Пристрасти потахають?

 

І.

 

Польський уряд в особах своїх найріжнороднійших представників в останнім часі розпочав акцію, щоби якнайбільше розмовляти з Українцями. Початок вийшов з одної своєрідно-політичної польської інституції, котра найменше має даних на те, щоби з успіхом займатися, коли вже не вирішенням, то хоч би навязанням ниток непримушеної розмови. Маємо на думці один відділ в Д.О.Ґ., котрий до поодиноких членів українських політичних партій звернувся з дуже замітним посланням, писаним наскрізь мілітарним стилем. І коли там, рахуючись із засобами фізичної сили, явилися поодинокі члени партій, нелєґітимовані і ніким, як виявилося, неуповноважнені члени тої інституції намагалися надати цій примусовій розмові вигляд і зміст такий, який мав би іти по лінії польських бажань. Ясно, що такі розмови в суті річи являються лиш одним з численних причинків до т. зв. пустих розмов.

 

З другого боку ту саму акцію інформативним способом підняв П. ґен. делєґат польського уряду у Львові — д-р Ґалецкі. Користуючись приїздом польського премієра п. Вітоса до Львова, запросив він дня 3. ц. м. поодиноких українських громадян до себе, щоби поінформуватися про становище українських партій до польського уряду. Розуміється, те бажане становище з нашого боку є жадне. Ми, без сумніву, цікавимося кожним польським урядом, його особистим і партійним складом так само, як цікавимося урядом російським, румунським, чеським, мадярським і т. д. Польський уряд обходить нас дещо більше, бож він є тим, котрому антанта в своїм нерозумі віддала переходово мандатову владу у Східній Галичині та тим самим дала можність польським відповідальним і невідповідальним чинникам, заправленим політично національною  й соціяльною пристрастю, викопати майже непроходиму пропасть між українським і польським народом. Польський уряд обходить нас більше від иншого ще й тому, що він напротязі останніх двох літ і в теперішній хвилі є безапеляційним паном життя і смерти 4-ох міліонів українського населення, що він має ключі від вязниць, де мучаться тисячі Українців, що він стереже дротів, за котрими животіють, проклинають долю і гинуть в голоді, нужді й пониженню найкращі сини українського народу. На цілім ряді таких і подібних дій польської сучасности супроти нас кінчаться наші відносини до польського уряду. І зовсім зрозуміло! Миж не є горожанами польської держави, нас не тільки ніхто не питав про згоду стати складовою частиною Польської Річи-посполитої, але — навпаки — ми всіми силами, спираючись на досвіди шістьох століть, противилися якійнебудь звязи з Польщею. Зрештою, поминім те все, не зачіпаймо ненависного п. прокураторови права самоозначення народів, а спитаймо так просто: яке може бути наше відношення до уряду, на вибір котрого ми в ніякій мірі не впливали, який лежить поза границями нашої сфери ділання і нашого горизонту?

 

Таким чином наше відношення до польського уряду рівняється в політичнім розумінню — нулі. Одначе мимо всього лишається те друге відношення, відношення вязня до свого ключника. І на це звернув перш усього увагу польського премiєpa проф. д-р. К. Студинський, заявляючи, що справа правно-державного становища Східної Галичини мусить бути виключена з розмов між Українцями і представниками уряду Польщі. Зовсім инше форум є покликане безсторонно вирішити цю квестію на міжнародній арені. Заразом міжнародні судді, хочби як ворожо були настроєні до українського народу, в більшій мірі будуть вільні від пересадного засліплення, так прикметного нашим віковим пpотивникам. Вони також своїм рішенням скажуть хоч в приближенню правдиве слово, по чиїм боці право, а по чиїм безправство? Зрештою, чи про таку дразливу, окервавлену справу можлива є розмова між двома сторонами, з котрих одна спирається виключно на моральне право, а друга має зброю в своїх руках і може кожної хвилі послужитися довільним арґументом? На цю тему можнаб безпосередно говорити між двома інтересентами тільки тоді, колиб згідно з пропозицією першого голови Державного Секретаріяту Західно-Української Народньої Республіки, — о. д-ра К. Левицького, польська сторона звільнила українську етноґрафічну територію від польських озброєних відділів.

 

Всеж таки ми з вдоволенням витаємо навіть такі спроби безпосередних і безкровних розмов, бо вони вказують, що пристрасти, розбуджені всіми можливими засобами серед польського громадянства проти нас, дещо потахають. А коли вони заникнуть, то тоді настане хвиля розумної розмови, опертої на інтересах обох сторін.

