В минулу п’ятницю на телеканалі «1+1» показали 4-серійний мінісеріал «Століття Якова», екранізацію однойменного українського роману-бестселера 2010 року. На нього дійсно багато хто чекав, і надія базувалася на правильній ідеї – нарешті використали чудовий і визнаний роман, де добре прописані деталі та лінії, з нашою, а не чужинською історією. Та глядача жорстоко надурили. Маючи надію, як кусень хліба для голодного, глядача привабили до телевізора, а далі зухвало плюнули йому в обличчя... Це образа, і її не можна прощати.
Що було в основі: роман Володимира Лиса, який за структурою описував кожен з відтинків максимально трагічного для Західної України XX сторіччя – з пануванням ляхів, потім совітів, потім німців, і знову совітів, з війнами і революціями, зміною хазяїв та влади, колективізаціями та голодоморами, брехнею, грабунками, зґвалтуваннями і розстрілами. І наш романіст зграбно і яскраво вклав це в одну не надто товсту книжку, а всі події прикріпив до сукупної, символічної долі одного парубка, котрий прожив цей жах, і тепер святкує сто років за часів Незалежності… У формі екранізації це мало б бути українським еквівалентом американських «Розвіяних вітром» Віктора Флемінга, епохального і знакового фільму для Сполучених Штатів. Адже направду, в романі Володимира Лиса було все для масштабної (довжиною в століття!) ретроспективи людських драм і соціальних катаклізмів на одній землі з одним народом. Були класні герої, живі на папері – їх можна було побачити! Були вражаючі ситуації, коли ставало боляче і хотілося плакати! Словом, недаремно на літературному фестивалі «Коронація слова» «Століття Якова» назвали «романом десятиліття» й інсценізували на сцені Волинського музично-драматичного театру.
Про екранізацію говорили давно, бо говорити було про що, та й загалом – говорити легко. Але тільки рік тому справа пішла далі розмов. Півень клюнув українців в дупу, і ми нарешті додумалися – лише через війну, почату Росією на Сході – зупинити потік російського телевізійного шлаку. А серіали давали найбільші рейтинги, на основі яких телеканали і жили, саме через рейтинги отримуючи похвалу і гроші від своїх хазяїв, сучасних медіа-магнатів, мільярдерів і водночас – політиків.
Посеред літа 2015-го телеканали втратили свій головний продукт, і навіть тоді не поспішали братися за голову, сподіваючись, що воно якось мине – чи Україну завоюють, і Росія дасть показувати свої серіали безкоштовно, чи Україна скасує свої націоналістичні ідеї з небаченими вимогами виробляти власну продукцію, та й ще – о жах! – українською мовою. Не сталося, як їм гадалося; а показувати все одно щось треба. До цього власне виробництво було мінімальним – кілька серіалів на рік. Звісно, російськомовне.
Але нові віяння далися взнаки. На «1+1» заговорили знову про Лиса, як про одного з небагатьох авторів, що мають у своєму доробку бестселер. Купили права на екранізацію (з невідомо як прописаними варіантами – що зберігається від першоджерела, а що ні). Найняли вправного сценариста і теж романіста, Андрія Кокотюху (із забороною що-небудь розповідати про творчий процес). А куратором над усім цим, звісно, поставили головного продюсера каналу з виробництва серіалів та фільмів Олену Васільєву, кілька років тому запрошену особисто Олександром Ткаченком з Росії, яка й досі має російське громадянство. Ту саму Васільєву, що рік тому «зарекомендувала» себе продюсуванням серіалу «Останній москаль», де, незважаючи на назву, саме українців виставляють останніми хохлами, тюхтіями і селюками. Чи це нормально?.. Ось питання, на яке чомусь ніхто не відповідає.
Коли угорець Ендрю Вайна продюсував такі американські патріотичні хіти, як «Рембо» та «Міцний горішок», гадаю, йому не спадало на думку представити Америку країною ідіотів, а угорців в ній – істинними інтелектуалами.
Серіал «Століття Якова» – це дика креатура сучасного збоченого розуміння про те, яким має бути телесеріал по-українські, і це розуміння – продюсерське, нав’язане топ-менеджерами наших телеканалів, стосовно «Століття…» – конкретно такими особами, як Олена Васільєва та Олександр Ткаченко. Апріорі неможливо зробити добрий серіал, якщо він знімається за 40-50 тисяч доларів на серію, так само, як і неможливо зняти серіал за 22 знімальні дні, за які було зняте «Століття…». І тим паче гидко цією швидкістю пишатися, що робив режисер Бата Недич. Той самий режисер, «славний» російським серіалом «Пока станица спит», з якого в серпні 2014 року вигнали Анатолія Хостікоєва за відмову говорити ситуаційно недоречні в Україні слова, прописані в сценарії.
«Століття Якова» не можна назвати добрим серіалом ще й тому, що він складається з всуціль «говорящих голів». А кіно – і телекіно зокрема – це не театр і не радіо, тут не мусить весь час тривати базікання, і має ще щось відбуватися між репліками. Хоча б що-небудь! А те, що відбувалося в «Столітті…», мало вигляд вечірнього неба, або лелек в гнізді, чи річки. Все було таким, аби щохвилини, наслідуючи Станіславського, волати – «Не вірю!»
