Франко і Міхновський: перетини траєкторій

Цьогоріч виповнюється 120 років від часу виходу в світ славнозвісної брошури Миколи Міхновського (*1873–†1924) «Самостійна Україна». Цей відомий і шанований нині публіцист, адвокат, політичний, громадський і військовий діяч виступав також як літературний критик, пробував сили в новелістиці та поезії, хоча письменника з нього не вийшло. Пригляньмося уважніше до різних граней його діяльности і писемної спадщини крізь призму його взаємин з Іваном Франком. Така всебічна й системна спроба пропонується вперше. Обидва діячі виступали насамперед ідеологами, які прагнули визначати напрям розвитку української нації. У чомусь їхні погляди й настанови розходилися, але в чомусь і збігалися. Осмислення їхніх «перехресних стежок» дає змогу краще збагнути складні ідеологічні, політичні, художньо-естетичні та культурні шукання й орієнтації не лише кожного з них, а й загалом тогочасної української інтелігенції.

 

 

Ранні ідеологічні розходження і сходження

 

Андрій Жук (*1880–†1968), партійний товариш і співробітник Міхновського на початку ХХ ст., писав 28 лютого 1958 р. з Відня до журналіста й публіциста Зиновія Книша в Канаді:

 

«Знаючи трохи Міхновського, можу твердити, що найбільший вплив на формовання його світогляду і його політичних поглядів мав власне Іван Франко, своєю публіцистикою і своїми патріотичними віршами, а також Драгоманов, своїм знаменитим памфлєтом “Историческая Польша и великорусская демократия”.

 

Але Міхновський був занадто безпосередньою натурою, щоб з писань Франка і Драгоманова не витягти найдальше йдучих політичних консеквенцій. І він це зробив в своєму єдиному, але клясичному політичному творі, яким є його “Самостійна Україна” <…>»¹.

 

Ідеологічні взаємовпливи й особисті стосунки Франка й Міхновського, репрезентантів різних поколінь (1870-х і 1890-х відповідно), складалися й протікали досить неоднозначно.

 

1891 року таємна студентська революційна організація «Братерство тарасівців» опрацювала свою програму, в березні 1893 р. її обговорено на зборах київської «Молодої Громади» й вже у квітні оприлюднено у львівському журналі «Правда» (1893. Т. 17. Вип. 1: Цьвітень) під назвою «Profession de foi молодих українців (Символ віри для молодих українців). Читане на Тарасові роковини 1893 р. ув університетському місті на Україні». Ймовірно, участь в обговоренні програми брав Міхновський, активний учасник «Молодої Громади» і «Братерства тарасівців» (від 1892 р.). Під назвою «Народна програма молодих українців» її оприлюднила також львівська газета «Діло» (1893. № 80. 13/25.IV).

 

На публікацію в «Ділі» Франко відгукнувся статтею «Program młodych Ukraińców» («Програма молодих українців») у газеті «Kurjer Lwowski», де тоді працював². Ця рецензійна стаття становить огляд програми з широким дослівним викладом її (у польському перекладі) та з критичними заувагами. Франко закинув авторам програми, що вони, висуваючи неясні аргументи «проти державної централізації», «ані слова не кажуть про те, як уявляють собі цю повну автономію і децентралізацію російських народів: чи російська держава як така має бути повністю розбита і яким чином? Чи окремі автономні нації мають входити зі собою у якісь зв’язки і які, у яких випадках тощо?»³. Констатував у максимальній програмі «молодих українців» загальну настанову на «федеративний устрій Росії в дусі програми Драгоманова»⁴. Обґрунтування доцільности й правомірности самостійного існування України екскурсами у вітчизняну історію Франко вважав хибним, а з огляду на тодішній стан національної свідомости українського суспільства в підросійській Україні – непереконливим:

 

«<…> жодного спеціально українського національного життя історія не знає: Україна жила до кінця ХІІІ ст. спільним життям із цілою удільною Руссю, пізніше – спільним з Литвою, Польщею, Москвою і Росією, а її нинішній стан такий, що національне самостійне життя в усіх відношеннях є лише ідеалом, pium desiderium [благочестивими бажаннями. – Є. Н., О. Н.] – і то не всіх народних мас, навіть не всієї інтелігенції, а лише жменьки тих, хто найсвідоміше, найпалкіше і найжвавіше відчуває тенденції часу. Маємо усіляке визнання і повну симпатію до тих ідеалів, але навіщо ґрунтувати їх на ілюзіях або на історичних фальшах, які до того ж цьому ідеалові жодної живої сили не додають?»⁵.

 

Тодішня націєтворча думка й національні почуття Франка роздвоєні: у глибині душі він бажав би самостійности українського народу, проте як політичний аналітик бачив проблематичність і навіть ілюзорність її осягнення в тогочасних умовах. На ту пору Франко зводив свободу нації передусім до загальнолюдських свобод. Його не задовольнило неясне формулювання авторів програми про «національну свободу», й він повчав їх:

 

«<…> якщо під туманним висловом “національної свободи” маємо розуміти “свободу нації”, то в чому має проявлятись ця свобода? Чи не в загальнолюдській, тобто міжнаціональній свободі одиниць, корпорацій, зібрань тощо?»⁶.

 

Попри критику Франко визнав: те, що «молоді українці підносять вельми виразно національний бік»,

 

«надзвичайно важливо, особливо для російських відносин, властивістю яких є <…> притуплення партикуляристичних і національних почуттів. Посилення цих почуттів, особливо якщо воно виявлятиметься не в самій лише глухій ненависті до “ненаситної Москви” <…>, а піде в парі з широкими цивілізаційними прагненнями, може бути початком великих змін у структурі й фізіономії російського колоса, і з боку всіх пригноблених націй мусить бути сприйняте з найбільшою симпатією»⁷.

 

Чи знав Міхновський цю Франкову критику – невідомо, найпевніше, ні, бо навряд щоб до нього дійшов номер газети «Kurjer Lwowski» із Франковою статтею.

 

Однак невдовзі, років за два й пів, відбулося певне націєцентричне зближення Франка й Міхновського. У передмові до добірки «Між своїми. Епізод із взаємин між галичанами й українцями 1897 р.», уміщеної у його книжці «Молода Україна» (Львів: Накл. УРВС, 1910. Часть перша: Провідні ідеї й епізоди), Франко зазначив про свою давню публіцистичну статтю «З кінцем року» (Житє і Слово. 1896. Т. 5. Кн. 6):

 

«Стаття, в якій висловлені були деякі постулати письменника-галичанина до російських українців, викликала серед сих остатніх досить живе вражіння, розуміється, не однакове у різних груп. Одна група, яку можна би назвати радикально національною, що гуртувалася тоді біля адвоката Міхновського, признала потрібним передрукувати мою статтю в Києві окремою брошурою гектографічним друком для пропаганди, певно, що поперед усього моїх, а може, також і своїх ідей» [т. 54, с. 800–801].

 

Франко мав на увазі нелегальне перевидання гектографічним способом його статті, яке здійснив Міхновський: Франко Ів. З кінцем року. (Житє і Слово 1896, VI). [Київ, 1897]. 56 с. Примірник цього рідкісного видання зберігається у Франковій бібліотеці в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (далі – ІЛ) з власноручним дарчим написом Міхновського на обкладинці з синюватого паперу: «В імені видавців авторови. М. Міхновський» (№ 5058). Примірник (як свідчить штамп на ньому, з бібліотеки Наукового товариства імени Шевченка) є також у відділі рідкісної книги Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника за шифром РК № 33260/ІІ. Автора зазначено в самому кінці, під рукописним текстом, писаним синім чорнилом, на с. 53: Ів. Франко. Відтиски виконано способом желатинової гектографії: рукопис, писаний аніліновим чорнилом, щільно прикладають до застиглої в металевих скриньках маси із желатину, гліцерину та води, і через декілька хвилин на гектографі з’являється відтиск, який копіюють на прикладувані паперові аркушики.

 

За словами Франка в тій самій передмові, факт поширення його статті радикально-національною групою Міхновського

«викликав велике обурення серед групи тих українських радикалів, що признавали себе в першій лінії соціялістами, а тільки в другій українцями. З кружка тих радикалів прислана мені була стаття з полемікою проти моїх поглядів і з докорами, що, мовляв, вороги соціялізму вважали потрібним передрукувати мою статтю для пропаганди своїх ретроградних ідей. Не мавши ані тоді, ані пізніше можности слідити докладно за розвоєм українських кружків та партій, я не можу сказати нічого ближчого про те, які наслідки мала ся невеличка полеміка в їх розвою; зазначую тільки, що стаття, вимірена проти моєї і підписана буквами Н. С. Ж., була писана рукою відомої талановитої української поетки Лесі Українки <…>» [т. 54, с. 801].

 

Франко мав на увазі полемічну статтю Лесі Українки «Не так тії вороги, як добрії люде», яку під криптонімом Н. С. Ж. разом зі своєю відповіддю «Коли не по конях, так хоч по оглоблях» опублікував у своєму журналі «Житє і Слово» (1897. Т. 6. Кн. 3) під загальною назвою «Український і галицький радикалізм», із власною передмовою. У своєму допису Леся Українка, мавши на оці самостійника Міхновського та його однодумців, дорікала Франкові, що його

«стаття “З кінцем року” осягла собі високої чести бути гектографованою руками ворогів радікальної партиї <…>. Гектографовані примірники продаються по 25 і по 35 к. Стаття справила справжній тріумф серед сих нових українських видавців, їм-бо досі не вдалося написати самим щось такого, щоб так попало радікалам в око <…>, – аж знайшовся <…> “добрий чоловік”, та ще й редактор радікального вістника. Коли б тілько д. Франко бачив “побідоносні” погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радікалів при стріванні: “А ви читали ‘З кінцем року’?”»⁸.

 

Стаття «З кінцем року» й полеміка з Лесею Українкою засвідчували перехід Франка від лівоцентричних поглядів до правоцентричних, від соціалістичних пріоритетів до національних, на ґрунті чого відбувалося певне ідеологічне зближення між ним і Міхновським, на що той і зреагував поширенням Франкової статті в гектографічний спосіб.

 

Володимир Дорошенко згадував, що другої половини 1890-х років у гімназії в Прилуці, де він навчався, був таємний український гурток «під опікою <…> Василя Совачова, близького родича чи свояка Миколи Івановського» (певно, йшлося про Міхновського), і через цього Совачова, особливо як він став студентом Київського університету, вони «діставали деякі книжки, друковані в Галичині, а часом і котресь число “Зорі”». Потрапила в їхні руки й нелегальна «копія Франкової статті» з «Житя і Слова» – «полеміка з Н. С. Ж., себто Лесею Українкою». Вони навіть передплатили для гуртка останній річник «Житя і Слова» (1897), передавши гроші до Львова через Київ, і журнал приходив «поштою в закритих дебелих копертах», у кожному з яких була лише частина числа, на адресу В. Дорошенка, який був бібліотекаром гуртка⁹. За спогадами Олександра Лотоцького, гімназійний гурток у Прилуці виник близько 1896 р.¹⁰

 

Василь Горинь припустив, що Міхновському «видалась корисною критика <…> “українофільства наддніпрянців”» у Франковій статті «З кінцем року»; на думку дослідника, публіцистична полеміка між Франком і Лесею Українкою «прислужилася до вироблення політичної концепції нового крила в українському національно-визвольному русі: вона прискорила виступ М. Міхновського як ідеолога українського націоналізму <…>»¹¹.

 

У статті «З кінцем року» Франко стосовно того, що «пішли Желябови, Кібальчичі і сотки других українців на боротьбу за всеросійську революцію», з «болем і досадою» зауважив:

 

«<…> якби ті люде були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять в ряді наших найліпших борців – і справа вольної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Европі як справа актуальна, що жде свого рішення <…>»¹².

 

Згодом цю націєцентричну настанову Франка на свій лад повторив Міхновський. Спершу – в передмові «От переводчика» до нелегального видання (відтиску на гектографі) брошури (в російському автоперекладі) «Самостоятельная Украина» (Изданіе А. В. Ворога, 1900)¹³:

 

«Почавши від 60-тих років, а особливо 70-тих аж до кінця 90-тих, майже всі лучші, визначні та благородні сили українського суспільства пійшли на борбу з русским правительством не в ім’я інтересів свого народа, але в характері членів русскої нациї <...>, вкажемо на таких діячів революциї, як Кибальчич і Желябов, що положили свої голови за чужу справу, або Лизогуб, що віддав своє міліонне майно на революцийну пропаґанду в Саратівській (!) ґубернії. Небогато знає, що вони з походженя українці і могли би свої сили і средства жертвувати в хосен рідного народа»¹⁴.

 

Відтак значно різкіше висловив цю думку Міхновський в анонімній книжці «Справа української інтелігенції в програмі Української Народньої партії» (Чернівці: З друкарні т-ва «Руської Ради», [1904])¹⁵:

 

«Годі вже приносити жертви московському “молохові”, і так уже досить <…> пожер найліпших, найморальніших синів України. Яка вигода з того, що от вже над 50-ліття цвіт української інтелігенції потопає в широкім морі московської революційної демократії… Яка користь українській нації від таких її членів, як Попко, Давиденко, Перовська, Фроленко, Малинка, Кравчинський, Кибальчич, Стефанович, Лизогуб і інших людей, безперечно талановитих, але таких, що віддали свій талант богові чужої, ворожої нам нації. Ці несвідомі ренегати навіть хотіли притягти під московський революційний прапор і українських селян <…>»¹⁶.