 

[Громадська думка, 06.08.1920]

 

ІІ.

 

Мимо такого, єдино вірного і правдивого нашого становища до польського уряду, не можемо поставити себе на таку віддаль супроти нього, щоб ми не були нічим танґовані. Зрештою, колиб навіть ми так поступили, то той уряд на протязі двох останніх років не хоче залишити нас в спокою. Польський уряд через ріжні свої орґани офіціяльного й півофіціяльного характеру (толєровання правлячих орґанізацій шляхти й бюрократії — "Рад оброни народової"!) перебрав багато наук своїх бувших заборчих урядів, — пруського й російського та штуку управи — австрійського. Haслідком скорого і довільного ізсінтезовання трьох ріжних і важких своїм змістом систем була одна незвичайно важка засвоєна польськими орґанами система, про котру вже цілий світ має ярко вироблену думку. В значній мірі нeвинoсною явилась та система для иншенаціональних горожан польської держави, котрі — все таки — мають свої заступництва в законодатнім тілі Річипосполитої. А щож говорити про населення, віддане "під опіку" чисто окупаційних властей?

 

Галицькі Українці не мають ніяких домагань до польського уряду — як такого, — одначе "населення Східної Галичини має право домагатися від польських окупаційних властей пошановання своїх людських і національних прав". Перш усього годиться згадати про людські права. В імя тих елєментарних прав Українці домагаються від польського уряду — як окупаційні влади Східної Галичини — усунення цілoгo ряду переслідувань, надужить і безправств. В польських таборах полонених і інтернованих мучаться тисячі українських громадян, в польським вязницях коротають важкі дні політичні засудженці. Місяці за місяцями минають їм в безпросвітнім положенню, в нужді, бездільности, в холоді і голоді, далеко від рідні, від своїх нив, від свого краю — за те тільки, що боронили Рідного Краю перед настирливими противниками, або за те, що в почуттю своїх громадянських обовязків працювали для своєї державности, для свого народу, для своєї землі. Таким своїм працьовникам Поляки вкладають лаврові вінки, величають їх героями, оспівують їх подвиги. А Українців саджають у тюрми на певну смерть, на неминучу затрату. До тогож, коли зважити, що дуже часто політичні засудженці або інтерновані караються за свої вчинки, зроблені за часів української влади, то будемо мати унікат в інтерпретації справедливости і законности на земській кулі. Відразливі табори Берестя, Стшалкова, Домбя і — їмже ність числа — забрали вже тисячі жертв цвіту української нації, її борців, робітників, ідейних діячів; забрали батьків дітям, мужів жінкам, синів родичам, живителів і підпору родин, розраду старости, опору й оборону в цих вельми важких часах. Хто їх заступить, хто обітре сирітські сльози? І коли сьогодня ходить нам головно о живих ще вязнів, то завтра, при найближчих переговорах (коли буде основа до них) український нарід мусітиме упімнутися й за мертвих. Певно, людського життя ніхто не поверне й не має ціни за нього, одначе польська держава морально є зобовязана забезпечити матеріяльно істнування тих, що остали після тисячів, живцем погребаних в таборах і вязницях. І ще одно! Через польський похід на наші землі, через розбудження первісних інстинктів в людях, наш нарід пострадав невимовно діймаючо під матеріяльним оглядом. Знищення, реквізиції або просто й грабунки приватного й громадського добра — це річи, про котрі навіть мало говориться. Одначе в спільнім підрахунку не може й не сміє бути поминена і ця рубрика, тим більше, що вона йде в грубі міліони. Майно наших освітних і економічно-господарських інституцій мусить бути повернене, втрати приватних людей мусять бути вирівнані. Ясно також, що майно краю представлене сумою вартости ріжних автономічних і комунальних заведень, добро полишене бувшою австро-угорською монархією, що без порозуміння з представниками Східної Галичини в цілости втягнено в білянс польської держави, мусить бути повернене населенню Східної Галичини. Під тим оглядом, як під кожним иншим мусить бути привернений стан з початку листопада 1918 р. з відповідними прибутками.

