В майбутньому наш час постмодерну будуть визначати зокрема і за такими фільмами, як «Король Артур. Легенда меча» режисера Гая Річі. Класичний міф-казку до такої міри переробили, осучаснили і видозмінили, що годі думати про його минулу версію – більше про неї ніхто не згадає. Наш час – це простір старого, вражаюче упорядкованого по-новому.    

Перша Церемонія нагородження Української кіноакадемії «Золотими дзигами» відбулася в той самий день, коли Президент підписав Закон про підтримку вітчизняного кінематографу. Збіг? Можливо, але він дає, як мінімум, кілька підстав ще раз поговорити про наші фільми, наших кінематографістів і наші залаштункові ігри.    

Документальний фільм – на великому екрані і в українському прокаті – це вже викликає зачудування. А фільм, де мова йде не про побутові проблеми чи фатальні пристрасті, а про буття, совість, провину і відповідальність, – рідкісна рідкість, що варта окремої уваги, й не лише тільки через її творця, Терренса Маліка, режисера його нового фільму «Мандрівка часу».    

Екранізація Голлівудом культового японського коміксу, манги «Привид у броні», – ще один кінематографічний привід поламати списи, стосунки і цілі парадигми. І це не дивно, бо коли культ (та й ще з дитинства-юності-молодості) перетягти в сучасне доросле існування, й, до того ж, не так, як ти це пам’ятаєш з чудового минулого, можуть відбутися різні неприємні речі.    

Поява науково-фантастичного фільму жахів «Життя» – головоломка, яка легко може зламати голову, навіть якщо розкласти її на складові та подивитися на її молекулярний рівень. Адже головне питання – whatt he f*ck? або «що хотіли сказати своїм фільмом творці?» – може залишитися без відповіді. А це питання постає вже в першій половині фільму і мордує аж до фіналу.    

Британський серіал «Табу», чий перший сезон нещодавно завершився на телеканалі ВВС One в Англії та FX Network в США, можна назвати початком кінематографічних знахідок цього року. Знахідок форми. А тип героя є втіленням стандарту сучасності: він більш подібний на персонажа з коміксів, де мораль – як привид, а прагнення добра замінене на прагнення справедливості.  

Впродовж двох тижнів в українському кінопрокаті з’явилися фільми, які – або про Україну, або ж – українського виробництва. В них є достоту гіркоти, але й інформаційні приводи для радості теж є. Отже, канадсько-британські «Гіркі жнива» та український «Інфоголік» – знайомтесь!    

26 лютого відбудеться щорічна церемонія вручення «Оскарів», призів Американської кіноакадемії. Та незважаючи на те, хто ці призи отримає, номінації вже продемонстрували загальну направленість сучасного американського кіно, котре все більше залежить від вимог політкоректності. Тим самим, хитрим і дивовижним способом руйнуючи фундаментальне право громадян Сполучених Штатів, закріплене в конституції – «право на висловлення».  

«Патерсон» Джима Джармуша в українському прокаті є таким собі сонячним зайчиком – правозвісником весни, шматочком щастя, чого, на жаль, не второпали на Канському кінофестивалі минулого року, де фільм був лише претендентом на «Золоту пальмову гілку», та не став її власником. Ця стаття – мала частинка компенсації за сліпоту дециметрів та метрів світового кіно.    

В український прокат вийшов найбільш знаковий фільм початку цього року — документальні «Рідні» Віталія Манського, який через теперішню ситуацію в Україні змальовує одну окремо взяту сім'ю: людей, що опинилися по різні боки російсько-української барикади. Або навпаки — який змальовує Україну крізь призму родини, чиє життя і думки є віддзеркаленням ставлення до війни поодиноких мешканців країни, і хоч дуже фокусно, але одночасно й на заході, й на півдні, й на сході.