 

У тій-таки передмові до брошури «Самостоятельная Украина» Міхновський підкреслював імперський характер усіх російських партій, у тому числі опозиційних, ліберальних. Розвінчуючи поширені ілюзії, твердив, що негативне ставлення «русских ліберальних партий» до інтересів і потреб «української нациї» підриває «віру навіть у красші сили русского суспільства», а відтак доходив тверезих висновків:

 

«В сути річи усі русскі партиї, що змагають до знищеня деспотизму, до осягнення політичної і економічної свободи, до социяльного перестрою і т. д., – всі вони мають на прикміті Росию в теперішних політичних границях, з усіма нациями, що входять в неї»¹⁷;

 

«<…> всі  р у с с к і  п а р т и ї  до  ж и в о г о  о б у р ю ю т ь с я  і сейчас  с т а ю т ь  п о  с т о р о н і  п р а в и т е л ь с т в а,  як лише  п о н е в о л е н і  н а ц и ї  п і д н е с у т ь  п и т а н є  п о в а л е н я  г е ґ е м о н і ї  р у с с к о г о  п л е м е н и  та  о б м е ж е н я  с ф е р и  й о г о  в п л и в і в  на  о д н у  лише  т е р и т о р и ю,  з а с е л е н у  р у с с к о ю  нациєю в її  е т н о ґ р а ф і ч н и х  г р а н и ц я х»¹⁸;

 

«В  б о р б і  п р о т и  п о н е в о л е н и х  наций русске  п р а в и т е л ь с т в о  і  р у с с к і  л і б е р а л ь н о – о п о з и ц і й н і  партиї взаїмно  д о п о в н ю ю т ь с я  і  п о м а г а ю т ь  с о б і,  уживаючи  р і ж н и х  с р е д с т в  д о   о д н о ї  і  т о ї  с а м о ї  ц і л и»¹⁹.

 

Піддав критиці Міхновський також російських соціалістів і соціал-демократів:

 

«<…> русскі космополіти кажуть, що небесна благодать зійде на землю лише тоді, як не стане національностей або, по крайній мірі, українці обрусіють!»²⁰

 

Згодом, 1905 року, подібні думки щодо імперських, шовіністичних поглядів і намірів значної частини російської інтелігенції та суспільности загалом, притому не лише процарської, а й ліберальної та соціалістичної, висловив Франко на основі власних спостережень і роздумів:

 

«Були “віяння” і течії, ліберальні пориви та соціялістичні аґітації серед росийської суспільности, але не було й серед неї дружнього, голосного протесту проти сього соромного указу з р. 1876 [тобто Емського акта. – Є. Н., О. Н.]. <…> українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа  у к р а ї н с ь к о г о  слова,   у к р а ї н с ь к о г о  розвою чужа для великоруської суспільности; що та суспільність, також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виємком немногих, високих умом і серцем одиниць) так само, як її бюрократія, <…> і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільности прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менше важку боротьбу з росийською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій»²¹.

 

 

 

Участь Міхновського у поширенні Франкових книжок. Лист і зустріч 1897 р.

 

Листи Міхновського з Києва до чернігівця Бориса Грінченка від 9 травня і 1 липня (ст. ст.) 1897 р.²² та інші, написані орієнтовно близько того часу, свідчать, що обидва діячі поширювали тоді по Наддніпрянщині українські видання як підросійської України, так і Галичини та Буковини. У листі від 9 травня 1897 р. Міхновський висловив сподівання, що він буде Грінченкові «корисним, бо, – як запевняв, – матиму закордонні видання, яких у Вас не буде, і взагалі матиму найріжніші видання»²³. Серед них були й Франкові книжки, про що свідчить недатована записка до Грінченка часів роботи Міхновського в Києві «помічником адвоката присяжного» (таку посаду зазначено на його візитній картці, на якій міститься записка). У ній він перепрошував, що «трохи запізнився з присилкою Франка», і повідомляв, що «через два дні» писатиме до Грінченка «у книжковій справі»²⁴. В іншій записці (на бланку помічника присяжного повірника) від 1 вересня 1897 р. Міхновський запитував Грінченка: «Чи одержали Ви Франка “З вершин і низин”? Його мусить Вам принести молодий Тобілевич»²⁵. Йшлося про друге видання поетичної збірки (Львів, 1893), яке мав достарчити Юрій Тобілевич (*1876–†1925), син драматурга Івана Карпенка-Карого від першої дружини, який навчався у Львівській політехніці й деякий час мешкав у Франків на вул. Крижовій, 12 (тепер Генерала Чупринки, 14). За спогадами Тараса Франка, Юрій Тобілевич оселився в них улітку 1897 р.²⁶

 

У Франковому архіві в ІЛ (Ф. 3) зберігається три листи й одна записка Міхновського до Франка, розписка Міхновського, дана письменниковій дружині Ользі Франко. У листі від 23 вересня (без року, певно, ст. ст.), зверненому до «Шановного Добродія», Міхновський інформував, що 25 червня чи липня (також ст. ст.) надіслав «чотирі рублі» з проханням засилати газету «Громадський Голос» на вказані сільські адреси, але «досі нема ніякої чутки про ті гроши». Тепер прохав надсилати «Громадський Голос» лише на адресу свого батька Івана Міхновського в Прилуки²⁷ (село Турівка, де той був парафіяльним священником, належало до Прилуцького повіту Полтавської губ.). Друкований орган Русько-Української Радикальної Партії (РУРП) газета «Громадський Голос» виходила від 1895 р. за редакцією В’ячеслава Будзиновського, від № 10 1896 р. до № 21 1897 р. – Франка, а від № 22 1897 р. до № 22 1901 р. – Михайла Павлика²⁸. Листа написано орієнтовно 1897 р.

 

Міхновський зустрічався з Франком та його дружиною Ольгою в грудні 1897 р. у Львові. Тогочасною розпискою він засвідчив, що 10 «білєтів» внутрішнього виграшного 5-процентного займу 1864 р. (перелічено серії та номери) «узяв для продажу в Київі від В[исоко]П[оважаної] Ольги Франкової у Львові, ул. Крижова, ч. 12». Підписався: «Микола Міхновський. Помічник адвоката присяжного у Київі». В кінці дата: «(4) 16/ХІІ 1897»²⁹.

 

За інформацією Київського губернського жандармського управління, Міхновський у грудня 1897 р. відвідав Львів і зав’язав «близькі відносини з галицькими представниками українофільської партії <…> закупив значну кількість заборонених видань малоросійською мовою, у тому числі твори Драгоманова і Франка, з якими повернувся до Росії»³⁰. За довідкою про Міхновського, наявною в особливому відділі департаменту поліції у Петербурзі, він зустрічався у Львові з Михайлом Грушевським і привіз із Галичини до Російської імперії заборонену літературу українською мовою³¹. Зі Львова завітав до Чернівців, про що згадав у листі до Осипа Маковея, написаному 15 грудня (певно, ст. ст., за н. ст. – 27 грудня) 1897 р. (датовано: «15/ХІІ/97»), вже після повернення додому:

 

«Пишу до Вас вже з Київа, куди ледві досягся слабий і знесилений, бо на зеленій (власне – чорній від болота) Буковині добув собі хоробу, яка в Росиї “при відповідних умовах” вхопила мене з цілим скаженим завзяттям – що мусів аж до лікаря звертатись»³².

 

Цілком можливо, що в цьому зізнанні Міхновський повідомляв насправді не про неназвану хворобу (на позір скидалося на простудну недугу, загострену в Києві з холоднішим, аніж у Чернівцях, кліматі), а про переслідування його царськими жандармами за привезення забороненої літератури, через що він змушений був звертатись по допомогу до адвоката. Як видно з листа, у Львові Міхновський зустрічався також із М. Павликом, бо прохав передати йому інформацію, що якась справа, про котру з ним домовився, «на днях <…> закінчиться в той чи інший бік»³³. Тож у Львові тоді Міхновський познайомився із Франком та його близькими товаришами Павликом, Грушевським і Маковеєм. У цьому-таки листі Міхновський люб’язно звірявся у симпатії до гостинних львівських українців:

 

«<…> я з розкішним усміхом споминаю чудовий Львів і милих, любих русинів, що так ласкаво, так щиро витали мене у Львові. Між ними Ви. Ті любі спомини лишаться в мені на ціле життя»³⁴.

 

 

Полеміка навколо рецензії Міхновського  на перший том «Літературно-Наукового Вістника»

 

Проте за два з половиною місяці в Києві Міхновський написав надто дошкульну, глузливу рецензію на перший том (1898. кн. 1–3) започаткованого «Літературно-Наукового Вістника», до редакційного комітету якого входили Олександер Борковський, Грушевський, Маковей і Франко, а за редакцію відповідав Грушевський. Рецензію опублікував у чернівецькій газеті «Буковина» за 20 березня 1898 під назвою «Літературні замітки» й під псевдонімом Лівобічний. У коротенькій преамбулі від редакції зазначено, що вона публікує «статтю з України», щоб показати, як львівський журнал сприймають «наші закордонні земляки»³⁵.

 

У словнику зареєстровано, що Лівобічний – це псевдонім Кирила Студинського, під яким він публікувався у газетах «Буковина» 1898 р. і «Діло»³⁶. Насправді рецензія у «Буковині» за цим підписом не належить Студинському. Автора її розкрила Ольга Кобилянська в листі до Маковея від 23 березня 1898 р., тобто через три дні після публікації. Запитуючи Маковея, чи він читав у «Буковині» цей критичний відгук «українця» (тобто наддніпрянця), вона зазначила:

 

«Нині довідалась я, що галицькі патріоти не вірять, що то українець писав, а що се буковинці зложили. – Можу Вам сказати, що се правда, що то Міхновський, укр[аїнець], писав. <…> тому не думайте, що се буковинці написали, так остро не був би жоден писав»³⁷.

 

Зрештою, сам Міхновський засвідчив своє авторство «Літературних заміток» у недатованому листі до Б. Грінченка, написаному на своїй візитній картці, де зазначено його ім’я та прізвище українською і французькою (тогочасною міжнародною для поштових відправлень) мовами («Микола Міхновський. Nikolas Mikhnovsky»), а також тодішню київську посаду «Помічник адвоката присяжного»:

 

«<…> посилаю отсі дві вибірки з “Буковини”, але прохаю – по перечитанню повернути їх мині обов’язково. Потім нікому не казати, що се я прислав Вам, бо там лютують, не знаючи, хто написав ті “Замітки”»³⁸.

 

З листа виходить, що Міхновський надіслав Грінченкові свої «Літературні замітки»; щодо другої «вибірки», згаданої в листі, то нею могла бути наступна публікація в «Буковині» (або котрась із наступних, зокрема самого Міхновського – див. далі), що стосувалася полеміки навколо «Літературно-Наукового Вістника». Отже, листа написано в квітні 1898 р. (після 6-го н. ст., коли надруковано матеріали «В справі “Літературних заміток” д. Лівобічного», або ще пізніше).

 

Згодом Василь Щурат у спогадах, датованих 26 грудня 1908 р., також прямо – і чи не вперше публічно – вказав на те, що псевдонім Лівобічний належить Міхновському. Щурат був добре обізнаний з дискусію на сторінках «Буковини» майже одинадцятирічної давности – тим, як він висловився, «голосним літературним інцідентом», бо, як гадав, саме його «простора критична статя про перші три книжки “Літ. Наук. Вістника” (поміщена в “Руслані”), <…> визвала ряд подібних фейлєтонів д. Лівобічного (Михновського) і редактора в “Буковині” <…>» (йшлося про Лева Турбацького)³⁹. Щурат мав на увазі власні рецензійні дописи, притому також повні серйозних критичних зауваг, опубліковані у львівській газеті «Руслан» під криптонімом Л–ь–т від 11 лютого до 24 березня 1898 р.⁴⁰

 

У рецензії Міхновський зауважив, що ні «плян видання», ні «проґрама видання» «не відповідають потребам ширшого суспільства», яке очікує чогось «нового і поступового». Хоча «склад редакциї давав надію на те, що бажання суспільства будуть задоволені», «здається, ніби редакция постановила все, що найгірше, друковати на чільнійшому місци…». Нещадно розкритикував оповідання Грушевського «Ясновельможний сват» (кн. 1): «Чи се протокол засідання, чи з архиву історичний акт? <…> Ні акциї, ні типів, ні характерів!». Назву новелістичної «фантазиї» «В тумані. Дійсність і галюцинациї» Олександра Кониського (кн. 2) насмішкувато обіграв як «Туман» та іронічно схарактеризував як «многоцінну для психіятра сторінку», «історию хороби», літературні «галюцинациї». «Душу. Психольоґічний ескіз» (кн. 3) Наталії Кобринської, яка «колись <…> гарно писала», оцінив як «слабу річ», «чудну і незрозумілу», що потребує «хоч трошки душі!»⁴¹, бо також є начебто «літературним протоколом». На думку Міхновського, історична повість «Дві долі» Данила Мордовця (кн. 2, 3), «сего заступника “хохлацько-кацапского аліянсу”», мало того, що «на кождім ступні кривдить історию», а назагал становить «пасквіль на нашу нацию». Історичні персонажі повісти «їдять галушки, п’ють топлене сало, додержують в розмовах етноґрафії і голосно регочуться, сп’янівши від горілки!..». «За надрукованнє сього пасквілю винна з усіх поглядів редакция <…>», – твердив рецензент⁴².

 

Попри таку різку оцінку, Міхновський усе-таки визнав, що перша книжка «Літературно-Наукового Вістника» є «дуже цінним придбаннєм нашої літератури», але головно тому, що «такої ваги» надає цьому числу «фраґмент» О. Кобилянської «Valse mélancolique», з яким «по ніжности, сьвіжости, глубині творчої мисли і м’ягкости тонів» не може зрівнятися жоден «твір наших сучасних письменників»⁴³. Водночас звинуватив редакторів «Літературно-Наукового Вістника» у варварському знущанні над цим твором унаслідок його тенденційного редагування⁴⁴.

 

Прихвальні відгуки про інші публікації в першому томі «Літературно-Наукового Вістника» досить стислі та стримані. Визнано, що в ньому крім фрагмента Кобилянської «є ще <…> гарненькі оповіданя Франка та Маковея, але вони занадто маленькі, щоб про них довше говорити»⁴⁵. Йшлося про «нариси» «Мій злочин» Франка (кн. 3) і «Самота» Маковея (кн. 1).

 

Уміщені переклади Міхновський вважав «порядними», оцінив як «взагалі <…> не злі», але зауважив, що «можна містити ліпші річи, ніж прим[іром] “істориї ослів”»⁴⁶. Мав на увазі гумореску угорського письменника Віктора Ракоші «Істория осла» у Франковому перекладі (кн. 2, підпис: Переклав Ів. Фр.).

 

На думку Міхновського, наукова частина першого тому «досить сумна». Дописувач О. Ч.⁴⁷, який у кн. 1-й подав нотатки «Соціольоґічний конґрес» (відбувся у Сорбонні влітку 1897 р.) і «Статистичний конґрес» (відбувся у Петербурзі в серпні 1897 р.), умудрився «з найцікавійших річий, як соціольоґічні і статистичні конґреси, зробити невимовно нудну історию»⁴⁸.