 

Представники наших громадянських установ в розмові з п. ґен. делєґатом, згл. п. премієром Вітосом затронули між иншим справу дальших арештовань й інтерновань та конфіновань Українців. Вже від довшого часу польські урядові чинники на всі лади дають запевнення, що ця самоволя не буде мати місця, що арештовань довершують низчі орґани не розуміючи як слід уділених інструкцій, одначе поза тими словами кожний день приносить звістки про безвпинні й широко закроєні арешти. Видно, чаша горя ще не сповнена у щерть. Діється щось, над чим приходиться тільки хитати головою, бо ніщо з того, як виявили два останні роки, не веде до бажаної нашими противниками мети. Навпаки, зростає невдоволення, заострюються противенства, що колись можуть здійснитися в сумній і небажаній для розумних людей розвязці. Та що зробити? Наша преса, наші діячі і орґанізації вичерпують всі засоби арґументації, щоби охоронити народнє добро перед нерозважними потрясеннями. Годі одначе не зазначити, що вперта глупота з одного боку, силою буденної льоґіки звичайно родить глупоту з другого боку.

 

Окрема згадка належиться нашій пресі. Між домаганнями до окупаційних властей стрічаємо й жадання привернути свободу слова, преси й права зборів. Два останні роки це одна справді безпросвітна темінь. Українська преса переживає свою найчорнійшу добу. Перш усього треба цілими місяцями робити заходи, щоби одержати дозвіл на видавання періодичних журналів. Австрійський закон, яким ще правиться Галичина, під тим оглядом у відношенню до Українців не має ніякого практичного пристосовання. Ще більші перепони ставиться політичним виданням. А вже просто неможливо одержати дозвіл на популярний тижневик. Рік минає від хвилі, коли внесено подання на віднову селянського тижневика "Свобода". За той час годовано нас масою обіцянок, одначе дозволу нема й до нинішнього дня. Є це консеквентне змагання відрізати селянство від інтеліґенції, піддати його своїй виключній курателі, не допустити до нього світла знання, видерти йому з рук ту ґазету, котра була його товаришем і порадником через стільки літ. За це в руки селянина впихано орґан українського Кождоня "Пробій", де плюгавлено українських провідників і діячів. Одначе й ця гра не досягла нічого. Всі ворожі затії відбилися від здорового розуму українського селянства, як від панцирного щита. Свідомий і ще більше освідомлюваний польською жандармерією український селянин своїм інстинктом, своєю вродженою інтуіцією знає, хто йому ворог, а хто приятель. Те, що українські ґазети пропадають на почті, таке ясне і нам зрозуміле, що не посвячуємо тому хронічному явищу спеціяльної уваги. За те мусимо спинитися над конфіскатами українських ґазет. Що є причиною цих частих, майже щоденних конфіскат? Необізнаний з психольоґією бувших австрійських, а тепер польських бюрократів, думав би, що певно заклики до революції, до різні, до нищення середників комунікації і т. п. Ні, причиною тих конфіскат є пітійська "неприхильність до польського народа і держави", ворожий настрій до польського громадянства. Нехай розумний чоловік подумає над цими жмудними дефініціями! Та вже найчастійше підпадаємо конфіскаті за те, що сміємо пригадати, що справа правно-державної приналежности Східн. Галичини не є вирішена, що тим самим польська влада є владою окупаційною. І тут не поможе нічого покликуватися на Найвищу Раду Мира в Парижі, що не оглядаючись на Польщу займається справою Сх. Галичини, як інтернаціональною квесгією, трактуючи її як частину бувшого австрійського цісарства. Нічого не помагає й те, що в умови будучих переговорів диктатор антанти Льойд Джордж виразно вкладає, щоби в будучій конференції взяли участь представники Східної Галичини поруч представників Польщі. Вже з сього одного виходить недвозначно, що Сх. Галичина не є частиною Польщі, коли поруч польських делєґатів мають до конференційного стола засісти представники східно-галицького, отже українського населення, т. зн. лєґальний український уряд Петрушевича. Зрештою, що польська влада у Сх. Галичині є владою окупаційною в міжнароднім розумінню, маємо найбільш вимовний доказ в тім, що після мілітарної обсади Сх. Галичини армією Галлєра, довершеної на власну руку — так само, як недавний польський похід над Дніпро, Польща потребувала окремого мандату на заведення цивільної адміністрації в Східній Галичині. І такий мандат на переходовий час уділено Польщі. Управляючи Східною Галичиною, польський уряд робить це з припоручення антанти, а не у власнім імени. Отже в мілітарнім розумінню являється окупаційним, а в горожанськім мандатовим. Це є факт. Зрештою навіть б. польський премієр В. Ґрабскі виразно підкреслив, що справа Східної Галичини є вповні отвертою. Колиж вона є отвертою, то на основі яких розумних і ким установлених законів не дозволяється про це говорити в пресі?

