Невдовзі на українські екрани вийде російський фільм «Дуелянт» Олексія Мізгірьова. Чи точніше: може вийти – якщо це дозволить Держкіно. І я не надто маю право писати про нього завчасно, але, як журналіст і кінокритик, не маю права не писати. Тим паче, що він є, здається, найкращим візуальним виявом «русского міра» останнього часу, такою собі рекламою. Або антирекламою. Адже вбивство – як визначальне слово щодо головного героя фільму – не може бути позитивним моментом, не може приваблювати. Чи може?
Цей фільм дає більше відповідей на різноманітні питання про Росію, ніж будь-який випуск новин. Починаючи з професійних можливостей та бажань виробників, і закінчуючи ментальними намірами самих росіян: «Дуелянт» – це зазнятий і показаний сеанс Зиґмунда Фройда, в якому зашифровано дуже простим шифром уся загадковість «русскої душі». І якщо правдивий фразеологізм, де за одіжжю стрічають, а за розумом випроводжають, то це саме воно – «вихвалявся гриб гарною шапкою, то що з того, якщо під нею голови нема».
«Дуелянт» – про чоловіка, якого страхітливо підставили: він вбив підісланого навмисно замість того, хто поглумився над його матір’ю, за що був позбавлений чину офіцера і титулу дворянина, прилюдно висічений шпіцрутенами і відправлений на заслання. Він вижив, повернувся, і став дуелянтом, вбиваючи інших за гроші, поступово підбираючись до істинного винуватця своєї ганьби… Такий собі видозмінений «Граф Монте Крісто» був би бізнесово і творчо доречним продуктом, пропонуючи глядачеві дуже люблений детектив-тріллер – але тут не так про гроші, як про помсту. Особливо, коли попередня варіація роману Александра Дюма була зроблена за радянських часів, 1989 року, та й ще на українській Одеській кіностудії.
Усю поважність проекту можна зрозуміти за рахунок участі у ньому продюсера Олександра Роднянського, колишнього визначного нашого діяча, який на початку 2000-х перебрався за «порєбрік» і став визначним тамтешнім діячем. Два продюсовані ним масштабні за бюджетами фільми, «9 рота» та «Сталінград», у свій час ставали найкасовішими в РФ. Те, що інший його блокбастер, «Залюднений острів», увійшов до іншої топ-10 – найбільш провальних фільмів, а діяльність Роднянського з підкорення Голлівуду так і не мала результату, – не так суттєво: як одного разу він сам сказав, «траєкторії життєвих обставин абсолютно непередбачувані». Втім, важливо те, що за «Дуелянтом» стоїть саме Роднянський – людина великих амбіцій, великих форм і великих пропагандистських цілей, що разом зі своїми амбітними задачами чудово виконує агітаційні завдання російського пана, якому так чи так служить. Бо і «9 рота», і «Сталінград» не випадково позбулися прокатного посвідчення, як герой «Дуелянта» – своїх соціальних статусів: на території України пропаганда тоталітарного режиму Радянського Союзу заборонена. На території РФ – навпаки: заборонена критика СРСР. Щодо Роднянського, то навіть у російськомовній «Вікіпедії» сторінка його найкращого фільму, створеного ним ще як режисером-документалістом, – «Прощавай, СРСР» (1992-1994 років) – була видалена.
«Дуелянт» пропагує цінності зовсім іншого ґатунку, ніж це робилося за старих часів. Йому поступається навіть «Сибірський цирульник» Міхалкова, попередня «світла і благосна» версія «русского міра», де романтика була рожевими окулярами, пропонованими глядачеві, аби подивитися на царат, царя-батюшку і його вірних сатрапів-кадетів. В «Дуелянті» рожевого нічого не має, хіба що загоєні рани на спині головного героя від 1000 ударів лозовими прутами. А решта кольорів – темно-зелені, синьо-чорні, брунатні, сірі і, часом, контрастний білий – у сукнях красунь, в їх шкірі... і в зубах одного з героїв, вирваних лещатами... Всі ці «темноти», очевидно, зроблені творцями для «красивості», імітуючи, скажімо, «Шерлока Холмса» Гая Річі: таке стильне зображення, майстерно закладене на етапі зйомок і довершене у подальшій обробці, бажане для глядача, викликає у нього захват, і супроводжується вигуком «вау!» або «як красиво!».