 

Немилосердно проїхався Міхновський по Маковею, який у перших трьох книжках «Літературно-Наукового Вістника» провадив публіцистичний огляд «З житя і письменства», силкуючись жваво й дотепно обговорювати стан розвитку в Галичині української літератури, журналістики, освіти, театру, просвіти, науки, емансипації жіноцтва тощо. Проте, на думку Міхновського, це йому не вдавалося:

 

«Були часи, коли фейлєтони Маковея в “Буковині” читалися з розкошами, коли з кождої стрічки бризькав юмор і било ключем життя, коли характеристики “осіб” були чудово прекрасними. Що сталося з сим талановитим нашим письменником? Через що його “З життя” таке бліде, безбарвне, нудне? Де дівся талант?»⁴⁹.

 

Міхновський вважав «гарною і серіозною статтею» «Із секретів поетичної творчости» Франка (кн. 1–3; її продовження опубліковано 1899 р.: Т. 6. Кн. 4–6), але не без іронії зауважив, що «від тої части, що поміщена у ІІ-й книжці “Вістника”, гарнійша о много стаття І. Садґера “Die Seelentiefen” в ч. 135 віденьского тижневика “Die Zeit”»⁵⁰. Мав на оці статтю австрійського лікаря і психоаналітика Ізидора Задґера (Sadger) про поета й драматурга Франца Ґрільпарцера «Seelentiefen» («Глибини душі»), надруковану в тижневику «Die Zeit» 1897 р. (№ 135. 1.V). На ній, зокрема, побудована Франкова студія [т. 31, с. 64], точніше, опублікований у другій (лютневій) книжці «Літературно-Наукового Вістника» за 1898 р. підрозділ «1. Роль сьвідомости в поетичній творчости» (з розділу «ІІ. Психольоґічні основи»).

 

Чи Міхновський сам читав статтю Задґера в «Die Zeit», чи хтось переповів йому своє порівняння її зі Франковою розвідкою, – залишається тільки гадати. Ясна річ, Міхновський не мав повного уявлення про трактат «Із секретів поетичної творчости», оригінальне продовження якого було оприлюднене в «Літературно-Науковому Вістнику» щойно в квітні – червні 1899 р., але те, що він оминув відомі йому (бо надруковані в третій, березневій, книжці 1898 р.) прецікаві підрозділи «2. Закони ассоціяциї ідей і поетична творчість» і «3. Поетична фантазия» (з того-таки другого розділу), свідчить про його упереджене ставлення до авторів першого тому журналу, зокрема до самого Франка.

 

«Єдиною річчю справді гарною» Міхновський назвав Франкову працю «З чужих літератур» (кн. 2, 3), проте також із заувагою, наче «вона призначена для читачів, що вже богато знають і через те, здається, не всім приступна»⁵¹. Йшлося про статтю, опубліковану під рубрикою «З чужих літератур» (кн. 2), а також, імовірно, про ще одну подібну, під тією самою рубрикою, з дещо виправленою назвою «Із чужих літератур» (кн. 3). Назви обох статей складаються з кількох пунктів. У 50-томному «Зібранні творів» першу статтю уміщено без жодного пояснення під назвою першого пункту – «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» (мабуть, тому, що він найрепрезентативніший), тоді як інші пункти перенесено в підзаголовок [т. 31, с. 33–44]. Другу статтю републіковано майже під цілим заголовком [т. 31, с. 135–154], що складається із кількох пунктів, за вийнятком останнього, скупюрованого [«Покажчик купюр», с. 20–21]. Текстологічний волюнтаризм щодо першої назви неприйнятний, і в Повному зібранні текстів Франка її треба подавати під комплексним заголовком.

 

Кінцевий висновок рецензента звучав як заклик до порятунку нового журналу: «Взагалі скажемо, що “Вістник” редакция, очевидячки, призначила смерти. <…> пустіть сьвіжу, живу течійку в Ваше виданнє, бо, по щирости, ми задихаємось!»⁵².

 

Низку цих закидів мав прийняти на свій карб Франко, і то не лише за власні тексти, а й принаймні за художні твори інших авторів, адже він редагував літературну частину «Літературно-Наукового Вістника». Щоправда, деякі тексти могли бути надруковані за прямою вказівкою відповідального редактора Грушевського, як ось його невисокої мистецької якости оповідання «Ясновельможний сват», яким навіть відкривалася перша книжка журналу. Після такої явно недоброзичливої рецензії дорога до публікування у «Літературно-Науковому Вістнику» своїх текстів для Міхновського була закрита (його публікацій у журналі не виявлено⁵³).

 

Гострокритична оцінка «Літературно-Наукового Вістника», з якою виступив Міхновський, з’явилася в атмосфері естетичних та ідеологічних розходжень і міжособистісних конфліктів серед українських літераторів, привернула увагу діячів обабіч кордону й отримала негайний резонанс в українській пресі Галичини та Буковини. У відгуку (під криптонімом Л–ь–т) на рецензію Лівобічного В. Щурат навів її повністю⁵⁴, як зазначив, для «скріплення» «нашого осуду осудом других людий», оскільки «знайшлись і невдоволені, і обурені»⁵⁵ його власною досить прискіпливою рецензією (також під криптонімом Л–ь–т) на першу й другу книжки «Літературно-Наукового Вістника»⁵⁶. Тепер він тішився:

 

«<…> не ми одні знайшлись поміж критиками, котрі до “Літ.-Наук. Вістника” ставлять “великі вимоги”, а <…> є таких критиків більше, і то острійших ще in modu [у манері, латин. – Є. Н., О. Н.], – значить, що й ті “великі вимоги” є оправдані»⁵⁷.

 

Водночас Щурат висловив «кілька заміток про деякі погляди» Лівобічного, з якими не повністю погоджувався. Найширше виклав свої дискусійні роздуми про «Valse mélancolique» Кобилянської, але й зробив стислі зауваження критикові стосовно його характеристики Франкових публікацій:

 

«Трудно згодитись нам <…> на погляд Лівобічного, котрий, називаючи оповіданя Франка і Маковея гарними, каже рівночасно, що они занадто дрібні, щоб можна про них більше говорити. Хиба ж літературні твори міриться вже на лікті?» –

слушно й не без іронії запитував він. І далі, покликаючись на свою ранішу рецензію, знову зауважив:

 

«Про статті Франка п[ід] з[аголовком] “З чужих літератур” ми поговорили основно. Не є вони, як каже Лівобічний, неприступні для ширшого круга читачів, але хибні своїми інформациями»⁵⁸.

 

Негативна рецензія Міхновського (Лівобічного) спричинила полеміку, що розгорнулася на сторінках «Буковини». Незгоду з його «несправедливою оцінкою» «Літературно-Наукового Вістника» та «приємами», «невідповідними достоїнству друкованого слова», висловили «українці-кияне» в колективному листі («заяві») від 21 особи; індивідуально відгукнувся в окремому листі від 18/30 березня 1898 р. ображений Олександер Кониський. Обидва листи опубліковано 6 квітня під назвою «В справі “Літературних заміток” д. Лівобічного»⁵⁹, перший – без зазначення прізвищ «виднійших українців з Києва», чоловіків і жінок, з огляду на убезпечення їх од жандармського переслідування; другий – вибірково, з вилученням особистих випадів (звертаючись до Лівобічного, Кониський заявив: «Хоча Ви і прикрилися псевдонімом, то прочитавши Вашу працю, мені не треба було труду, щоб пізнати Вас»⁶⁰). Міхновський одповів Кониському реплікою, надрукованою 17 квітня⁶¹. Оскільки Кониський у листі до «Буковини» від 31 березня ст. ст. (12 квітня н. ст.) 1898 р. запротестував проти вибіркової публікації його листа до Міхновського, редакція надрукувала цього листа 27 квітня повністю, під назвою Кониського «Запросини до відповіді. (Лист до д. Лівобічного)», до того ж із доданими його примітками, а заразом його протестний лист до редакції, а також, наприкінці, своє пояснення і виправдання⁶². Про Франка в цих публікаціях не йдеться.

 

А тимчасом анонім, прихований за підписом «Читач з України», в художньо-публіцистичному допису, надрукованому ще 15 квітня під назвою «Замітки читача»⁶³, прихильно сприйняв рецензію Лівобічного як таку, що розворушила громадську думку. Цей фейлетон написаний від імені безіменного читача (начебто автора) і проілюстрований дискусійною розмовою двох наддніпрянських приятелів (заможного господаря та його гостя), які купують українську пресу, «натхнувшись українським патріотизмом (без сього ніхто не читає української літератури)». Один із цих «українських патріотів», розчарований в українських часописах та книжках, бо порівнює їх з високим рівнем російських, нарікає (що цікаво: в дусі молодого Франка-критика) на брак правдивої літературної критики: письменники

«бояться критики і приймуть єї <…> ту правду за лайку, за кривду і кричатимуть на всі голоси: не треба нам таких злочинців (тобто критиків). <…> правдиве слово <…> у нас ще зайве, воно для нас і непотрібне ще, і страшне: ми молоді, літературні сили наші ваблять ще тілько читачів-патріотів, а далі ніхто не читає, ніхто не цікавиться. “Ґеніям” нашим ми не наважуємся сказати, що вони не ґенії, а просто звичайні письменники, такі деколи звичайні, що їх аж читати не хочуть».

 

Однак, прочитавши в «Буковині» «Літературні замітки» Лівобічного, господар «з приємностю» промовив: «<…> знайшовся-таки сьміливий Лівобічний, а ще сьміливіший редактор, що згодився видрукувати одну краплину правди і бризнув нею на стоячу воду!..» Та у відповідь, за словами автора, з’явилося у «Буковині» «письмо, підписане 21 українцем-киянином» зі спробою підтримати «сприяючий літературний тариф». Урешті фейлетон завершено загалом схвальною авторською оцінкою «заміток» Міхновського:

 

«Шкода тілько, що д. Лівобічний висловив лишень загальні свої вражіня, а не спинився з більшими подробицями на зачеплених творах. Добре було б не вживати і занадто жорстоких слів, як, напр[иклад], “хамство”, та діло не в тім. Ця стаття розворушила сонних і несонних, і це єї заслуга»⁶⁴.

 

«Цілком» погодився з «присудом» «Літературно-Наукового Вістника», що його, «правда, висловив трохи різко» Лівобічний, його близький товариш, студент Київського університету Володимир Шемет (*1873–†1933) у рецензії, також гострокритичній, на четверту книжку журналу, надрукованій у «Буковині» за 3 травня⁶⁵.

 

У цитованому вище квітневому листі № 5 (на своїй візитівці) Міхновський схиляв встряти в цю полеміку Грінченка:

 

«Коли б Ви в оборону прав критики уважали потрібним написати дещо, чи не були б Ви такі ласкаві друковати теж під якимсь новим псевдонімом? Але не під старими. В усякім разі се дуже цікава нагода, щоб її пропускати. Дехто вже пише!»⁶⁶

 

Під тим «дехто» Міхновський міг мати на увазі фейлетон «Замітки читача» (хоча його міг написати й сам) або рецензію В. Шемета. Відомі матеріали полеміки не виявляють участи в ній Грінченка (навряд щоб він міг написати надто критичний щодо української літератури та українських письменників фейлетон за підписом «Читач з України»).

 

18 травня «Буковина» оприлюднила «Мемуари Лівобічного»⁶⁷, як пояснено в примітці редакції, «прислані <…> давно», але раніше не публіковані в газеті через «брак місця»⁶⁸. Це полемічна відповідь Міхновського на колективний протест киян проти його знеславчої рецензії. По суті, цими «мемуарами» радикальний націоналіст Міхновський продовжив свою ідеологічну боротьбу з «українофілами»-культурниками. Стаття споряджена двома епіграфами з Франкових творів:

 

Ти, брате, любиш Русь,

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, – патріот,

А я собі – собака! (підп.: Ів. Франко); –

 

це перша строфа з вірша «Сідоглавому» [т. 2, с. 184], датованого в автографі «14/Х ¹⁸97», уперше надрукованого в збірці «Мій Ізмарагд», Львів, 1898, й адресованого Юліянові Романчуку [див. т. 2, с. 482]);

 

Старий півень перед веде,

За ним по два у ряд іде,

Несуть мари на плечах!

А на марах курка лежить,

За марами весь рід біжить,

Плач і лемент, ох і ах! (підп.: Ів. Франко «Лис Микита») [див. т. 4, с. 74].

 

У статті є алюзія на ще один поетичний твір Франка – вірш «Лист із Бразилії», опублікований саме в першому томі «Літературно-Наукового Вістника» (1898. Кн. 1), на який і написав рецензію Міхновський. Глузуючи із заяви «виднійших» киян, він зазначив, що коли прочитав у «Буковині» «Протест 21-го» (так назвав їхнього листа), то «з ляку <…> не тямив, що діяти з собою! Попереду хотів еміґрувати до Бразилії, але д. Франко пише відтіля такі листи, що хай їй цур!»⁶⁹ Полеміку із земляками Міхновський провадив у двох площинах – літературно-науковій та політичній. У царині літератури, публіцистики та гуманітарних наук обґрунтовував доцільність для національного розвитку «права критики», зокрема «усіх наших улюблених авторитетів»⁷⁰, «свободи критики»⁷¹, а в царині ідеології з позиції «сепаративного, політичного українства, яке може і мусить народитись», ганьбив «сучасне етнографічне “українофільство”», твердячи, що «українофіли – завзяті вороги політичного сепаратизму і прихильники царських реформ тільки при захованню “нероздільної” Росиї!»⁷²

 

Редакція «Буковини» завершила полеміку в середині червня 1898 р. передруком з «Літературно-Наукового Вістника» (1898. Т. 2. Кн. 6) розлогої статті Маковея «З життя і письменства. (Наріканя і поради критиків Літ.-Наукового Вістника. – Гадки давнійших критиків в справі положеня нашої літератури. – Деякі висновки»⁷³.