 

Обовязком поважної преси є звертати увагу на всякі безправства, переступства урядових орґанів у відношенню до населення, на самоволю й неправильности. І тільки тоді преса сповнює своє велике завдання як слід, коли вона виявою тих аномалій уздоровлює громадянську мораль. Одначе це нам заборонено. заборонено о стільки, що вправді допускається подати голі факти — так, як би ми були яким поліційним бюром, одначе не дозволяється робити висновків, підводити зіставлення. Таким чином спихається пресу на чисто інформативний, а не кермуючий шлях. А прецінь, з таких фактів, з таких аномалій складається ціле життя нашої країни.

 

І тепер, коли здається, що потахають розбуджені пристрасти, що заникають звірячі інстинкти, вартоб також заперестати цього безвпинного кнебльовання уст українській пресі, привернути їй свободу слова, а українським громадянам повернути право зборів, стоваришень і т. п.

 

[Громадська думка, 07.08.1920]

 

ІІІ.

 

Яку мету мають ці наші статті? Ставимо це питання й хочемо відповісти на нього не для нас самих або для наших читачів або навіть для нашого народу, тільки для другої, противної сторони. Очевидно, коли визначні люде заходяться коло спроб довести до більш виносимих політичних відносин в Схід. Галичині, коли ґен. дел. польського уряду п. д-р Ґалецкі, коли польський премієр п. Вітос, коли бувший премієр д. В. Ґрабскі і инші помічні їм польські круги прийшли до переконання, що саме тепер надійшла хвиля стушувати різкість істнуючого тут режіму і з тією метою навязується безпосередні розмови, то треба предметово змалювати тло, представити хоч побіжно суму лиха, коли мається справжній намір його направити. Виходячи з цього заложення постановили ми коротко обговорити точки зажалень поданих нашими представнаками пп. Ґалецкому і Вітасові на розмові дня 3. ц. м. Та, на жаль, не маємо щастя. Те, що конець кінців можна було говорити в присутности польського президента міністрів, не можна сказати перед обличчям підчинених йому урядових чинників. Є це отже тільки оден з тисячних причинків до тзв. блудного кола, в якому мусимо вертітися й задихатися вже два роки. Є це також ілюстрація до свободи слова і свободи преси, якої домагалися наші представники, а що їм приречено першим горожанином Польської Річипосполитої. Супроти того мусимо залишити дальше повнійше обговорення українських зажалень, знаючи, що мимо всіх солодких обіцянок нас все буде обовязувати славетний прінціп: молчать и неразсуждать! — і тому тільки побіжно будемо старатися закінчити наші мірковання.

 

Обсадивши своїм військом Сх. Галичину і проголосивши, що український люд дуже добре буде почуватися в польській державі, бо тільки ласа на посади українська інтеліґенція тягне масу на нерозумну боротьбу за свої власні інтереси, польське громадянство, не без відома свого уряду, зробило українському селянству велику несподіванку. Розпочалася кольонізація української Сх. Галичини польським елєментом, спровадженим із заходу.

 

Мета ясна: з одного боку як мога скорше змінити етноґрафічний стан населення, щоби при евентуальнім будучім плєбісциті (думалося за 25 літ!) виказати при видатній підмозі статистичних орґанів польську більшість, а з другого боку, щоби через відібрання українському сільському пролєтаріятови варстату праці приневолити його до еміґрації, зглядно заставити його служити для замислів економічно сильних польських верств. Так далеко сягає Польща, як далеко засягне плуг польського хлопа – говорив не так ще давно теперішній польський премієр. І за-для здійснення сього бажання створено при видатній державній підмозі кілька руч себе. А як виглядати-ме те життя парцеляційних польських інституцій, котрі силою пари взялися насаджувати на нашій землі чужинний елємент. Пішла широко закроєна аґітація, правительство дало значні підмоги, обнижено на залізницях перевозові кошти і до Східної Галичини почали напливати тисячі кольоністів. В своїм часі ми досить вичерпуючо займалися й висвітлювали кольонізаційний рух. Вже сьогодня, на протязі кількох останніх місяців, розпарцельовано більш пів сотні маєтностей на некористь місцевого українського селянства. І ніде правди діти, за час шістьсотлітньої нашої спільноти з Польщею в тій чи иншій формі отсе другий раз задумано нанести нам великий удар. Тільки подумати! Після завойовання Галицької Землі Казимиром Великим пішла акція в напрямі забирання "prawem і lewem" церковних маєтків, опісля ріжними королівськими наданнями роздавано посілости руських бояр або вільні простори польським шляхтичам. Поруч з тим Єзуіти перетягали українське боярство на латинський обряд, а тим самим втягано їх в сферу польськости. Народ попав в панщизняну неволю. Одначе все таки український селянин — навіть як панщизняний раб — мав варстат праці, з котрого прокормлював себе і свою рідню. А тепер той варстат, ту дорогу матір-землицю, зрошену українською кровю, пересичену обильним мужицьким потом, сотки літ оброблювану руками українських селян, ту землю забирають чужі, приблуди. Чи можна таке просто нелюдське, брутальне й неетичне поступовання виправдати? Очевидно! Чогож сьогодня не можна виправдати? Але тоді требаб виправдати кольонізацію Познанщини німецьким елєментом — тим більше, що там акцію переводила правна держава, требаб виправдати конфіскату польських маєтків з боку царського уряду і т. п.