Взята за основу мексиканська модель «телемила» вже давно перетворила наш телепростір загалом, і особливо продукт телеканалу «1+1» на велику бульку. Ніби не має британських серіалів, польських та іспанських, не кажучи вже про американські. Аналогів «Століття…» в світі просто не знайти. Таке виробляється тільки в Росії, на брудну голку якої міцно підсадили нашого глядача. А може, це й не так; може, це лише розмови самих телеканалів.
Так чи так, а «Століття Якова» – це базікання, ще й тому хибне, що придумане. Звісно, форма серіалу кардинально інша, ніж романна. І сценаристу потрібно було зробити містичну роботу алхіміка, перетворюючи метал на… принаймні, не метал. Та чи збереглися ті ознаки, що визначали книгу Володимира Лиса? Констатуємо – ні. Швидке і багате на образи «Століття…» втратило все. Залишився лише скелет історії, та й то, з переламаними кістками: одні герої та деталі зникли, інші – з’явилися, сюжетні лінії переплелися, а часи потасувалися. Зміна структури не є крамолою – радше необхідністю і вимогою форми. Але писане Кокотюхою, і страшно спотворене редактурою Васільєвої, тло сценарію перетворилося на неживе ще до моменту постановки. Я – проти таких редакторів.
Я звинувачую таких продюсерів, як Олександр Ткаченко і Олена Васільєва у профанації роботи і, відповідно, у створенні заздалегідь неякісного, неїстівного продукту, нахабно виданого за їстівний. Мінісеріал «Століття Якова» став прикладом найпримітивнішої маніпуляції громадською думкою: взяту за основу добру ідею використали заради показухи – мовляв, дивіться, ми ж робимо україномовні продукти, екранізуємо українську літературу, ми – українці. Та насправді це справжнісіньке «потьомкінське село».
Я звинувачую таких режисерів, як Бата Недич. Без згадки його попередніх робіт (серіалів «Відьма» і «Хазяйка»), він провалив свою роботу конкретно на «Столітті…» – її просто не видно. В чому була задача режисера? Щоб глядач заснув на безкінечних і одноманітних «вісімках»-діалогах? Чи показати, як герой виходить з одної хати і заходить в іншу – це режисура? Емоції героїв настільки не підкреслені – це ж кіно! – що здається їх немає, бо перед нами роботи. І виправдовуватися відсутністю нормального фінансування і, натомість – присутністю шаленої гонитви знімального графіку – не варіант: якщо режисер знав скрутні умови праці, і елементарно не міг вписатися у кабальний графік, то мусив відмовитися. Не можеш придумати, як розіграти мізансцену так, аби було цікаво, динамічно чи оригінально – не берися. Зрозуміло, в нашій хибно усталеній системі роботи телеканалів, де оригінальність є скоріше гріхом, ніж чеснотою, режисер залишається надто маленькою фігуркою на фільмовій дошці виробництва, аби з нього вимагати якісного результату. Адже телеканалам не потрібно щось інше, ніж рейтингове. А рейтинги, за інформацією самих телеканалів, роблять серіали на кшталт «Сватів» та «Центральної лікарні».
І як в такому випадку зруйнувати це чорне коло рівня «нижче плінтуса»? Як відвадити глядача від «мила», від совкових тем і совкового виконання? Можливо, так само санкціями, якими карають країну-агресора Росію? Тими санкціями, якими був обмежений доступ лавини російських серіалів і фільмів на український ринок. Потрібна нова система обмеження, але вже для самих телеканалів.
Бо якщо «мило» – це незворотність, тоді потрібно просто підіймати якість його виготовлення. «Мило» буває різним.
«1+1» пишається покупкою південно-корейських форматів? Нехай тоді переглянуть самі корейські серіали, аби зрозуміти як може виглядати якісне «мило». Щоб далеко не йти, візьмемо найближчий приклад – романтичний військово-медичний серіал «Нащадки сонця», і подивимося не на розмах постановки, використання гелікоптерів, кількість локацій, і бюджет в 11 мільйонів доларів, а на режисуру в елементарному – в діалогах та в «повітрі» кадру, на роботу художника-декоратора та акторів. Бо ж беручи «Століття Якова», здається, що у нас художників немає взагалі, ніби-то не було відзнятих «Братів», «Незламної» та «Поводиря»: чому хата Якова і в молодості, і в старості виглядає такою новенькою, ніби в ній ніхто не живе? Чому костюми всіх героїв такі ошатні, ніби тільки з магазину для іноземців – і навіть коли поруч з героєм кидають гранату, чому після цього на ньому, вже мертвому, ні волосиночки? Чому все навколо героїв і загалом у фільмі таке лубочне?
Певний позитив у реакції певних глядачів цілком може бути пов'язаний з самою появою «Століття Якова» – в порожньому полі і жук м’ясо. Нарешті україномовний серіал! Нарешті екранізація нашої й сучасної літератури! Нарешті справжня історія, і то така гостра – з міжнаціональними конфліктами! І купа гарних і красивих акторів, нехай і лише кілька з них спроможні говорити не штучною, щойно вивченою українською. Є позитив загальний. Крига скресла. Це немало.
Та запускаючи власне виробництво, допомагаючи йому грошима та законами, ми легко можемо загубити почате, нехтуючи головним – відповідальністю. Дізнайтеся, хто стоїть за цим процесом? Хто керує? Хто перефарбовується, роблячи гарну міну при поганій грі? Змагання в інформаційній війні безсенсовне, якщо у власному війську панує суцільний саботаж, починаючи від головнокомандувача.
04.10.2016