 

У зверненій до Франка записці (без дати) Міхновський повідомляв, що з ним бажає познайомитися Віталій Боровик («Д^ій Виталь Боровик»), і вказав Франкову адресу на вул. Крижовій, 12 у житловій дільниці Львова, що мала назву Кастелі́вка⁷⁴. Рекомендаційна нотатка написана на візитівці Міхновського, де його ім’я, прізвище та посада зазначені українською мовою («Микола Міхновський», нижче в правому кутку: «Помічник адвоката присяжного»), а ім’я та прізвище – також французькою: «Nikolas Mikhnovsky»⁷⁵. На цій посаді Міхновський працював у Києві в 1896–1898 рр. Оскільки ця записка зберігається у Франковому архіві, то, очевидно, з нею й завітав до письменника під час приїзду до Львова Віталій Боровик (український літератор, один із засновників «Братерства Тарасівців»)⁷⁶. На вул. Крижовій, 12, на третьому поверсі чотириповерхової кам’яниці, Франко мешкав у 1896–1902 рр.⁷⁷

 

 

Проєкт Міхновського «Русини з початком ХХ століття»

 

У листі з Києва від 9 лютого (певно, ст. ст.) 1899 р., звертаючись до Франка «Глибокошановний та Дорогий Добродію!», Міхновський прохав його взяти участь у «задуманому ділі» «Русини з початком ХХ ст.» й написати «ІХ гл.» «Національний рух»⁷⁸. У листі покликався на свою програму проєкту, вміщену 1898 р. в газетах «Буковина»⁷⁹ і «Руслан»⁸⁰. Її оприлюднило також «Діло»⁸¹. Наприкінці відозви охочим авторам і співробітникам запропоновано звертатись до редактора «Миколи Міхновського, адвоката», на його київську адресу. Це був концептуальний виклад націєтворчого проєкту:

 

«Завданнє книги – дати читачеви повне і всебічне розуміннє сучасного життя цілої нациї русинів і виявити ступінь її культурности. Мета книги – з’ясувати, що наше сучасне становище не таке, щоб плакати сантіментальними слізьми, що потрібне напруженнє всіх сил нациї для перемоги зла, що боротьба веде до побіди. Ідея книги – єдність інтересів цілої українсько-руської нациї від Карпатів до Кавказу».

 

Згідно з детальним планом майбутньої книжки, 20 розділів мали висвітлювати географію проживання і демографію українців, інтернаціональний склад населення Руси-України, антропологічні особливості та національний характер українців, їхнє політичне становище від давнини до сучасности, церковний устрій і релігійне життя, фінанси, промисловість і торгівлю, формування робітничого класу й руху, сільське господарство, національний рух, громадське життя, пресу, народну, середню та вищу освіту, науку, літературу, театр, музику, живопис, архітектуру, шницерство (сницарство), розселення по світу. Вихід ілюстрованого видання було заплановано на кінець 1899 р., тому матеріали мали бути подані до редакції не пізніше 1 липня (ст. ст.) 1899 р. (див. зазначені публікації). Видати книжку Міхновський планував українською мовою в Австро-Угорській імперії, російською – у Петербурзі⁸².

 

«Дуже добре» знаючи, що Франко обтяжений «найріжнійшою працею», і розуміючи, що для нього «час дуже дорогий»⁸³, Міхновський назвав дві причини, через які наважився потурбувати зайнятого письменника:

 

«1, я вірю і знаю, що ніхто краще за Вас не напише сиєї глави, бо тількі автор “Ботокудів”, “З кінцем року” та “Ти, брате, любиш Русь” [вірш «Сідоглавому». – Є. Н., О. Н.] здатен показати світлі й темні сторони нашого життя і сказати, що “не пора москалеви й ляхови служить” [цитата з Франкового вірша «Не пора». – Є. Н., О. Н.], – одне слово, дати таке освітленнє нашому руху, яке видавці бажають бачити, а видавці – Ваші ученики й шанувателі. 2, Ваше ім’я принесе щастє нашій книзі і запевнить людий в порядности змісту»⁸⁴.

 

За задумом Міхновського, «Національний рух» – «се важнійша глава цілого видання». Благаючи Франка взяти на себе цю «главу», Міхновський наголосив: «Ви додаєте нам і енергиї, і віри в себе, і сили довести до кінця задумане діло». На завершення листа прохав «переказати» «поважанє» Франковій «Родині»⁸⁵, підтвердивши цим, що під час перебування у Львові познайомився з його дружиною Ольгою та їхніми дітьми (напевно, гостюючи в них у найманому помешканні). На жаль, відповідь Франка на цю пропозицію Міхновського не відома.

 

До участи у фундаментальній книжці Міхновський раніше запросив історика Володимира Антоновича (він погодився опрацювати «гл. ІІ» «Начерк антропольоґічний») і Б. Грінченка, якому в листі після 10 листопада н. ст. 1898 р. з Києва сповістив про проєкт «Русини з початком ХХ віку» (така назва в листі), задуманий ним «укупі з прихильними до сиї думки людьми» як «свідоцтво існування нашої нациї», і запропонував написати до 1 липня (ст. ст.) 1899 р. ХІІ «главу» «Низша народня освіта»⁸⁶. Проте Грінченко відмовився, а більшість наддніпрянців навіть не відписали Міхновському, вважаючи його задум за нездійсненний. Натомість він отримав «дуже цікаві листи з Галичини», в одному з яких був «цілий малий трактат», де обґрунтовано конечність заміни етноніма «русини» на «українці» (недатований лист Міхновського до Грінченка № 12)⁸⁷. «Зазивом» Міхновського до видання «руської енцикльопедиї», його особою, автурою (чи «хороші сили») та перспективами проєкту цікавився в листі до Мих. Грушевського від 5 листопада 1898 р. історик Мирон Кордуба з Відня, готовий «написати історию Галичини (новійшу)»⁸⁸. 17/5 листопада 1898 р. Грушевський скупо відписав, що про задум Міхновського довідався з повідомлення в газеті й не знає, «оскільки забезпечене видання» ⁸⁹.

 

Назагал такий широченний проєкт, що його Міхновський у листі до Франка від 9/21 лютого 1899 р. назвав «енцікльопедиєю»⁹⁰, був не під силу не лише йому як організаторові (не мав ні достатніх знань, ні наукового, редакторського та організаційного досвіду, ні належного авторитету серед громадськости, щоб залучити компетентних авторів), а й загалом тогочасній українській науковій еліті. То більше, що й термін виконання був надто стислий. Та й, мабуть, зарозуміла рецензія Міхновського на перший том «Літературно-Наукового Вістника» знеохочувала від співпраці з ним Франка, Грушевського і Маковея, а також киян, які публічно заявили про незгоду з тією рецензією. До того ж кияни мали претензії до Міхновського морального характеру через те, що він звабив молоду жінку свого начальника – власника адвокатської контори, підмовив її покинути чоловіка, вивіз на село до своїх батьків, але врешті любовний роман між ними закінчився розривом⁹¹. І підступна – бо надрукована під псевдонімом – рецензія, спрямована проти приязних до нього колег, і легковажний, зрадливий щодо свого начальника роман із його дружиною – усе це явища одного порядку, що виявляли непевний, ненадійний, волюнтаристський характер Міхновського (так він поводився і під час Української революції 1917–1921 рр.⁹²). За характеристичним зауваженням О. Лотоцького,

 

«Через певні особисті риси гарячого темпераменту Міхновського, головно через надмірно особисте забарвлення його громадських стосунків, громадська праця його часто не досягала тих результатів, на які він міг рахувати за своєї енерґічної та талановитої натури»⁹³.

 

Відтак Міхновський змушений був переїхати до Харкова (лист до Франка від 9/21 лютого 1899 р., у якому він іще сподівався створити колективну енциклопедичну книжку про українську націю, свідчить, що переїзд відбувся не раніше останньої декади лютого, а, ймовірніше, вже у березні 1899 р.). Там поринув у нову роботу. Тож далі задекларованої програми амбітна, але й авантюрна спроба створення першої української загальної енциклопедії не посунулася. Можливо, саме проєкт «Русини з початком ХХ століття» мала на увазі Леся Українка, коли в листі до М. Павлика від 18 червня 1899 р. з Берліна зауважила: «В серйозність замірів Міхн[овського], скажу правду, не вірю, але звісно, Ваше поручення справлю»⁹⁴.

 

Утім, ідея самостійної України, з якою Міхновський виступив 1900 р., також на той час була авантюрною, недосяжною, але актуалізація її була корисною, бо формувала державницьку свідомість бездержавних українців. Міхновський був генератором далекосяжних проєктів, які випереджали час, але сам не здатний був їх реалізувати.

 

 

Франко і буковинсько-галицька полеміка навколо брошури Міхновського «Самостійна Україна»

 

Франко, поза сумнівом, знав націоналістичну брошуру Міхновського «Самостійна Україна», видану без зазначення автора у Львові 1900 р. заходом студентів Володимира Старосольського й Евгена Косевича⁹⁵. В ній уперше в пресі обґрунтовано ідею політичної самостійности України на націоналістичних, історико-правничих засадах, а не історично-матеріалістичних, політико-економічних, марксистських, як у книжці Юліяна Бачинського «Україна irredenta (по поводу еміґрації). Суспільно-політичний скіц» (Львів, 1895; вийшла на початку 1896 р.)⁹⁶. Міхновський висунув концепцію «одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпатів аж по Кавказ» і виборення її «усіма засобами» – і «боротьбою культурною», і «боротьбою фізичною силою»⁹⁷. За здогадом дослідників⁹⁸, Франкова стаття «Поза межами можливого» (ЛНВ. 1900. Т. 12. Кн. 10) була реакцією на «Самостійну Україну», видану навесні 1900 р., і виниклу навколо неї полеміку між львівськими часописами «Діло» й «Молода Україна», з одного боку, та чернівецькою «Буковиною» – з другого.

 

На брошуру «Самостійна Україна» першою відгукнулася «Буковина» 13 червня 1900 р. анонімною іронічною статтею «Що тепер придумують молоді Русини?», уже в назві якої висловлено здивування⁹⁹. Рецензент (судячи зі змісту та мови, галичанин або буковинець) зауважив, що «чей так під нашим цісарем не є зле, коли можна свобідно висказувати такі гадки, зовсім неприхильні Австриї»; на виправдання «наших молодих людей» нагадав, що «то не они задумали основувати руску державу, тілько сам Бісмарк тому з 12 літ сказав, що варто би мати київске князівство, осібне від Росиї, аби Росия не занадто була грізна для західної Европи». До того ж рецензент закинув «нашим хлопцям», що вони наслідують польський приклад, гадаючи: «хочуть поляки мати свою Польщу, то чому би ми не мали мати свою Україну? І пишуть о тім, що треба нам окремої держави». Водночас він схвально відгукнувся про літературну майстерність автора «Самостійної України»: «Книжочка порушує те саме питанє, котре порушив Юл. Бачиньский у своїй книжці “Україна irredenta”, але написана вона безмірно краще, живійще, яснійше, хоть і з десять разів коротше». Насамкінець, твердячи, що самі українці в оточенні могутніх імперій не доб’ються збройною силою власної держави, рецензент висловив – щоправда, досить обережно, з багатозначним натяком – проникливу думку про те, що міжнародні відносини колись можуть скластися сприятливо для постання української державности:

 

«Гадка наша про ту справу така, що самі русини против міліонів войска не встояться і не заснують своєї держави; але се правда, що в Европі можуть колись політичні відносини скластися так, що великі політики нараз нагадують собі, що ми живемо на сьвіті, так, як нагадав собі Бісмарк»¹⁰⁰.

 

На цю газетну «новинку» різко зреагував одразу Роман Стефанович реплікою у «Ділі», опублікованою вже 16 червня на першій сторінці. На «зачудованє» невідомого автора, «як можна <…> мріти як про наш найвисший народний ідеал про самостійну Україну», думка про яку є не що інше, як «витвір буйної фантазії сучасної рускої молодіжи» за аналогом до польських визвольних змагань та інспірацією Бісмарка, хоча «під нашим цісарем не є так зле», Стефанович відповів здивуванням, що це: «крайна іґноранція чи цинічне кепкованє з найвисшої мети усіх ідейних стремлінь і змагань україньско-рускої суспільности?» Він нагадав «вікові кріваві борби україньского народа за втрачену волю»: «ідейний масовий рух усего україньского люду, що дійшов до кульмінаційної точки 1648 р. за Богдана Хмельницкого»; «ідейні змаганя членів Кирило-Методієвского Братства до політичної независимости України та суспільної рівности» – і гнівно, з обуренням та сумом запитував:

 

«І ту ідею, <...> за котру мучилось і тепер ще мучиться стілько героїв, – ідею, що все більше шириться в цілій Україні-Руси від Карпат по Кавказ та змагаєсь у силу, уважає автор пустою мрією сучасних молодиків?!»¹⁰¹

 

На цей полемічний випад з’явилася в «Буковині» 20 червня непідписана стаття «Україньска держава»¹⁰². Той самий публіцист «Буковини» (як можна судити з лексико-синтаксичних особливостей рецензії в № 64-му і статті в № 67-му) зауважив, що  «б а ж а н є»  мати «свою розумну державу» можуть плекати «і старі, і молоді», але питання в тому, «як осягнути се бажанє», адже «від ідеалу до дійсности страшенно далеко». З протиставлення «старих», які в роздумах виходять з «віку і досьвіду», і «молодих» («молодіжи»), які мислять «по-молодечому», випливає, що автор статті належав до «старих». На його думку, покликуватися на те, що «тому сотки літ нарід бажав» державности, – «се зовсім нерозумно, бо наш нарід з того часу страшенно змінився, так що сего столітя не здобувся навіть на таку енерґію, як польский нарід». Автор «Буковини» запитував Р. Стефановича, «де то він вичитав, що тому з 250 літ була в кого-небудь з наших гетьманів  в и р а з н а  думка про самостійну україньску державу». Стосовно Кирило-Мефодіївського братства твердив, що «про свою державу ніхто з братчиків і не гадав, тілько про злуку славян  п і д  п р о т е к т о р а т о м  р о с и й с к о г о  і м п е р а т о р а»¹⁰³.

 

Публіцистові «Буковини» неясно було, «як молодіж розуміє ту україньску державу, до котрої зітхає <…>». Та й, за його логікою, «коли б схотіли навіть збурити» «оперті на мілітаризмі» «Росию і Австрию <…> і поставити щось нове на руїнах, то до того таки треба сили, і то на довгі ще часи не иньшої, тілько мілітарної. <…> Отут і всякому такому ідеалови амінь!» Тому він заклика́в не «літати по зорях та бавити себе мріями (поляки навчили сего русинів у Галичині)», лише «попрацювати» «над народом» –

«а чи попрацюємо і осягнемо осьвіту і добробит народу в ім’я ідеалу самостійної держави, чи в ім’я нациї, чи християньского ідеалу, що годиться добро чинити, – се пусте, аби лиш добро зробити».

