Чи задумувалися ви над тим, у який момент кінотвір стає шедевром? Коли ми починаємо вважати те, що дивимося, непересічним, екстраординарним – винятковим? Навряд чи цей процес відносно телесеріалів варто порівнювати з коханням, – хоч таке порівняння і дуже проситься, – інакше ми зануримося у метафізику, та там і залишимося. Тож варто спробувати без радикального хірургічного втручання, лише пальпацією промацуючи серіальне тіло, віднайти внутрішні прояви його «шедевризації».
Для наших досліджень візьмемо три нових телешоу, одне з яких – 8-серійний американський «Тією ніччю» від каналу НВО, що закінчився наприкінці серпня, і вже є перед очима у повен зріст; друге – британське шоу «Вікторія» від каналу ITV 1, що росте і має поки перші 5 серій; і знову американське «Останній магнат» від Amazon Studios – новонароджений пілот потенційного серіалу, презентованого в липні, аби подивитися, чи глядач та закордонні байери проковтнуть наживку.
Так, певна несправедливість у такому виборі присутня. Одначе, тут аналізуватимемо не обсяг, а, скоріше присутність сили і впевненість погляду, відсутність «понтів», самобутність, якість мови (і вербальної також), та ще те легке і не визначальне – «хімію»… Отож, порівняння знову повертаються до кохання (бо в ньому аналогічні характеристики), хоча й була домовленість не лізти у цю воду, де зверху гарно і тихо, а всередині ворушиться лихо…
Унікальність серіалу «Тією ніччю» проявилась одразу, в момент його виходу, що вже дало підказку глядачеві – перед нами щось особливе. Він вийшов доволі несподівано, коли мав з’явитися інший серіал – «Залишені», третій сезон якого мільйони фанатів по всьому світі вже давно чекали. А очікування глядачів – це маркер для телеканалів, які довго і дорого формують свою аудиторію під кожен новий серіал. Кожен 4-й серіал закривається після першого сезону, кожен 5-й – після другого, тож коли телевізійне дитя святкує третій рік життя – це говорить про його сформованість і віру в нього батьків. І ось раптом цю виплекану одиницю телеефіру, цього загартованого «солдата» в битві за глядацьку увагу беруть і переносять на зиму – сезон, де він має «відвоювати» собі місце серед вишколених під ці «погодні» умови «солдатів» противника – телеканалів-конкурентів. Чому?
Бо батьки дуже повірили в іншу дитину, чий потенціал відчули ще 2013 року, на стадії планування. Після пробної пілотної серії «генофонд» перебрали, відкинули одних акторів, додали міцніших, три роки виношували... І вродили нарешті при повному захваті всіх присутніх витвір, який вже від перших хвилин життя отримав на сервері IMDB рейтинг 9,3 бали з 10 можливих. Як і за що?!.. Просто це той випадок, коли не кидаються одразу тобі на шию, не намагаються здатися найвродливішою, найрозумнішою, коли не намагаються вразити, але захоплюють тією непоказною, внутрішньою вродою-простотою, розумом-спокоєм. Коли закохують…
Втім, всі ознаки «цікавого» видовища наявні. Це кримінальна, детективна драма з повноцінними образами-персонажами. Серіал про поліцію, суди і в’язницю. Розповсюджений і бажаний для мільйонів жанровий мікс з відповідним професійним виконанням і виглядом. Проте, цього мало, інакше кожен проект НВО (каналу багатого і впливового, частини однієї з найбільших в світі корпорації Time Warner) був би шедевром. Але серіал «В пошуках» закрили після першого сезону, «Open» навіть не встиг вийти, «Новини» Аарона Соркіна просто переоцінений і невиправдано пафосний, а «Завучі» – відверто поганий продукт.