 

Кольонізацією Сх. Галичини вдарено довбнею по голові українське селянство і краще від соток тисяч найбільш аґітаційних брошур зроблено його відпорним на всі облесливі слова й обіцянки. Польський премієр Вітос у своїй відповіди заявив, що "без огляду на те, як уложаться правно-державні відносини, оба народи жили, жиють і будуть жити поруч себе", — що "теперішній селянсько-робітничо-демократичний уряд Польщі є далекий від всяких імперіялістичних і екстермінаційних намірів". Припустім, що ці слова п. Вітоса є щирі. Будьмо тої думки, що польський імперіялізм ліквідується сучасною історією, а що відноситься до Східної Галичини, то він буде остаточно зліквідований в Льондоні. Може там наступить і розвязка польсько-українських відносин взагалі. Та вже сьогодня, на передодні того мирного розрахунку, звертаємося до розумних в Польщі людей, щоби спинили кольонізацію Сх. Галичини, щоби не розкидали свого елєменту по чужій території на можливу затрату, щоби не збільшували в українського селянина ненависти до польського народу взагалі, бож оба народи "жили, жиють і будуть жити поруч себе". А як виглядати-ме те життя поруч себе, коли дальше будуть йти змагання відібрати українському селянинови його прапрадідну власність, коли той малоземельний селянин не зможе заспокоїти свого голоду землі.

 

Ми постійно зверталися до польського народу з пропозицією залишити збройні арґументи і вирішувати великі конфлікти порозумінням від народу до народу. Це робимо навіть тепер і кличемо: залишіть нерозумну і нерозважну кольонізацію. Коли це не станеться, то ніщо і ніхто не спонукає нашої селянської маси до якогонебудь порозуміння навіть в далекій будуччині.

 

[Громадська думка, 08.08.1920]

 

IV.

 

Якщо між двома народами, зглядно між величезною більшістю Українців Східної Галичини і польською меншістю, підпертою оперуючими на нашім терені польськими властями, справді мають бути стесані кріваво-яркі канти, якщо по думці польських провідних мужів, нинішна хвиля надаєтеся до того, щоби стати вихідною точкою до наладження сусідського modus-a vivendi, то обовязком властей і орґанів суспільних чинностей є негайно здержати всі акти, звернені проти туземного українського населення. До таких актів належить і перетягання Українців на латинський обряд. Мимо всяких деклямацій про те, що реліґія не рішає про народність, мимо підтягання справи віри й національности під т. зв. европейську міру, — в нас, на границі Сходу і Заходу, єсть ще так, що реліґія і обрядовість в масі має непомірний вплив на означення народности, а що найменше рішаюче значіння на справу національної свідомости.

 

Акцію перетягання Українців на латинський обряд вели головно комунальні інституції цілою силою пари ще за австрійських часів. Та в останніх двох роках, рахуючись з нашою безсильністю, полягаючи на тім, що ми є позбавлені відповідної інстанції, та акція зросла до застрашаючих розмірів. Правда, формальний перехід не все рішає про дійсне внутрішне пересвідчення. Багато осібняків з тих, що під пресією були приневолені перейти на латинський обряд, а тим самим признати себе Поляками, зробили не тільки формально, а в душі й на далі остали грецького обряду й Українцями. Одначе такий розбрат між формальним визнанням і внутрішнім пересвідченням вводить глибоку деморалізацію в суспільне життя, витворює вічно хитаючихся людей, здатних до карколомних кроків від одної супротивности в другу; иншими словами: влада, якої призначенням є берігти моральности публичного життя, сама своїм авторітетом заводить неморальність, деморалізацію. Злишним було би вказувати, як важко то відбивається на нашім пораненім національнім орґанізмі.