 

До того ж, на його думку, «нашу державу» не можна «вважати остаточною метою, лише способом до осягненя добра і новим початком до дальшої мети» – «якнайбільше злекшити собі се житє». Мало того, автор статті взагалі ставив під сумнів доцільність самого інституту держави:

 

«чому не вибрати собі ідеал, що на сьвіті не повинні бути ніякі держави, тілько повинні бути розумні люди? Се на кождий випадок не гірший ідеал, коли не ліпший, від ідеалу держави з властию, войском, бюрократиєю, капіталом і нуждою і т. п.»¹⁰⁴.

 

Це нагадує Шевченків наратив про так звану міленарну «ідеальну спільність» людей на противагу «суспільній структурі»¹⁰⁵. Насамкінець публіцист «Буковини» застерігав, що публічне проголошення ідеалу самостійної української держави як політичної мети може завдати шкоди українству в підросійській Україні, бо провокуватиме дальші переслідування: «Росийске правительство давить україньский рух між иньшим і з тої причини, що посуджує нас о охоту відорвати Україну від Росиї», тому «нерозумні <…> ті, що задля примхи подають росийскому правительству основу до такої думки»¹⁰⁶.

 

Роман Стефанович у «Ділі» продовжив полеміку розлогою статтею «Самостійна Україна», вміщеною у числах за 22, 23, 25 і 26 червня¹⁰⁷. Стаття вийшла також окремою брошурою¹⁰⁸. Стефанович не згадував брошури Міхновського, а полемізував лише з положеннями статті «Україньска держава», обґрунтовуючи конечність ясного поставлення найвищої національної ідеї «свобідної, нерозділеної кордонами України без холопа і пана, що буде сім’єю вільних, просвічених людей»¹⁰⁹, і можливість досягти свідомої державницької мети¹¹⁰ не «наглою революцією», не «самими тілько повстаннями і скорими переворотами», а й «щоденною тихою а невсипучою працею», «не тілько самими переломами закона, але й законною роботою»¹¹¹, «еволюцією в державнім устрою Россії»¹¹². Його брошуру пронизує думка про доцільність самовідданої праці «з повною свідомостію мети наших змагань»¹¹³, «ясного, свідомого стремліня до свого ідеалу», з «твердою і незломною вірою в свої власні сили»¹¹⁴.

 

Покликаючись на полемічну брошуру Р. Стефановича, Мар’яна Пелипець висловила здогад, що автор статті «Україньска держава» – чернівецький професор Стефан Смаль-Стоцький:

 

«Р. Стефанович не обділив увагою персону С. Смаль-Стоцького, зазначивши, що він не дотримувався достовірності у своїх твердженнях відповідно до історичних реалій (йдеться про головні ідеї Кирило-Мефодіївського братства). З цього випливає, що автором статті “Українська держава” (Буковина. – 1900. – Ч. 67. – С. 1–2) є С. Смаль-Стоцький»¹¹⁵.

 

Насправді Р. Стефанович, доводячи, що прагнення «братчиків» до «федерації» при дотриманні «самостійности» кожного слов’янського народу, зокрема «українців-русинів», означає, що їх «ідеєю <…> була Самостійна Україна»¹¹⁶, зацитував перед тим зі статті «Україньска держава» уривок, у якому автор полемізував з його статтею «Іґноранція чи цинізм»:

 

«Щодо Кирило-Методиївского брацтва, то також скажемо д. Ст. [тобто добродієві Стефановичу. – Є. Н., О. Н.], що у всякім підручнику нашої літератури стоїть зовсім не те, що він знає про се брацтво»¹¹⁷.

 

У дисертації, повторивши своє припущення про авторство статті «Україньска держава», дослідниця для підтвердження навела цитату начебто з брошури Р. Стефановича з натяком, як гадала, на «д[обродія] Ст[оцького]»: «Д. Ст., на жаль, не трактує сеї справи з ширшого становища, але обмежився на полєміку, збуваючи поодинокі тези “Буковини”»¹¹⁸. Насправді зацитована фраза стосується «д[обродія] Ст[ефановича]», бо вихоплена з повідомлення в «Літературно-Науковому Вістнику» про вихід його брошури¹¹⁹. Для гіпотези про те, що автор ст. «Україньска держава» – С. Смаль-Стоцький, немає достатніх підстав.

 

У рецензії на «Самостійну Україну» в червневому числі місячника «Молода Україна: часопись української молодіжи» (відповідальний редактор – Антін Крушельницький) до самостійницької ідеї Міхновського назагал прихильно поставився молодий історик Стефан Томашівський (під криптонімом С. Т.), одначе вважав «головною хибою» «промови» те, що автор «станув виключно на історичнім становищи», та й то апелював до «Переяславської умови» 1654 р., а така позиція, на думку рецензента, хоча й не є «нераціональна або цілком безпотрібна», все ж «односторонна», тоді як інша «дорога для нас ліпша»: «Одинока, скора і певна – се суспільний та культурний поступ, бо історичне право для нас меч обосічний»¹²⁰. Можливо, думку про хибність апеляцій до «історичного права» Томашівський висловив під впливом Франкової критики «історичних фальшів» у статті «Program młodych Ukraińców». Інші закиди Томашівського стосувалися способів виборення самостійної України та її майбутнього політичного устрою: у «промові» не було «ні згадки» про те, як вкласти в серце народу самостійницький «ідеал автора» та «яка буде ся будуща Україна»¹²¹.

 

Рецензією С. Томашівського скористалася «Буковина» для відповіді Р. Стефановичу. Стаття «Самостійна Україна», вміщена в цій газеті за 8 липня на чільних шпальтах першої сторінки без підпису, від імені, як і дві попередні статті, 1-ї особи множини («ми», «нас»), вказує на те, що полемічними публікаціями на тему державної самостійности України «Буковина» висловлювала позицію редакції. Зауваживши, що «друга відправа, дуже довга», Стефановича в «Ділі», видана до того ж окремою брошурою, «нас не пересьвідчила [не переконала. – Є. Н., О. Н.], що ми помиляємося», редакція доповнила свій аргумент, наче «ідеал укр. держави» «дразливий» і «може пошкодити українцям у Росиї», покликом на те, що й «поляки дуже бояться дразнити Росию», бо «навіть за таку марницю, як демонстрация против хору Славяньскої, скартали молодіж, бо се тілько розбуджує у росиян ненависть до поляків»¹²². На «иньші закиди» редакція відповіла передруком¹²³ статті «молодого історика С. Т.» (С. Томашівського) з «Молодої України», який начебто «висказує з нагоди видання брошури» «Самостійна Україна» (йшлося про брошуру Міхновського)  «з о в с і м  п о д і б н і  думки, як ми висказали скорше в ч. 67»:

 

«І він дивиться недовірчиво на нашу історичну традицію, а в результаті ставить проґраму, против котрої ми ніколи не повставали і не повстаєм: культурну роботу. І він має сумніви щодо самостійної укр. держави <…>»¹²⁴.

 

У липневому числі «Молодої України» (1900. № 7) проти «двох пашквілів на справу політичньої самостійности України, надрукованих в 64 і 67 числі “Буковини”»¹²⁵ виступив один із засновників і співробітників журналу, видавець «Самостійної України» Міхновського Евген Косевич (на титульній сторінці брошури зазначено: «Видав Е. Косевич»). У полемічній статті «Ще раз самостійна Україна (ґльосси до статі «Буковини» п. з. Українська держава)» він наголосив, що в Галичині ідея самостійної української держави не є новою – вона вже раніше прищепилася і набула поширення:

 

«Еволюция, яка протягом кількох послідних літ перейшла в думках української суспільности, видвигнула на перший плян нашої національно-політичньої проґрами справу політичньої независимости. Справа ся стала однаково актуальна так для австрийської, як і для росийської України <…>. В Галичині нині нема двох судів серед української громади, що <…> має бути з’єдноченє розділених шматків української території в одну самостійну державу, а одинока політична брошура, що видала її українська громада в Росиї (“Самостійна Україна”), ставляє як проґраму національно-політичну “відбудованє” “одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпатів аж по Кавказ”».

 

Косевич нагадав, що торік поставила «сей постулят» як основний пункт у свою програму Українська Народно-Демократична Партія (УНДП), а делегат від Української Соціял-Демократичної Партії Галичини й Буковини (УСДП) проголосив «змаганє українців до державної самостійности» на конгресі австрійської соціал-демократії¹²⁶. А вперше в історії українського політичного руху формулювання про майбутню «повну самостійність політичну русько-українського народа» було внесено до партійної програми Русько-Української Радикальної Партії (РУРП) на IV з’їзді, що відбувся у Львові 28–29 грудня 1895 р.¹²⁷

 

Після того як Косевич ознайомився з третьою статтею у «Буковині» на обговорювану тему – «Самостійна Україна» в № 75 за 8 липня, він дописав постскриптум до своєї статті, у якому зазначив, що осуд у польській періодиці «авантури з московськими сьпіваками» аж ніяк не означає, що поляки перестали бути «природними ворогами царату» і «бояться дразнити московського царя», закинув «редакциї» «Буковини» «непорозумінє статі тов. С. Т.» (С. Томашівського) і ще раз підкреслив, що  «і д е а л    с а м о с т і й н о ї    У к р а ї н и    –    с е    п е р ш а    і    о с н о в н а,    с е    в и х і д н а    т о ч к а    і д е а л і в    м о л о д і ж и»¹²⁸.

 

Франко у статті «Поза межами можливого» відштовхувався од цієї «газетярської полеміки» [т. 45, с. 279], але вирішив «не <…> вдаватися в деталі сеї суперечки між “Ділом” і “Молодою Україною” з одного а чернівецькою “Буковиною” з другого боку» [т. 45, с. 278–279] і не називав прізвищ авторів уміщених у них статей (то більше, що публікації в «Буковині» були анонімними, а рецензія С. Томашівського підписана криптонімом С. Т.). Зауважив лише, що «хоч би аргументи двох перших [“Діла” й “Молодої України”. – Є. Н., О. Н.] і не переконали кождого, то проте контраргументація “Буковини”, основана на вбогім арсеналі “простого хлопського розуму”, блискучо доказала повну незгожість і недостаточність сього арсеналу для рішання таких широких і скомплікованих питань» [т. 45, с. 279]. Таким чином, Франко не сприймав контраргументів «Буковини» і схилявся на бік публіцистів «Діла» й «Молодої України», а позаяк не вважав їхню аргументацію цілком переконливою, то й написав власну полемічну статтю.

 

Не згадуючи ні «Самостійної України» Міхновського, ні його самого (останнє зрозуміло, бо брошура вийшла анонімно, а розкрити прізвища автора означало б наразити його на переслідування в Російській імперії), Франко обговорював не текст Міхновського, а саму ідею «політичної самостійности» України і полемізував з «бідними публіцистами “Буковини”» [т. 45, с. 279] («бідними» їх названо тому, що вони зазнали нещадної критики з боку «Діла» та «Молодої України»; форму множини Франко вжив, мабуть, гадаючи, що три полемічні публікації в «Буковині» належать різним авторам). При цьому Франко оперував актуалізованими поняттями «ідеал політичної самостійности» [т. 45, с. 279, 280], «ідеал національної самостійности» [т. 45, с. 285], приміряв його до України, називав «своїм ідеалом» для українців та імперативно твердив: «Ми <…> мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього» [т. 45, с. 285].

 

«Самостійну Україну» Франко сприйняв уже зовсім інакше, ніж раніше (1893) «Народну програму молодих українців». У суперечці між львівськими часописами та «Буковиною» він, по суті, «рішуче став на сторону Міхновського»¹²⁹. Це спостереження, висловлене у вже згадуваній непідписаній статті в «Календарі-альманасі “Українського Слова”» на 1961 р. (можливо, її автор – редактор цього видання, націоналістичний публіцист Олег Штуль, псевдонім О. Жданович, *1917–†1977, хоча в зібранні його публікацій цієї статті не вміщено¹³⁰), розвинув Федір Турченко:

 

«<…> найсуттєвішу підтримку одержав Міхновський від Івана Франка. Франко всерйоз сприйняв брошуру Міхновського»; «зміст» статті «Поза межами можливого» «свідчить, що думки Франка і Міхновського співпадали в головному, фундаментальному <…>»¹³¹;

 

«<…> І. Франко <…> став на захист М. Міхновського від нападок політичних опонентів, котрі звинувачували його в нереальності постановки питання про незалежність України з погляду на матеріальні (“жолудкові”, або шлункові) обставини»¹³².

 

Переходячи тоді на націєцентричні позиції, Франко не міг не пройнятися впливом самостійницьких думок Міхновського, а також Р. Стефановича, С. Томашівського та Е. Косевича. Брошура Міхновського та їхні рецензія і статті стали істотними чинниками утвердження Франка на державницьких засадах. Гадаємо, саме ці свіжі сили, як і їхні попередники – «молоді» радикали-державники, стали своєрідними прототипами в поемі «Мойсей» (1905) алегоричного збірного образу нових поколінь ізраїльтян (читай: українців), які на заклик молодого провідника, «князя конюхів» Єгóшуа: «До походу! До зброї!», «До бою!» [т. 5, с. 263] – рішуче й завзято підіймаються до відчайдушного національно-визвольного зриву¹³³.

 

У брошурі «Самостійна Україна» Міхновський залічив себе до покоління «сучасної молодої України»¹³⁴. Від публікацій Трохима Зіньківського та Міхновського походить назва Франкової книжки «Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї й епізоди» (Львів: Накл. УРВС, 1910). За Франком, «Молода Україна» репрезентувала покоління 1880–1890-х років, як видно з уміщеного в цій книжці огляду «З остатніх десятиліть ХІХ в.», в якому висвітлюється «розвій українсько-руської літератури в остатніх 20 літах ХІХ віку» [т. 41, с. 471], а також із того, що «Додатки» в ній починаються статтею «Дещо про перше всенароднє віче у Львові (30 падолиста 1880)».

 

 

Франко і Міхновський на Гуцульщині влітку 1901 р.

