виконавчому рівнях влади вдалося трохи обмежити вплив «зомбоящика» і його головного вірусу – серіального продукту.

Шляхом заборон антиукраїнських і проросійських тем Держкіно анулювало чи перестало видавати прокатні посвідчення на сотні російських фільмів та серіалів. Таким чином, практично втрачені можливості показувати звичний продукт для «піпл хаваєт», змусили – уможливили – телеканали виробляти, дистриб’юторів пропонувати, а кінотеатри показувати власний, український продукт, про який ще рік (!) тому всі кричали – «це неможливо!», «ми не зможемо!!», «наше не будуть дивитися!!!».

Наразі, крім «Осінніх спогадів», в прокаті йдуть дві короткометражки в одному флаконі «Світ за очі» україно-польського виробництва та документальний фільм, лауреат цілої низки фестивалів «Жива ватра» Остапа Костюка. Дистрибуційна компанія MMD, половину контенту якої ще донедавна складали російські фільми, тепер активно обдзвонює вітчизняних виробників, агітуючи їх віддати свій наступний фільм для прокату саме їм: в пакеті компанії вже є 4 назви, в тому числі один з найперспективніших проектів – історичний екшн на основі популярних коміксів «Максим Оса» (наступний український реліз ММД – тріллер «Чунгул» братів Альошечкіних – вийде 27 жовтня).

Минулої п’ятниці на каналі «1+1» показали 4-серійний мінісеріал «Століття Якова» за однойменним кращим-романом-десятиліття Володимира Лиса (про прикрощі його творення та творців ми вже писали). А з понеділка на телеканалі «Україна» почалася трансляція 32-серійного серіалу «На лінії життя». Рік тому це було просто нереально, тим більше з використанням теми Майдану, Революції гідності та АТО. Страх каналу втратити рейтинги був першою і головною пересторогою перед виробництвом українських серіалів та шоу. Саме через це в період своєї каденції у 2014-2015 роках колишній директор з виробництва ТРК «Україна» не запустив жодного серіалу. Але новаторські передачі на кшталт «Коду нації» з їх фундаментальними і серйозними темами і високими рейтингами кардинально змінили ситуацію. І нехай українською мовою в сералі «На лінії життя» говорять лише два герої, та й то час від часу, – канал вже готовий знімати серіали всуціль українською. Натомість проблемою тепер постають навіть не дріб’язкові бюджети, а брак потрібних, професійних і україномовних акторів.

Продюсер компанії Fresh Production Group Олег Щербина, виробник «… життя», каже, що вони залучили до серіалу близько 300 акторів, а за його словами, всього в Україні акторів трохи більше, ніж 550. Те ж саме (з невеличкою похибкою) підтвердив і директор холдингу «Медіа Група Україна» Євген Лященко – на нещодавній бізнесовій виставці Kyiv Media Week він сказав: «В Україні – це абсолютно підтверджена інформація – не більше 600 акторів, які можуть зніматися в кіно». Тобто, артистів можна знайти й більше, та чи рівень їх буде достатнім? Навіть задіяні та активні артисти часом бувають неадекватні до вимог матеріалу. Наприклад, один з уже гучних українських фільмів, «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко (вихід в прокат 8 грудня) переповнений акторами з такою штучною українською вимовою, що спадає на думку диверсія. Хоча, чи є сенс говорити про це, якщо і творці «Фані Каплан», і актори фільму в житті російськомовні?..

Втім, результат – це загалом початок творення українського продукту, намагання перебудувати свої мізки та спосіб життя. Актор і режисер Ахтем Сейтаблаєв, виконавець головної ролі «На лінії життя», заговорив українською – і це (незважаючи на очевидні проблеми мовлення) результат, це робота над собою, це навчання. До того ж, на черзі у Ахтема проект масштабного драматичного екшну «Кіборги», тож сам Бог велів нарешті ставати україномовним.

Ми говоримо про результат, і це вже є кроком вперед, бо ще п’ять, чотири і навіть три роки тому були лише розмови про розмови. Очевидно, що вироблені 2014-го року з півсотні різноформатних фільмів – це не просто розмови, але коли фільми не доходять до глядача – це не результат. Глядач не хотів їх дивитися. Чи не міг. Бо фільми брали поодинокі кінотеатри, а ті, що брали, ставили їх в поганий час – ранковий чи пізній. Трохи змінили ситуацію «Поводир» та «Незламна», бо їх збори – в середньому близько 15 мільйона гривень – показали цікавість глядачів до свого, причому з конкретною вказівкою до якого саме свого – до масового. Тож не дивним було чергове переформатування Держкіно і вписування в конкурсний відбір фільмів чіткіших вимог до цікавих державі проектів. Так, до визначень формату секції додалися характеристики орієнтації на конкретного глядача, на кшталт «широка глядацька аудиторія» та «авторське кіно».