 

Цілу ріжноманітну китицю болів творить гніт і насміх над нашим культурним життям. Українські культурні інституції, як доми "Просвіти" на провінції, народні Доми, школи, бурси — все се зареквіровано для цілей, що з українським культурним життям не мають нічого спільного. Праця цілого одного покоління пішла на марно. Уладження таких кредитових і господарських інституцій підпали знищенню, в приватних школах з природничих і фізикальних кабінетів остали румовища. У Львові напр. будинок єдиної української ґімназії до сьогоднішнього дня занятий на шпиталь, тоді як десятки польських шкіл віддано до ужитку учителів і молодіжи по більше. Трапляються навіть такі в сяк-так культурнім світі непрактичні дивогляди, як українські приватні інтитуції перемінюється на пристановища польських приватно-горожанських інституцій і товариств. Отже про що то свідчить? Очевидно про стан ex lex!

 

А тепер приходиться кілька слів присвятити університетському питанню. Український нарід десятки літ боровся за свій власний університет, змагав до того, щоби із столиці Наддністрянської України залунали слова, котрі засвідчили би наш розвиток, котрі були би свідоцтвом, що ми доходимо до вершин культурної нації. Поминаємо зовсім спір за істнуючий львівський університет, а зазначимо тільки, що в часі коли тут на устах кожного Українця було магічне слово: український університет, — на Наддніпрянській Україні царювала кромішня тьма. Там не тільки не було українського університету, але навіть одноклясової народньої школи. А тепер? У Київі маємо навіть під радянською владою не лиш український університет, але навіть українську Академію Наук. Ціла Наддніпрянська Україна покрита густою сіттю народніх шкіл, ґімназій, академій, тисячами виховуючих заведень. А тут? Через упір польського громадянства і його політиків ми ніяк не могли добитися власного університету у Львові. Далеко гірше стало з хвилею обсади Львова, а опісля Сх. Галичини польським військом і заведенням польської адміністрації. Українських професорів усунено від викладів, українській молоді затарасовано ріжними крутими і неетичними постановами вступ до єдиної наукової інституції на території Сх. Галичини. Сталося щось, що ледви чи може помістити ся в голові здорово думаючої людини. Університет, який при основанню був призначений для української молоді, для збільшення рядів української інтеліґенції, той університет не тільки став огнищем протиукраїнського руху, але поза свої брами і мури викинув українське студентство. Таким чином позбавлено українську молодь продовжати свої студії. Важко опертися думці, що тут взагалі створено консеквентно плян всіми способами хоч на якийсь час здержати чисельний зріст української інтеліґенції, бо саме тоді, коли перед Українцями замкнено брами університету, для польських студентів заведено скорочуючі наукові курси. Так, польські студенти могли як мога скорше кінчати свої студії, щоби обняти урядові посади у Східній Галичині; Українці булиб від тих посад виключені, бож не мали би відповідних сил з університетським образованням. Ось так — з одного боку не допускається Українців до студій, а з другого можна їм у відповідній хвилі зробити закид недостачі сил. Такої підступної вирахованости не могли ми ніколи сподіватися навіть від найбільших ворогів.

 

Та на тім справа не кінчиться. Українські кола з метою дати змогу університетській молоді хоч в части продовжувати свою науку — задумали були на власні кошти створити університетські курси. Одначе й тут заходи Наукового Товариства ім. Шевченка, Товариства наукових викладів ім. Петра Могили і Ставропіґійського інституту — всіх по черзі — не віднесли ніякого успіху. Сакраментальне: нєльзя! — було єдиною відповідю на всі наші змагання до науки, до знання, до культури.

 

Чи такими способами ладнається відносини між обома народами, чи таким чином зменшується тертя, усувається ненависть, непорозуміння і здавлюється пристрасти? Нехай на це sine іrа et studio відповідять польські урядові чинники, польська суспільність і польський нарід, що на своїм прапорі виписав вільні з вільними, рівні з рівними!

 

[Громадська думка, 09.08.1920]

 

09.08.1920