 

На початку серпня 1901 р. Франко і Міхновський зустрічалися під час відпочинку на Гуцульщині. У листі від 1 серпня 1901 р. із с. Буркута (тепер Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.) Леся Українка сповіщала Ольгу Кобилянську, що ввечері до неї та Климента Квітки (її майбутнього чоловіка) прибуло троє нежданих гостей: вона

«здибає на дорозі Франка, д-ра Кульчицького і – Міхновського! всі три наче з неба впали на Буркут. Отже прийшлось вистарати їм вечерю і взагалі за гостей прийняти, бо якось так виходило, що Франко головно до когось приїхав» (тобто до Лесі).

 

З її слів, «Міхн[овського] хтось [так Леся писала про себе. – Є. Н., О. Н.] мало бачив, бо той пан десь захопив пропасницю в дорозі, скупавшись десь у горах, приїхав розламаний і ледве випив чаю, вклався спати в хаті п. Квітки»¹³⁵. Інший супутник – Лесь (Олександер) Кульчицький (*1859–†1938), український громадський діяч, економіст, видавець, адвокат.

 

За припущенням Степана Пушика, «листа Леся могла недописати того вечора» (коли прибув Франко з супутниками)¹³⁶, а фраза в наступному абзаці листа про те, що вона «тілько вчора» вислала вірші до «Літературно-Наукового Вістника»¹³⁷, свідчить, що йдеться про попередній лист від 29 липня до Франка¹³⁸, надісланий у понеділок, коли із с. Жабйого (тепер с-ще Верховина, райцентр Івано-Франківської обл.) прибувала до Буркута й відбувала назад пошта; тож Франко (з колегами) приїхав до Буркута ввечері 30 або 31 липня¹³⁹. Однак якби Леся Українка почала писати листа 30 або 31 липня, а дописала 1 серпня, то єдину дату написання листа «1 VIII 1901» поставила би після його завершення, а ця дата стоїть на самому початку листа у правому верхньому кутку сторінки під зазначенням села й пошти («Буркут, п[ошта] Жабє») і написана тим самим чорним чорнилом, що й перші 9 сторінок¹⁴⁰. Отже, Леся Українка почала писати цього довгого листа 1 серпня у четвер пополудні, перервалася на власну вечерю («перебили листа вечерою», – пояснювала вона¹⁴¹), а починаючи від цієї фрази, дописала після вечері з прибульцями останні майже три сторінки вже іншим, блідим чорнилом¹⁴², аби надіслати наступного дня, 2 серпня, у п’ятницю, оскільки пошта з Буркута до Жабйого відходила (й приходила) тричі на тиждень¹⁴³ – у понеділок, середу й п’ятницю. Згадка в листі від 1 серпня про те, що «тілько вчора» вона вислала вірші до «Літературно-Наукового Вістника», означає, найімовірніше, що листа, написаного до Франка 29 липня, Леся Українка змогла надіслати з поштою до Жабйого в середу 31 липня.

 

Леся Українка і К. Квітка відпочивали в гірському Буркуті у своєрідному санаторії – «закладі купельовому» (водолікувальному) з оздоровчими ваннами та «живою залізною» (мінеральною) водою¹⁴⁴, власницею якого була Теофіля Лакуста, вдова по священнику Михайлові Лакусті (помер 1899 р.) в Ясенові Горішньому (тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну). Її називали «ґаздинею Буркута»¹⁴⁵. Франко, на відміну від Міхновського, оселився у головному корпусі (павільйоні), де зупинявся й пізніше (або мешкала його дружина з дітьми) й де їхня кімната отримала назву «Франкової»¹⁴⁶. Цей павільйон простояв до 1948 р., тепер на цьому місці будинок лісництва¹⁴⁷.

 

У понеділок 5 серпня, у день свого від’їзду (а ймовірно, і Франка) з Буркута, рідна сестра Т. Лакусти Ольга Стефанович (*1866–†1944), дружина греко-католицького священника Володимира Стефановича, пароха в містечку Кутах (тепер с-ще Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)¹⁴⁸, зібрала на поштовій картці з краєвидом Буркута (кілька санаторних будиночків у міжгір’ї) та видрукуваним підписом польською мовою «Zakład kąpielowy w Burkucie» автографи тамтешніх «літувальників» (або, як їх ще називали, «повітреників»). На горішній частині поштівки, виданої у Чернівцях, – напис рукою Ольги Стефанович «спомин з Буркута 5/8 901.», внизу автографи: «Др. Іван Франко, Леся Українка»¹⁴⁹, на звороті серед підписів – «Микола Міхновський, адвокат»¹⁵⁰. Тоді-таки Франко присвятив Ользі Стефанович вірша «Ользі С.» й опублікував його в циклі «Буркутські станси» у вересневій книжці «Літературно-Наукового Вістника» (1901. Т. 15. Кн. 9; цикл увійшов до збірки «Semper tiro», 1906) [т. 3, с. 104].

 

 

Картку з автографами зберігала донька Ольги Стефанович Стефанія Стефанович-Литвинович (*1890–†1982), яка 12-річною дівчинкою була серед тих відпочивальників і також залишила на поштівці свій автограф¹⁵¹. Тепер оригінал перебуває у приватного колекціонера в Івано-Франківську¹⁵².

 

 

Невдовзі після вибуття Франка з Буркута Леся Українка в листі до нього звідти делікатно похвалила його за ввічливість, покликавшись на свого партнера, який вирізнив письменника на тлі його двох супутників – Міхновського і Кульчицького: «<…> п. Квітка <…> часто згадує про Вас, між иншим і про те, що Ви один з трьох знаменитих туристів зволили попрощатися з ним при від’їзді»¹⁵³. Як свідчить фраза в листі «почтарь наганяє», Леся Українка написала його того-таки дня, коли одержала відпис від О. Кобилянської, згаданий у листі; оскільки пошта в Буркут із Жабйого приходила (й відходила) у понеділок, середу й п’ятницю, то Леся Українка написала цього листа до Франка не раніше, ніж у середу 7 серпня, а ймовірно, пізніше – у п’ятницю 9 серпня, понеділок 12 серпня або в середу 14 серпня.

 

 

Зацікавлення і мовчання: Міхновський у рецепції Франка

 

Про те, що Франко цікавився політико-програмними публікаціями Міхновського, свідчить згадана книжка «Справа української інтелігенції в програмі Української Народньої партії» ([1904]. 112 с., без підпису; до неї ввійшли також «Х заповідів УНП»), яка зберігається у Франковій бібліотеці в ІЛ (№ 5087) з його помітками олівцем. Про ці та інші програмні документи Української Народної Партії (УНП), яка була утворена Міхновським разом із Володимиром Шеметом, тодішнім земським працівником і гласним Лубенської міської думи, наприкінці 1901 р. – навесні 1902-го і проголосила головною метою боротьбу за незалежність України, Франко знав також з огляду Михайла Лозинського «Українська Народня Партія» (ЛНВ. 1905. Т. 30. Кн. 5), де ці документи піддано критиці із соціалістичних, загальнолюдських та інтернаціональних засад як націоналістичні. Однак Франко, оскільки відомо, не виявляв свого ставлення ні конкретно до брошури Міхновського «Самостійна Україна», ні до програмних документів УНП.

 

У ніч проти 31 жовтня 1904 р. активісти УНП спробували підірвати динамітом бюст Пушкіну в Харкові, як пояснював Міхновський у листівці за підписом «“Самостійна Україна” – Оборона України» («Оборона України» – військова організація у складі УНП), на знак протесту проти «підло-брехливого» змалювання у поетових творах «постаті нашого патріота Гетьмана Івана Мазепи», проти заборони московським урядом пам’ятника Шевченкові в Україні та назагал «заборони нашої мови, літератури та преси»¹⁵⁴. Унаслідок потужного вибуху утворилася глибока воронка, від постаменту відколовся шматок граніту, але сам пам’ятник пошкоджений не був¹⁵⁵. Щоправда, в репліці під назвою «Уваги» (Самостійна Україна. 1905. № 1: Верес.) на згадану статтю М. Лозинського Міхновський категорично заперечував звістку, наче УНП вчинила «динамітовий замах на пам’ятник Пушкіну у Харкові», бо, мовляв, «прокламацію з сієї нагоди» підписала «Оборона Україна»¹⁵⁶, проте робив це найпевніш із конспіративних міркувань. Лозинський у констатації причетности УНП до «невдачного динамітового замаху на пам’ятник Пушкіна» покликався на допис «Письма з Київа» в газеті «Діло» (1904. № 265. 7.ХІІ н. ст.), зауваживши, що «київський кореспондент “Діла” осуджує сей замах, уважаючи його шкідливим для української справи дразненєм росийської суспільности»¹⁵⁷.

 

Принаймні зі статті Лозинського Франко мав би знати про цей терористичний інцидент. У цитованій вище анонімній статті «З діяльности М. Міхновського в 1904 р.», більше публіцистичній, аніж науковій, зазначено, що в статті «Сухий пень» (ЛНВ. 1905. Т. 29. Кн. 2) [передрук: т. 54, с. 577–581], написаній начебто

«з нагоди харківського замаху на пам’ятник Пушкіна, І. Франко осуджує бездіяльність задрагоманених соціялістів, тим самим схвалюючи чинний виступ українських терористів, які виконали замах на емблему московського панування над Україною – погруддя Пушкіна»¹⁵⁸.

 

Однак у Франковій статті немає жодної прив’язки до терористичного акту в Харкові.

 

 

Голова Української комісії Міхновський і Франкові книжки та видання в Українському відділі Харківської громадської бібліотеки

 

Від початку 1906 р. Міхновський очолював Українську комісію, яка керувала організацією і розвитком Українського відділу при Харківській громадській бібліотеці, утвореного 1906 р. для поповнення та бібліографування видань українською мовою (зокрема періодичних) та видань іншими мовами про Україну¹⁵⁹.

 

На замовлення Української комісії Павло Мокроус упродовж 1910–1911 рр. уклав бібліографічний покажчик «Катальог книжок українською мовою Харьківської Громадської Бібліотеки: Український відділ імени Тараса Шевченка» (Видання Української Комісії. Харьків, 1912. Том І. 98 с., українською мовою), у якому десятки назв стосувалися Франкових творів¹⁶⁰. Непідписану «Передмову» до каталогу, на думку Ф. Турченка, написав голова комісії Міхновський¹⁶¹. У цій невеличкій (односторінковій – с. ³) «Передмові» зазначено, що видану працю виконав «з доручення комісії» Павло Мокроус, її перевірила й прийняла Українська комісія, головою якої був Міхновський, а членами – Х. Алчевська, О. Міхновський та інші¹⁶². За уточненням дослідниць, це була письменниця Христя (Христина Олексіївна) Алчевська¹⁶³. У «Передмові» відзначено, що «за перші двадцять років Бібліотека мала переважно даровані українські книжки», проте «завдяки енергії комісії загальна сума добутих грошей» сягнула декількох тисяч, що «дало змогу комісії за п’ять років придбати для Бібліотеки книжок в п’ять разів більше того, яке Бібліотека придбала за перші двадцять літ свого істнування». Діяльність комісії, утвореної 1906 р., «зробилась особливо інтензівною» від 1909 р., й вона одержала визнання від Харківської міської думи, яка «завдяки заходам гласних-українців», певно, й самого Міхновського, призначила їй щорічну субсидію за умови «найменування Українського відділу іменем Тараса Шевченка». Констатовано, що «загальна кількість книжок у відділі імени Тараса Шевченка є понад 3000»¹⁶⁴.

 

Для порівняння: до створення Української комісії бібліотека спромоглася за 20 років придбати лише 680 українських книжок¹⁶⁵. У фонді періодики зберігалися львівські видання, у яких Франко різного часу був одним з авторів або й редакторів: «Діло», «Зоря», «Записки НТШ», «Літературно-Науковий Вістник»¹⁶⁶. У звітному періоді від 1 жовтня 1913 р. до 1 жовтня 1914 р. Українську комісію очолював небіж (братанок) М. Міхновського – Олександр В. Міхновський¹⁶⁷ (у звіті Харківської громадської бібліотеки за 1909/10 р. небіж М. Міхновського Олександр Міхновський значився членом комісії¹⁶⁸). Від жовтня 1914 р. головою Української комісії став Гнат Хоткевич¹⁶⁹.

 

 

Франко в тижневику Міхновського «Сніп»

 

У листі від 22 січня (певно, ст. ст.) 1912 р. з Харкова, що починається звертанням «Глибокошановний та Дорогий пане Докторе», Міхновський захоплено дякував Франкові за співпрацю з тижневиком «Сніп: Українська часопись для інтелігенциї», що його він заснував і видавав у Харкові (виходив 1912 р.):

 

«Не вмію висловити Вам тиєї радости та вдячности, які опанували мною, коли я одержав Вашу “Притчу про захланність” й Вашого ласкавого листа, в якому Ви не тільки дозволяєте видрукувати Ваш твір, але навіть хочете бути нашим співробітником. Часопись моя така маленька, що я навіть у своїх мріях не гадав, щоб мав таку радість бачити Ваше ім’я поміж співробітниками»¹⁷⁰.

 

Про свою спробу видавати слобожанський часопис українською мовою (на той час вийшло чотири числа «Снопа») зазначив:

 

«Велика се країна – ота Слобідська Україна, але цілком не оброблена – чистий вовчий закуток. Маю сміливість розпочати діло для підготування справжньої української преси. Розуміється, що справа ся для мене тим тяжча, бо я в ній зовсім homo novus, але мусів її розпочати, бо ніхто інший не хоче наражатись на всякі прикрости як матер’яльного, так морального характеру. <…> часопись моя вже самим фактом свого існування впливатиме на підвищення бадьорости оспалого українства на Слобідській Україні…»¹⁷¹.

 

 

Звертаючись до Франка, Міхновський прохав дозволу надрукувати в шостому числі «Вашого портрета <…>, якого Ви подарували мині років 12 назад»¹⁷², хоча й бідкався, що «його трохи подерли жандарі, як арештували в мене мої папери. Я тоді Вас своїм рідним дядьком назвав, тількі через те й визволив портрета, а то б іззіли». Міхновський зізнавався: «Портрет Ваш хоч і трохи давній, але дуже добрий, і мині більше подобається, ніж отой, що в нас тепер на Вкраїні продається»¹⁷³. Отой другий, що «тепер на Вкраїні продається», – це фотопортрет Франка у вишиванці, зроблений 28 травня 1910 р. у львівській фотомайстерні Едварда Тшемеського (Edward Ignacy Trzemeski; *1843–†1905; назва майстерні залишилася по його смерті). Цим фотопортретом, поданим майже на цілу першу сторінку, відкривається, до речі, спарений № 21/22 львівського журналу «Ілюстрована Україна» за 15 листопада 1913 р. Завершив листа Міхновський ввічливою згадкою: «<…> низенько вклоняюся Вашій шановній дружині й родині». Насамкінець додав дописку, що часопис «Сніп» надіслали Франкові¹⁷⁴.