Чорний колір не даремно вважався Ів-Сен Лораном найбільш сексуальним – він справді приваблює, зачаровує, і є щось диявольське в ньому – зовсім не за кольоровою аналогією. Персонаж дуелянта, як і його супротивник, та й і більшість високочолих героїв, затягнуті у чорні сюртуки і костюми аж під саму шию. І що особливо ріднить фільм Мізгірьова з «Холмсом» Річі – це вигляд костюмів: крикливо модерністський, сучасний «haute couture», який, прикметно, виник приблизно тоді, коли й відбуваються події фільму – у середині XIX сторіччя. Хіба що сталося це у Парижі, а не в Санкт-Петербурзі, місті «Дуелянта», цікаво прикрашеному деталлю: міст у риштуваннях. Костюми – це одна з важливих формальних частин стрічки. Вони нагадують бронежилети, хоч про захист життя не йдеться. Йдеться про відокремлення від світу, про закритість – тому й чорний колір такий доречний. Костюми загалом виконують роль одностроїв – обов’язкової форми, що зараховує її власника до однорідної маси цілого класу людей. Це просто-таки ідеально показано в офіцерському клубі, куди заходить головний герой, аби підтвердити своє дворянство: всі запнуті в однакове, всі однаково мовчать, усім своїм виглядом і поглядом підписуючись під однаковими для всіх правилами і законами. Ця монолітність ще краще показана на двох, здається, протилежних подіях – під час екзекуції над солдатами, і на прийомі у герцогині – ці костюмовані натовпи, хоч і відмінні в кольорі, так нерозривно поєднані тупим схилянням перед наказом зверхнього: чи ти палко січеш беззахисного, чи мовчки стовбичиш свитою за спиною герцогині. І це мовчання!.. Ох, яке сильне воно: герой і його супротивник переговорюються – а всі навколо принишкли в безголосому очікуванні, що аж бринить холуйством.
Ще більш дивовижною виявляється сама суть героя, заявлена в назві. Адже він не стріляється через завдану його честі образу – він заміняє того, кого образили, виконуючи функцію найманого вбивці. Бо стріляє ідеально. І завжди вбиває. Без жалю до жертви, без радості виграшу – взагалі без емоцій. Та в кількох моментах він виявляє і байдужість до власного життя, що доводить сюжет до абсурду; маю на увазі не жанр, а сценарну безвихідь. Граючи в російську рулетку, стріляючи в себе пістолетом з одним патроном в барабані, він виграє – у супротивника не залишається шансу… І тут він хапає пістолет і, підставивши собі до підборіддя, клацає гачком… Безглузда дія – бо за логікою сюжету куля мусила вилетіти якраз в цей момент – для чого? Але безглуздо і те, що куля в цей момент не вилетіла – якого біса це означає? «Нет у парня ответа»…
Вбивства разом з відсутністю логіки сюжету супроводжують фільм увесь час, перетворюючи його на таке собі кінематографічне зомбі: якщо спочатку до героя можна було приміряти образ Базарова, Раскольнікова чи Мишкіна, то з часом і це втратило сенс – герой почав рухатися хаотично і байдуже до всього. І до самого себе, і до глядачів. Як інакше пояснити цей незмінно-мінорний вираз обличчя виконавця головної ролі Петра Фьодорова, загалом гарного актора, що так потужно почав свою кар’єру у фільмі «Росія 88» Павла Бардіна. Міміка дуелянта не міняється навіть у еротичній (?) сцені злягання в кареті. Ну, справді, де ж ще можна кохатися? Певно, це така собі відповідь американському кіно з їхніми задніми сидіннями «Кадиллаків». Якщо звичайна американка втрачає цноту в забрьоханій машині десь за містом, то російська особа блакитної крові це має робити саме в кареті посеред пітерської вулиці…
Вбивство як повернення честі, власне, і є ідейним висновком «Дуелянта». Саме цього домагається герой, і саме цього вимагає від нього спосіб життя суспільства, в якому він був дворянином, і до якого повернувся, втративши статус та регалії. Помста через вбивство, повернення честі через вбивство, досягнення цілі через вбивство… Яка ж то буде честь, якщо її засвідчують смертю? А от така – русська; хоч, здається, вбивство – це гріх в християнстві, чи не так? Війну доречно закінчувати миром, та у цьому випадку вона без кінця: російська війна, як і російський бунт – без сенсу і без жалю.
Особливо цікаво те, що фільм, вельми вірогідно, стане в Росії касовим. Підозрюю, що і в Україні знайдеться багато прихильників формальної «красивості» «Дуелянта», котра затьмарює весь жах його ідейної безодні. Тож залишається тільки згадати останні слова героїні з фільму того ж таки Міхалкова «Раба любові»: «Панове! Ви звірі, панове!»…
27.09.2016