«Тією ніччю» легко бере за руку і неспішно веде напівтемними алеями першої серії, без очевидної інтриги, але з добре відчутним напруженням. І в момент кульмінації не відпускає твою руку, а садить поруч, і так само повільно пропонує розглянути весь жах обставин як наслідок неспішної прогулянки ніби-без-зобов’язань… Ну, справді: скільки ми вже дивилися фільмів про вбивства і їх розслідування, про ув’язнення і життя-буття ув’язнених? Що ще можна додати до цієї теми після «Втечі» і «Помаранчевого – хіту сезону», після «Закону і порядку» і безкінечних «Місць злочину…», «Гарної дружини» і «Американської історії злочинів»? І тим не менше, в серіалі «Тією ніччю» творці спромоглися зробити більше; я б сказав – їм вдалося зробити значно більше.
Головний герой, якого випадково пов’язали на місці злочину, сидить у поліцейському відділку. Камера довго показує, як саме він сидить, як поліцейські, які ще не знають, хто він, довго порпаються у своїх справах, як хтось говорить по телефону, а хтось заповнює нескінченні папірці-анкети. Ця рутина – процес, що потім, у всіх наступних серіях, повториться у решті складових структури серіалу: довгі кадри роздягання новозасуджених, відмикання дверей переходів і камер, довга процедура вибору суду присяжних і обговорення з адвокатами-прокурорами. Але ця повільна докладність не втомлює – вона шокує, хоча ти, нібито, це вже десятки разів бачив. А от і ні – дзуськи! Такої методичної візуалізації прохідних моментів, які, як правило, ніколи не з’являються в кадрі, ще не робили. І тепер, коли їх оприлюднили, видихаєш із здивуванням – ось як, виявляється, виглядає світ поліції, судів і в’язниць. Ніби ти нарешті побачив світ реальний, до цього живучи у світі кіношному.
«Тією ніччю» вийшов за межі екрану і ступив у життя. А це може зробити лише шедевр.
Очевидно, що шедевр формують багато різних чинників. Найкрасивіша жінка за тиждень спільного життя перестає бути «най» (так кажуть), тож для спільного життя потрібно щось більше – саме те кохання, про яке ми домовилися не говорити. Проте, шедевр спершу народжується в душі, саме у вигляді чогось такого сформованого і прекрасного, і саме це потім, коли воно вже втілене і проявлене, глядачі маркують як шедевр. Актори в цій ситуації дуже помічні. Наприклад, «Тією ніччю» – це артистичний чотирикутник, кожний кут якого з ходу може бути оцінений «Золотим глобусом»: Різ Ахмед («Стрінгер», «Красуня з нетрів») у головній ролі підсудного, Амара Каран («Викрадення і викуп») у ролі адвоката, Білл Камп («12 років рабства», «Чорна меса») у ролі поліцейського і, звісно, Джон Тортурро, чия роль другого адвоката є першою в серіалі і справжнім тріумфальним бенефісом. Щось подібне і з серіалом «Вікторія».
Як часто буває саме в британському історичному кіно, у «Вікторії» актори педальовано чіткі, контрастні, вони випинаються з екрану, утворюючи об’єм над двовимірним зображенням. Дуже вдало підібрана на роль королеви (хоч історично і не вірно) гарненька Дженна Колмен («Доктор Хто») з блакитними контактними лінзами в очах притягує увагу і вже не відпускає. А виконавець ролі її фаворита, друга і помічника прем’єр-міністра лорда Мельбурна Руфус Севілл («Президент Лінкольн: мисливець на вампірів») складає їй інтригуючу компанію в серіальному «танці» – такі різні, вони мов ті зелений і червоний кольори в кінотеатральних окулярах, поєднуючись, вони утворюють спільне вражаюче 3D-зображення. В цьому ж «танці» пречудовий антигерой Пол Рис («Борджіа»), відштовхуючий і страшний, додає потрібного негативу, щоб не було вже аж занадто пасторально.
У цьому випадку акторська складова є не тільки ознакою кіно Туманного Альбіону, але й вимогою матеріалу, бо ж мова йде про середину XIX сторіччя, коли королевою стає 18-річне дівчисько. Вона саме себе нарікає Вікторією, воюючи проти всіх неприйнятних (особисто для неї) догм та порад, наданих неприємними їй персонами герцогського, князівського чи іншого шляхетного роду. Індивідуалізація – ось що відбувається у «Вікторії»: королеву ще з юного віку роблять індивідуумом, аби підкреслити її винятковість, і це потім перетвориться у справжнє її боготворіння народом. І не забуваймо, що саме за часів правління королеви Вікторії Велика Британія досягла найбільшого свого формального розвитку – на той час вона утримувала під своїм контролем 40 країн.