 

 

Франко надіслав для «Снопа» один новий вірш і три нові праці, їх надруковано в тижневику 1912 р.: «Притча про захланність» (№ 6. 5/18.ІІ. С. 2–7), «Азбучна молитва св. Константина Солунського» (№ 10. 4/17.ІІІ. С. 2–5; датовано: 12–14 лютого 1912 р.), «Двобій Мстислава з Редедею. Староруське поетичне оповіданє» (№ 13. 25.ІІІ/7.IV. С. 2–3; датовано: 19 березня 1912 р.), «Причинки до староруського віршовання (№ 15. 8/21.IV. С. 2–5; датовано: 19 березня 1912 р.). Також надруковано фотопортрет Франка у вишиванці (Сніп. 1912. № 6. 5/18.ІІ. С. 4), зроблений наприкінці 1893 р. й опублікований у львівському журналі «Зоря» 1896 р. (№ 1. С. 3); за ним пізніше (1897) Іван Труш намалював портрет письменника технікою гризайлі (монохромною)¹⁷⁵. Свій фотопортрет з кінця 1893 р. Франко подарував Міхновському орієнтовно в 1897–1900 рр., під час одного з його приїздів до Львова. Лист Міхновського від 22 січня (ст. ст.) 1912 р., а також публікації нових Франкових текстів у «Снопі» в лютому – квітня 1912 р. засвідчують, що львівський письменник відписував харківському колезі, однак Франкові листи до Міхновського не виявлені.

 

У тижневику «Сніп» упродовж 8/21 січня – 30 серпня / 12 вересня 1912 р. Міхновський опублікував у серії «Галерея сучасних діячів наших» сім своїх невеличких нарисів (усі, крім одного, за підписом: М. М-ський) – про архієпископа Парфенія, Миколу Лисенка, Франка, Мих. Грушевського, Миколу Сумцова (без підпису), Марка Кропивницького, Олену Пчілку («Пані Ольга Косачева»), а також дещо ширший нарис життя і поетичної творчости Тараса Шевченка «Шевченкові роковини».

 

У нарисі «Д-р Іван Франко» (Сніп. 1912. № 6. 5/18.ІІ), витриманому на патетичній ноті, Міхновський оповістив, що 1913 р. «Україна святкуватиме 40-літній ювілей письменницької діяльности» Франка, і з цієї нагоди наголосив:

 

«Се буде справжнє національне свято, бо Іван Франко є найбільший з сучасних наших поетів, люблений всюди, де живуть українці. З іменем Івана Франка тісно зв’язана істория відродження Галицької України. Як поет, як публіцист, як політичний діяч, агітатор і вчений виступав Франко, з цілою силою свого таланта, руйнуючи ветху та гнилу будову українського суспільства в Галичині. За свої виступи зазнав він навіть обвинувачення в тім, що нелюбий, зрадив Україну. Усі кидались на нього, свої й чужі, але ні ті, ні другі не здолали захитати його міцну постать новітнього українського діяча, який дійсно ціле життя своє присвятив справі визволення свого народу. Він є дійсний пророк українського народу <…>»¹⁷⁶.

 

Про «його натхненний пророцький спів» Міхновський навів «його власні чарівні слова»¹⁷⁷ з другої редакції раннього вірша «Наймит» (1876), уміщеної у другому виданні збірки «З вершин і низин» (1893): «А спів той – наче брат, що гонить з серця горе» і до слів: «А спів той – грім страшний» [т. 1, с. 60–61]. Вважаючи, що «твори Франка від інших українських поетів» відрізняють «ноти бадьорости, енерґії, мужности, сміливости й незламної віри», Міхновський зацитував повністю його знов-таки ранній вірш «Земле, моя всеплодющая мати…» (1880) також із другого видання збірки «З вершин і низин» [т. 1, с. 28]. Завершив свій перед’ювілейний нарис Міхновський характеристичними визначеннями про Франка:

 

«<…> Антей Української землі – що, доторкаючись свого народу, усе нової й нової сили набирався для боротьби. Поет і публіцист, історик і беллєтрист, політичний діяч і кабінетний вчений» – «один з найосвіченійших людей в світі»; «один з тих людей, які становлять гордощі свого народу»¹⁷⁸.

 

У цьому самому числі «Снопа» під рубрикою «З нашого життя» уміщено звернення «До 40-літнього ювилею літературно-громадської діяльности Івана Франка», поширюване в різних українських часописах. У цьому «листі до українського громадянства» за підписами Володимира Винниченка, Володимира Гнатюка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Івана Кревецького, Василя Панейка, Василя Стефаника, Гіядора Стрипського, Стефана Томашівського, Івана Труша, Лесі Українки, Сергія Єфремова містився заклик збирати «ювілейний дар» для письменника та повідомлення, що кошти прийматиме львівське «Товариство взаємних обезпечень “Дністер”»¹⁷⁹.

 

У нарисі «Композитор Микола Лисенко» (Сніп. 1912. № 4. 15/28.І) згадано, що Лисенко написав музику, зокрема, до слів Франка¹⁸⁰.

 

До сатиричного оповідання (карикатури на неполітичне культурницьке українофільство) «Казки та оповідання з недійсного життя: Spirillum patricianum ukrainofilicum (Дісертація на доктора Патріотизму)» (Сніп. 1912. № 17. 22.IV/6.V; № 18. 29.IV/12.V; № 19. 6/19.V; № 20. 13/26.V; окреме видання: Харків, 1912, підпис в обох публікаціях псевдонімом Микола Ґедзь) Міхновський обрав епіграфом епіграму «Мізантроп» чеського поета Карела Гавлічека-Боровського у Франковому перекладі¹⁸¹ [т. 11, с. 467].

 

 

Волелюбна соборницька патетика Франка

у визвольному чині Міхновського

 

Промову на першому Українському військовому з’їзді в Києві 6 травня 1917 р. (Відносини до війни. Промова Підпоручика Миколи Міхновського, виголошена на першому Українському військовому з’їзді у Київі – 6 травня 1917 р. Київ: Вид. Військ. Т-ва ім. П. Полуботка, 1917. 8 с.) Міхновський патетично завершив цитатою з вірша Франка «Розвивайся, ти, високий дубе…», в якому озвучено соборницько-державницьку ідею (написаний ще 17 березня 1883 р.; першодрук у другому виданні збірки «З вершин і низин», яким, як видно, Міхновський активно користувався [також див. т. 52, с. 23–24]):

 

«<…> вся прабатьківська земля наша повинна належати українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі, щоб справдились мрії нашого геніального поета Франка, сина галицької землі:

 

Встане славна Мати-Україна,

Щаслива і вільна –

Від Кубані аж до Сяна-річки

Одна, нероздільна!»¹⁸²

 

Попри часткові ідеологічні зближення з Міхновським, ініціативи з його боку до співпраці, інтерес до його публікацій (утім, анонімних) Франко ставився до нього стримано. Франкову рецепцію Міхновського можна означити формулою: певне зацікавлення і переважно мовчання. Думається, це було зумовлено конспіративністю діяльности Міхновського, зрозумілою осторогою Франка не зашкодити йому, але також імпульсивністю його натури й поведінки та обережним сприйняттям у зрілого Франка національної революційної ідеології Міхновського, радикалізм якої межував з авантюризмом.

 

_____________________________

¹ Гирич І. Листування З. Книша і А. Жука з приводу книжки про М. Міхновського // Молода нація: Альм. 2003. № 2 (27). С. 212.

² [Franko I.]. Program młodych Ukraińców // Kurjer Lwowski. 1893. № 116. 27.IV; № 117. 28.IV; № 118. 29.IV; без підпису. Авторство: Іван Франко: Бібліографія творів: 1874–1964 / Склав М. О. Мороз. Київ, 1966. С. 257, № 2994.

³ [Franko I.]. Program młodych Ukraińców. № 116. S. 1.

⁴ Ibid. № 118. S. 2.

⁵ Ibid. № 117. S. 1.

⁶ Ibid. № 117. S. 1.

⁷ Ibid. № 118. S. 1. Також див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу: Світогляд. Ідеологія. Література. Київ, 2019. С. 279–281.

⁸ [Українка Леся]. Не так тії вороги, як добрії люде / Н. С. Ж. // Житя і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 3. С. 250.

⁹ Дорошенко Вол. Іван Франко (Зі споминів автора) // Свобода. Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1952. № 137. 28.V. С. 3. Василь Совачів (Совачев, *1876–†1924), український громадський діяч, військовий лікар, генерал-хорунжий Армії УНР, був небожем Міхновського – сином його старшої сестри Олімпіади. Деякий час навчався разом із Міхновським (у різних класах) Прилуцької чоловічої гімназії, у 1896–1902 рр. – студент Київського університету, до 1898 р. очолював Українську студентську громаду в Києві (Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. Київ, 2006. С. 68–70).

¹⁰ Лотоцький О. Сторінки з минулого. Частина друга. Варшава, 1933. С. 75.

¹¹ Горинь В. Іван Франко і Леся Українка: Відомий епізод «непорозуміння між своїми». Львів, 1998. С. 46.

¹² Франко Ів. З кінцем року // Житє і Слово. 1896. Т. 5. Кн. 6. С. 406–407.

¹³ На переконання Андрія Жука, автором перекладу був сам Міхновський (Жук Андрій. Писання Миколи Міхновського // Молода нація: Альм. 2003. № 2. С. 42–43). Передмови «Від видавця» («От издателя») і «Від перекладчика» («От переводчика») передрукував в українському перекладі львівський місячник «Молода Україна» (1901. № 1, січ.), з власним переднім словом «“Самостоятельная Украина”. Изданіе А. В. Ворога. Нр. І-й» за підписом «Редакция “Мол. України”», під рубрикою «Хроніка з нашого житя» (усі три матеріали передруковано в «Додатках» у кн.: Хроніка з нашого життя // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. Київ, 2015. С. 430–435).

¹⁴ Від перекладчика // Молода Україна. 1901. № 1. С. 30 (редакційний переклад з російської).

¹⁵ Видано у Львові, але, «щоб збити з пантелику царську поліцію, на титульних сторінках указувалося інше місто – Чернівці» (Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 127, 149). За припущенням А. Жука, висловленим у листі від 20 червня 1957 р. до З. Книша, «імовірним співавтором» був один із провідників Української народної Партії (УНП) В. Макаренко, видано книжку другої половини 1904 р. (Гирич І. Листування З. Книша і А. Жука… С. 184, 185).

¹⁶ Міхновський М. Справа Української інтелігенції в програмі Української Народної Партії // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. С. 251.

¹⁷ Від перекладчика // Молода Україна. 1901. № 1. С. 28.

¹⁸ Там само. С. 28.

¹⁹ Там само. С. 29.

²⁰ Там само.

²¹ [Франко І.]. Сухий пень / І. Ф. // ЛНВ. 1905. Т. 29. Кн. 2. С. 86–87.

²² Невідомі документи про Миколу Міхновського / Вст. ст. «Замість передмови», підготовка документів до друку та прим. Сергія Квіта // Українські проблеми: Сусп.-політ. та наук.-літ. журн. К., 1994. № 2. С. 96–97.

²³ Там само. С. 97.

²⁴ Там само. С. 94. № 4.

²⁵ Там само. С. 96.

²⁶ Франко Т. Спогади про мого батька Івана Франка // Франко Т. Вибране: У 2 т. / Упоряд. Є. Баран, Н. Тихолоз. Івано-Франківськ, 2015. Т. 2. С. 327.

²⁷ ІЛ. Ф. 3. № 1626. С. 171.

²⁸ Сніцарчук Л. Громадський Голос // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2009. Т. 2. С. 104.

²⁹ ІЛ. Ф. 3. № 1626. С. 219–220.

³⁰ Цит. за: Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 78–79.

³¹ Там само. С. 79.

³² Невідомі документи про Миколу Міхновського. С. 100.

³³ Там само.

³⁴ Там само.

³⁵ Ред. Про «Лїтературно-Науковий вістник» мали ми вже... // Буковина. 1898. № 29. 8/20.ІІІ. С. 1.

³⁶ Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.). Київ, 1969. с. 226.

³⁷ Кобилянська О. Твори: В 5 т. / Упоряд., підгот. текстів та прим. Ф. Погребенника. Київ, 1963. Т. 5. С. 335–336.

³⁸ Невідомі документи про Миколу Міхновського. С. 94–95. № 5.

³⁹ Спомини колишних редакторів «Буковини». Др. В. Щурат. ІІ // Буковина. 1909. № 6. 7.І. С. 5.

⁴⁰ Про те, що резонансна рецензія на перші три книжки «Літературно-Наукового Вістника», надрукована в «Буковині» під псевдонімом Лівобічний, належить Міхновському, також див.: Гречанюк А. Ю. Роль газети «Буковина» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: Автореф. дис. … канд. філол. наук. Івано-Франківськ, 2003. С. 4; Попович Ю. О. Преса Північної Буковини у формуванні концепції національної соборності (1885–1930-ті рр.): Дис. ... канд. наук із соц. комунікацій. Київ, 2017. С. 97–98. URL. Дата звернення: 4.01.2020; Нахлік Євген, Салій Олександра. Хто криється під псевдонімом Лівобічний? // ZBRUČ. URL. Розміщено: 17.06.2020.

⁴¹ [Міхновський М.] Лїтературні замітки / Лївобічний // Буковина. 1898. № 29. 8/20.ІІІ. С. 1.

⁴² Там само. С. 2.

⁴³ Там само.

⁴⁴ Там само. С. 2–3.

⁴⁵ Там само. С. 3.

⁴⁶ Там само.

⁴⁷ Олександер Черняхівський (*1869–†1939), український громадський діяч, перекладач, лікар-гістолог. Див.: Ясінський Б. Літературно-науковий вістник: Покажч. змісту. Том 1–109 (1898–1932). Київ, 2000. С. 329.

⁴⁸ [Міхновський М.] Лїтературні замітки / Лївобічний. С. 3.

⁴⁹ Там само.