Роками Держкіно вимагало збільшити бюджет на виробництво, що відбувалося поволі. Минулого року його підняли на 100 мільйонів, і він дійшов до цифри в 273 мільйони, що в порівнянні з минулим – більше, ніж непогано. Та наступний рік Держкіно заклало бюджет уже в 500 мільйонів гривень.

 

Зрозумілим виявився шалений (!) інтерес з боку виробників. І от – результат: на нещодавній 9-й конкурс кінопроектів було подано рекордну кількість заявок – 172, а переможцями стали 48 проектів. 21 вересня їх було оголошено, а наступного дня Верховна Рада України прийняла у другому читанні (після 600 поправок!) законопроект «Про державну підтримку кінематографії в Україні». Сказати тут лише про удачу і приємність від цього – це не сказати нічого. Адже законопроект, відомий як «3081-д», революціонізує галузь, і не інакше. Різниця між тим, що було, і що тепер може бути – як між феодальним ладом і капіталізмом, з ще більш суттєвим додатком соціалізму. Ну, наприклад, виробник тепер матиме право отримати від держави на виробництво копродукційного продукту до 80% від бюджету; до цього він отримував тільки 50%, що в нашій країні, де знайти гроші практично не реально, зводило сенс проектів нанівець – продюсери не могли підписати договір з Держкіно, бо не могли надати підтвердження фінансування другої половини фільму. Або ж, надаючи такі підтвердження, все ж не отримували фінансування зі сторони (частково у цьому полягають проблеми поки так і не знятого фільму «Максим Оса»).

Так само революційним є скасування обов’язкової передачі авторських прав на фінансований державою фільм державі. Цей пункт фактично ставив хрест на можливості продавати фільм як виготовлений продукт, або навіть отримання так званих пресейлів – передпродажів ще незавершеного фільму. І врешті, в законі йдеться про так зване «часткове повернення витрат», що як система чудово діє в усіх цивілізованих країнах світу, включаючи Францію, Німеччину чи навіть Сполучені Штати: держава буде повертати виробникові до 25% від коштів, які були витрачені на території України, і тут мова йде про іноземного виробника. Саме це найбільше зупиняло іноземців перед вибором нашої держави як можливого місця зйомок. Втім, конкретно цей пункт пов'язаний з прийняттям додаткових до закону поправок до Податкового, Митного і Бюджетного кодексів. Лише з урахуванням цих змін закон зможе запрацювати як ефективний механізм, і додатково влити кошти ще й в телеіндустрію. Адже «підтримка кінематографії» передбачає фінансування виробництва і серіалів також: телеканали зможуть отримувати до 50% від бюджету телепродукту. Звісно, це нонсенс – в світі немає такого, аби комерційні канали отримували гроші від держави, навпаки – телебачення платить державі податки. Та наразі і лихвар є в пригоді, аби запустити кволе телевиробництво, творене всуціль збитковими нашими телеканалами, котрі, менше з тим, існують і, в більшості своїй, дуже добре існують, на кошт їх власників, олігархів.

Власне, ми спостерігаємо процес ентропії кіно в Україні так, ніби бачимо в прискореному вигляді ріст рослинки, утворення гори, зміну форми континенту – утворення зірки з космічного пилу решток метеоритів, комет і уламків старих планет, і за допомогою тих таки законів світу – тяжіння, тиску, температури…

Закони творення незмінні; тож, коли бачиш, як правильно позиціонується наш мультик «Микита Кожум’яка» – милуєшся цим процесом. Залучили перекладачів, аби перекласти його на англійську, запросили американських акторів, презентували фільм на Каннському кіноринку, де отримали пресейли від 15 країн світу, зняли кілька трейлерів, що почергово, підігріваючи аудиторію, показують в кінотеатрах, по телевізору та мережі. 13 жовтня він має вийти в наш прокат.

Так само з іншим нашим ймовірним блокбастером – «Сторожовою заставою». За основу взяли чудову і відому серед підлітків книжку вітчизняного автора Володимира Рутківського, видану модним видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Запустили виробництво у найбільшій кінокомпанії України Film.UA, яка робила найкращий в технічному плані наш фільм «Незламна»; так само виставили фільм на попередній продаж на Каннському кіноринку, розробили і представили першу українську AR-гру за мотивами фільму, а в якості дистриб’ютора вибрали найбільшого прокатника країни, що прокатує фільми 4-х із 6-ти найбільших мейджерів Голлівуду, за рахунок чого 22-го грудня «Сторожову заставу» український глядач побачить в усіх можливих кінотеатрах і на всіх можливих сеансах.

Здається, система нарешті запрацювала. А інакше й бути не могло, бо закони Всесвіту незмінні, а ентропія, як божественна (в усіх сенсах) вигадка, стосується всіх і кожного.