Однією з головних подій 7-го Одеського міжнародного кінофестивалю став показ фільму Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці». Чому? Бо очікування справдилися, надії були недаремні, спрага за коли-вже-нарешті-з’явиться-щось-достойне втамувалася. Напитися в час, коли добре кіно – як вода з Місяця, - погодьтеся, багато чого вартує.
… Гарно вдягнута жінка із валізкою на коліщатках та явним сумом в очах йде битою дорогою, чемно вітається «слава Іссу» із бабусею, переходить старенький хисткий місточок, посміхається колишнім приятелям, і, врешті, підходить до обшарпаної хатки, яку відчиняє витягнутим зі знайомої схованки ключем. В хаті нікого. Вона напружено чекає. Починається дощ. Флешбек: ми переносимося до Італії, куди жінка два роки тому поїхала у найми…
Цей мінімалістичний початок відразу дає глядачеві карту руху до подальшого сюжетного, формального і художнього розвитку фільму. Акторка Ріма Зюбіна, граючи головну героїню, українку-заробітчанку, ледве чи не весь час картини буде в такому спартанському стані скутих емоцій, з «анемічним» обличчям, як сказала мені одна київська критикеса, нарікаючи на одноманітність акторського прийому. Та так і треба – натомість відказав режисер в бесіді після фільму: мовляв, він навмисно, багато годин і днів поспіль говорив з Римою, бажаючи ввести її в дуже вузький емоційний діапазон, максимально наближуючи екранну ситуацію до життєвої. Так, у фільмі не вистачає синусоїди перепаду емоцій, на які розраховуєш, як на потрібну гіперболізацію, звичну для кіно. Не вистачає звичних відповідей на питання, які хочеш отримати в житті, які вимагаєш від інших, і які таки отримуєш саме з такими, надмірними, верхніми регістрами звуку. Але Ткаченко їх оминає навмисно, кажучи – «досить серіальних пристрастей». Спірний момент. І це добре: в суперечках істина не народжується, але з’являється інформація для роздумів. «Гніздо горлиці» дає цю інформацію. Більше того – дає поштовх рефлексіям. І цих поштовхів, як биття серця – є і є, і є.
Якщо б два роки тому, саме під час зйомок фільму, не загинув Віталій Лінецький – так нагло, так тупо, так безславно! – він був би нарозхват після «Гнізда…», сказав Ткаченко. Навряд чи це в повній мірі може виразити силу і кайф його ролі, подаровані глядачу, але ця фраза здатна зародити у читача бажання долучитися. І таки варто. Другу головну роль у фільмі –чоловіка героїні Ріми Зюбіної – виконав Лінецький, виконав натхненно, талановито і воістину фінально. Це його крайня роль в житті, а за сценарієм його герой гине в хаті, котру сам і будував (на вимогу прокатника, фільм довелося вкоротити, залишаючи, хоч і відкритий, але позитивний фінал). Недаремно пропозиція Тараса кілька років тому так збурила Віталія, що актор подзвонив режисеру серед ночі, аби він приїхав до нього і вони обговорили всі деталі. Роль чоловіка, покинутого дружиною заради заробітку для сім’ї – це драма нового типу, нового часу, і соціальна й гендерна актуальність її та значення перевищує класичні драми, залишаючи їх в недосяжному минулому.
Лінецький зіграв дуже знайомий образ не здатного забезпечити родину чоловіка, чоловіка, зрештою, зламаного, підточеного депресією і горілкою. Як могутньо, але тихо акторові вдалося наситити кадр енергією розпачу, гніву з одного боку, і надією-що-вмирає-останньою з іншого. Крім того, небагатослівний Віталій, очевидно – чутно – перевищив усіх у фільмі ще й майстерністю промовця. Саме йому, російськомовному за життя, вдалося виробити правильну українську говірку, котрою говорять у Вижниці, де фільм знімався, і якою говорять загалом в Карпатах. Цей реалізм, цей акторський талант особливо вимагають уклінної дяки акторові, що не просто прочитав роль з листа, а виплекав її, як того заповідав Станіславський. «Вірю!» – чується мені, і я це виголошую.
Та чи цього вистачить для рецензії? Кажу вам – ні. Найбільший позитив фільму, як на мене, у формальному діапазоні. Саме з формою в українському кіно було проблем більше, ніж в усьому іншому. Вітчизняні режисери не здатні були втілити історію так, аби вона була зрозуміла, аби утворила ту стрічку Аріадни, за допомогою якої можна було б вийти до логічного фіналу і побачити світло в кінці тунелю. «Гніздо горлиці» в цьому плані виняток і приємність його переоцінити неможливо. Ткаченко добре вибудував фільм, зв’язуючи минуле з теперішнім гачком дощу, звуків, зображення: вони, з’являючись перед героїнею, переносять, як машина часу, глядача з часу в час.
Ткаченко добре змонтував фільм, складаючи один кадр до іншого, сцену до сцени так, що не виникає зайвих питань, і погляд, не чіпляючись об можливі монтажні задирки, легко простує далі. Ткаченко таки погодився покласти свій фільм у прокрустове ложе продюсерських і прокатних вимог: він не «вбив» героя, хоча його виконавець сам помер і цим примусив режисера переписати сценарій і зняти інший, не запланований від початку фінал. Гніваючись праведним гнівом, Тарас не вдався до демаршу, образ і погроз. Чим зробив послугу і собі, і нам. Так буває, коли саме життя – чи смерть – підкидають нам ідею протилежну до наших бажань, по факту більш доречну, ніж думалося раніше. Фінал, побачений в Одесі, і передбачений для прокатного варіанту фільму, направду вдалий – глядацький, сказати б, але й просто розумний. Він означає життя, просвітління – надію. Навіть якщо тої надії й немає, у підворітні нас чекає маніяк, хвороба зжирає тіло, а дружина розлюбила – нам все одно надію мати потрібно, хоча б для дітей, для майбутнього, для самої думки, що Мінотавр залишився позаду.
«Гніздо горлиці» у цьому варіанті таки народжує життя, в гнізді з’являється яєчко. І журі міжнародного конкурсу Одеського кінофестивалю, гадаю, варто було б це побачити. У будь-якому випадку, людський оптимізм і професійний клас «Гнізда…» незрівнянно вищий за «Пісню пісень» Єви Нейман, незаслужено нагороджену минулого року головним призом фестивалю, про що, здається, досі пишуть кінокритики, подейкуючи про корупцію і політику подвійних стандартів на одеському форумі. Втім, в цьогорічному журі є якраз та сама Нейман. Тож є інтрига, і в переддень присудження нагород хочеться спитати: що переможе – життя чи смерть?
21.07.2016