Тож складові серіалу були беззаперечно і апріорно правильні. Що само по собі ще не є гарантією успіху. Сценарій в цій ситуації є тим необхідним «клеєм». Тут маємо першу несподіванку, яку неможливо пояснити (як і в коханні!): сценаристами є двоє дебютантів в сценарній майстерності, хоч і не дебютанти в письмі – журналістка та романіст Дейзі Гудмен, за книжкою якої, власне, і робили серіал, і видатний сучасний британський письменник та історик О. М. Вілсон. У якийсь момент ці три складові – антураж, актори і те, що вони кажуть, – явили маленьке диво: вже перша серія перетворилася на щось якісно інше, ніж класичне історичне шоу, скомпільоване з фактів та художньої уяви. Діалоги між персонажами так ідеально витесані, що укладаються в складний, філігранно допасований мистецький витвір. Це не кидається в очі, усвідомлення приходить саме по собі… як кохання.
Певною парадоксальною противагою серіалам «Вікторія» і «Тією ніччю» є «Останній магнат». Чому парадоксальною? Бо інгредієнти у нього були такі ж, як і у попередніх шоу, але смак інший. Саме тому страву цю неможливо назвати шедевром, як на мене.
За основу тут взято легендарний, перевірений глядацькою увагою протягом десятиліть, однойменний твір Френсіса Скотта Фіцджеральда, виданий ще 1941 року. Трагічна історія злету і падіння «а-ля» Ікар вже тричі екранізована. Прототипом головного героя є знаменитий Ірвінг Тальберг, продюсер-зірка ‘20-30-х років в Голівуді, талант і красень, яких серед великих могулів, голлівудських євреїв, ніколи не було. Вони боготворили його саме за винятковість вигляду і вражаючі здібності на посаді виконавчого директора спочатку компанії Universal Pictures, а потім і MGM. В свої 20-ть він вже керував однією з найбільших кінокомпаній світу. У нього могло бути все, що він тільки забажав би – від грошей і жінок до посад і політики. Але він жив тільки кіно, на жінок не западав, владою не цікавився. І мав лише одну проблему – із серцем. Помер в 37 років.
Ікону Голівуду третього разу доручили зіграти красунчику Метту Бомеру («Американська історія жахів»). До пари додали сексапільну Лілі Коллінз («Білосніжка. Помста гномів»), яка за сюжетом намагається його звабити. А її батька зіграв чудовий Келсей Граммер («Бос»). Компанія НВО допомагала проекту на стадії підготовки, а виробництвом займалися такі гіганти як TriStar Television і Sony Pictures Television. Та «шеф-кухар», режисер-сценарист Біллі Рей («Секрет в її очах») перемудрив – він намагався все прив’язати до естетики тих часів, що цілком вдалося; але з-під режисерських мотузок вислизнула есенція величі, лакмусового папірця історії про останнього магната Голлівуду. Динамічний і легкий, пілот серіалу виявився аж занадто легким: не дотягнув ані до ваги історій минулого, ані до сучасних вимог оригінальності. Його можна назвати недошедевром, та це було б принизливо. Тому просто констатуємо – хімії не відбулося: невидимий зв’язок між екранним образом і глядацьким бажанням не стався, не виробився той дофамін, що так тішить весь організм людини лише від споглядання за прекрасним. Не виникло кохання – саме те почуття, що, як не крути, як не замовчуй цю аналогію, має таки багато спільного з нашим визнанням кінематографічного твору надзвичайним.
Очевидно, цей момент – відчуття кохання, чи відчуття, що перед тобою на екрані шедевр – суто суб’єктивний, індивідуальний і не поширюється автоматично. Тож просто потішимося за тих, кому пощастило це відчути… І кому другий сезон шедевру не плюнув в душу.
22.09.2016