⁵⁰ Там само.

⁵¹ Там само.

⁵² Там само.

⁵³ Див.: Ясінський Б. Літературно-науковий вістник: Покажч. змісту. 542 с.

⁵⁴ [Щурат В.] «Лїтературно-науковий Вістник». Кн. I–III / Л–ь–т // Руслан. 1898. № 56. 11/23.ІІІ; № 57. 12/24.ІІІ.

⁵⁵ Там само. № 56. 11/23.ІІІ. С. 1.

⁵⁶ [Щурат В.] «Лїтературно-науковий Вістник». (Книжка I. і II.) / Л–ь–т // Руслан. 1898. № 24. 30.І/11.ІІ; № 25. 1/13.ІІ; № 26. 4/16.ІІ.

⁵⁷ [Щурат В.] «Лїтературно-науковий Вістник». Кн. I–III / Л–ь–т. Там само. № 57. 12./24.ІІІ. С. 2.

⁵⁸ Там само.

⁵⁹ В справі «Лїтературних заміток» д. Лївобічного // Буковина. 1898. № 36. 25.ІІІ/6.IV. С. 3.

⁶⁰ Там само.

⁶¹ В справі «Лїтературних заміток» д. Лївобічного… // Там само. № 41. 5/17.IV. С. 3.

⁶² Листи О. Я. Кониського до Редакциї «Буковини» і до д. Лївобічного // Там само. № 44. 15/27.IV. С. 1–3.

⁶³ Читач з України. Замітки читача // Там само. № 40. 3/15.IV. С. 3; рубр.: Малий фейлєтон.

⁶⁴ Там само.

⁶⁵ Шемет В. Лїтература й життя // Буковина. 1898. № 47. 21.IV/3.V. С. 3 (датовано: «1898 р. 10 березня», очевидно, ст. ст.).

⁶⁶ Невідомі документи про Миколу Міхновського. С. 95. № 5.

⁶⁷ Мемуари Лївобічного // Буковина. 1900. № 53. 6/18.V. С. 1–3.

⁶⁸ Там само. С. 1.

⁶⁹ Там само.

⁷⁰ Там само.

⁷¹ Там само. С. 3.

⁷² Там само. С. 3.

⁷³ Буковина. 1898. № 64. 31.V/12.VI. С. 3; № 65. 2/14.VI. С. 3; № 66. 5/17.VI. С. 3; також див.: Гречанюк А. Ю. Роль газети «Буковина» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття С. 4–5, 15; Попович Ю. О. Преса Північної Буковини у формуванні концепції національної соборності (1885–1930-ті рр.). С. 97–98.

⁷⁴ ІЛ. Ф. 3. № 1632. С. 611.

⁷⁵ Там само. С. 612.

⁷⁶ Про його взаємини з Франком див.: Нахлік Євген, Смерек Оксана. Боровик Віталій Гаврилович // Франківська енциклопедія: у 7 т. Львів, 2016. Т. 1: А–Ж. Серія : Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники. С. 193–194.

⁷⁷ Перейма Люся. Пам’ятні місця Івана Франка (до 150-річчя від дня народження) // Наукові записки / Львів. істор. музей. Львів, 2006. Вип. 11. С. 268.

⁷⁸ ІЛ. Ф. 3. № 1620. С. 105.

⁷⁹ Русини з початком ХХ. столїття (Від п. Миколи Міхновського, адвоката з Київа, отримали ми сю відозву, на котру звертаємо особлившу увагу всїх тямущих Русинів) // Буковина. 1898. № 120. 9/21.Х. С. 3; № 121. 11/23.Х. С. 3.

⁸⁰ Русини з початком ХХ. столїтя // Руслан. 1898. № 229. 13/25.Х. С. 3.

⁸¹ За традицією, друкувалося ще етимологічним правописом, хоча й було органом народовців: Русины зъ початкомъ ХХ стол. (Зъ Украины) // Дѣло. 1898. № 232. 17/29.Х. С. 1–2.

⁸² Лотоцький О. Сторінки з минулого. Частина перша. Вид. Укр. Правосл. Церкви в США, 1966. С. 213.

⁸³ ІЛ. Ф. 3. № 1620. С. 105.

⁸⁴ Там само. С. 105–106.

⁸⁵ Там само. С. 107.

⁸⁶ Невідомі документи про Миколу Міхновського. С. 99–100.

⁸⁷ Там само. С. 98–99.

⁸⁸ Взаємне листування Михайла Грушевського та Мирона Кордуби / Упоряд., авт. вст. розділів і наук. коментаря Олег Купчинський. Львів, 2016. С. 144.

⁸⁹ Там само. С. 146. Також див.: Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 75–77.

⁹⁰ ІЛ. Ф. 3. № 1620. С. 106.

⁹¹ Див. зізнання Міхновського в тогочасних (на жаль, недатованих) листах до Грінченка: Невідомі документи про Миколу Міхновського. С. 97–98; також див.: Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 88–91.

⁹² Був одним із провідників новоствореної Української демократично-хліборобської партії (УДХП), яка відіграла велику роль у поваленні Української Центральної Ради. Під час протигетьманського повстання в середині листопада 1918 р. виступав за примирення гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР, утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. Негативно ставлячись до соціалістичного режиму Директорії, у січні 1919 р. розробляв разом із хліборобами-демократами, полковником війська УНР, командантом корпусу Січових стрільців Євгеном Коновальцем, Дмитром Донцовим та іншими план її усунення від влади через встановлення військової диктатури.

⁹³ Лотоцький О. Сторінки з минулого. Частина перша. С. 213. Також див. огляд неоднозначних спогадів про контроверсійну особистість Міхновського: Геращенко Тетяна. Микола Міхновський у спогадах і оцінках його сучасників // Молода нація: Альм. 2003. № 2 (27). С. 15–32.

⁹⁴ Українка Леся. Листи: 1898–1902 / Упорядкув., прим. Валентини Прокіп (Савчук). Київ, 2017. С. 146.

⁹⁵ Коллард Юрій. Передмова до книжки-промови М. Міхновського «Самостійна Україна» // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. С. 117.

⁹⁶ Порівняння самостійницьких концепцій Бачинського і Міхновського див.: Бойко Ю. [Бойко-Блохін Ю.] М. Міхновський і наша літературна традиція // Бойко Ю. Вибране. Мюнхен, 1974. Т. 2. С. 147–148; Турченко Ф. Г. Михайло Грушевський vs. Микола Міхновський (дискусія сучасників: погляд через сторіччя) // Український історичний журнал. 2013. № 2. С. 79–80, 82–84.

⁹⁷ [Міхновський М.] Самостійна Україна: Промова. Львів, 1900. С. 20.

⁹⁸ З діяльности М. Міхновського в 1904 р. (Матеріяли). 2. М. Міхновський, І. Франко і вибух у Харкові // Календар-альманах «Українського Слова»: 1961. Париж: Націоналістичне видавництво в Европі / Зредаґував О. Жданович. С. 126–127; Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 112–113; Турченко Ф. Г. Михайло Грушевський vs. Микола Міхновський. С. 83.

⁹⁹ Що тепер придумують молоді Русини? // Буковина. 1900. № 64. 31.V/13.VI. С. 3.

¹⁰⁰ Там само.

¹⁰¹ Стефановичь Романъ. Іґноранція чи цинізмъ // Дѣло. 1900. № 124. 3/16.VI. С. 1.

¹⁰² Україньска держава // Буковина. 1900. № 67. 7/20.VI. С. 2–3.

¹⁰³ Там само. С. 2.

¹⁰⁴ Там само. С. 3.

¹⁰⁵ Див.: Грабович Г. Поет як міфотворець: семантика символів у творчості Тараса Шевченка. Київ, 1998. С. 155, 167, 169–174, 185; Нахлік Є. К. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції. Львів, 2014. С. 89, 102, 110, 118, 119.

¹⁰⁶ Україньска держава. С. 3.

¹⁰⁷ Самостôйна Украина. (Черновецкôй «Буковинї» вôдповѣдає Романъ Стефановичь) // Дѣло. 1900. № 129. 9/22.VI; № 130. 10/23.VI; № 131. 12/25. VI; № 132. 13/26.VI.

¹⁰⁸ Самостôйна Украина. Вôдповѣдь Романа Стефановича на статью п. з. «Україньска держава», помѣщену вь 67 ч. «Буковини». Передрукъ зъ «Дѣла». Львôвъ: Накл. Вяч. Будзиновского, 1900. 27 с.

¹⁰⁹ Там само. С. 4, 7.

¹¹⁰ Там само. С. 9.

¹¹¹ Там само. С. 8–9.

¹¹² Там само. С. 11.

¹¹³ Там само. С. 22.

¹¹⁴ Там само. С. 23.

¹¹⁵ Пелипець М. І. «…Бо я не з таких, щоби комусь заслугу відбирав…»: політичні акценти дискусій Степана Смаль-Стоцького та Івана Франка у західноукраїнській пресі на порубіжжі кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Наукові записки Української академії друкарства. Л., 2016. № 2. С. 401. URL. Дата звернення: 08.05.2020.

¹¹⁶ Самостôйна Украина. Вôдповѣдь Романа Стефановича… С. 19–21.

¹¹⁷ Там само. С. 16. У зацитованому джерелі – «у кождім підручнику»: Україньска держава // Буковина. 1900. № 67. 7/20.VI. С. 2.

¹¹⁸ Пелипець М. І. Журналістська та редакційно-видавнича діяльність Степана Смаль-Стоцького: Дис… на здобуття наук. ступеня канд. наук із соц. комунікацій. Л., 2018. URL. С. 64. Дата звернення: 08.05.2020.

¹¹⁹ Самостôйна Украина // ЛНВ. 1900. Т. 12. Кн. 10. Хр. і бібл. С. 60.

¹²⁰ [Томашівський С.] Самостійна Україна. Промова. Львів 1900. Виданє Р. У. П. – Ч. 1. Цїна 20 сот. / С. Т. // Молода Україна. 1900. № 6. С. 241.

¹²¹ Там само. С. 242.

¹²² Самостійна Україна // Буковина. 1900. № 75. 25.VI/8.VII. С. 1.

¹²³ Там само. С. 1–2.

¹²⁴ Самостійна Україна // Там само. С. 1.

¹²⁵ Косевич Евген. Ще раз самостійна Україна (ґльосси до статї «Буковини» п. з. Українська держава) // Молода Україна. 1900. № 7. С. 256.

¹²⁶ Там само.

¹²⁷ Див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу. С. 214–216.

¹²⁸ Косевич Е. Ще раз самостійна Україна… С. 267.

¹²⁹ З діяльности М. Міхновського в 1904 р. С. 127.

¹³⁰ Див.: Штуль-Жданович О. Ціною крови. Нью-Йорк; Київ; Торонто: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997. 592 с.

¹³¹ Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 112–113.

¹³² Турченко Ф. Г. Михайло Грушевський vs. Микола Міхновський. С. 83.

¹³³ Див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу. С. 407–409.

¹³⁴ Міхновський М. Самостійна Україна // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. С. 173.

¹³⁵ Українка Леся. Листи: 1898–1902. С. 302–303.

¹³⁶ Пушик С. Карпатське літо: Повість-есе // Пушик С. Дараби пливуть у легенду: Повість, есе, оповіді. Київ, 1990. С. 264.

¹³⁷ Українка Леся. Листи: 1898–1902. С. 303.

¹³⁸ Там само. С. 297–298.

¹³⁹ Пушик С. Карпатське літо. С. 264.

¹⁴⁰ Див. автограф: ІЛ. Ф. 14. № 888.

¹⁴¹ Українка Леся. Листи: 1898–1902. С. 302.

¹⁴² Див. автограф: ІЛ. Ф. 14. № 888.

¹⁴³ Див. листа Лесі Українки від 12/25 липня 1901 р. з Буркута до батька, Петра Косача: Українка Леся. Листи: 1898–1902. С. 295.

¹⁴⁴ Пушик С. Карпатське літо. С. 269–272, 276.

¹⁴⁵ Там само. С. 236, 269.

¹⁴⁶ Там само. С. 265.

¹⁴⁷ Там само. С. 268, 277.

¹⁴⁸ Там само. С. 236–237.

¹⁴⁹ Там само. С. 262–265; Арсенич П. Прикарпаття в житті Каменяра. Івано-Франківськ, 1996. С. 54–55, репродукція лицьової сторінки картки – с. 54.

¹⁵⁰ Іваненко Володимир. «Спомин з Буркута» // Народна творчість та етнографія. 1971. № 1. С. 73–74, репродукція лицьової сторінки картки – с. 74.

¹⁵¹ Там само. С. 74; Арсенич П. Прикарпаття в житті Каменяра. С. 55.

¹⁵² Романюк Василь. Вінець чотирьох почувань Івана Франка // Галицький кореспондент. URL (подано копію поштівки з обох боків). Розміщено: 23.05.2018.

¹⁵³ Українка Леся. Листи: 1898–1902. С. 305.

¹⁵⁴ Міхновський М. [Листівка з приводу вибуху біля пам’ятника Пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р.] // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. С. 309–310.

¹⁵⁵ Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 122–127.

¹⁵⁶ Міхновський М. Уваги // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. С. 189.

¹⁵⁷ Лозинський М. Українська Народня Партія // ЛНВ. 1905. Т. 30. Кн. 5. С. 145.

¹⁵⁸ З діяльности М. Міхновського в 1904 р. С. 127.

¹⁵⁹ Полянська Н. І., Дмитрієва О. М. Перший в країні: історія та сьогодення відділу «Україніка» // Збірник наукових праць / Харків. держ. наук. б-ка ім. В. І. Короленка. Вип. 7. Харків, 2012. С. 24–27; Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 183.

¹⁶⁰ Бібліографія української бібліографії (1810–1923): Наук.‐допом. бібліогр. покажч. / Упоряд. І. Негрейчук. К., 2017. С. 164. № 1685; Дмитрієва О. М. Укладач першого друкованого каталогу української книги Павло Мокроус (1884–1938): доля, діяльність і найближче оточення // Бібліографічні студії пам’яті харківського бібліографа-краєзнавця Галини Каширіної, м. Харків, 23 травня 2019 року: Матеріали. Харків, 2020. С. 38–47.

¹⁶¹ Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 183.

¹⁶² Передмова // Катальог книжок українською мовою Харьківської Громадської Бібліотеки. Харьків, 1912. С. ³.

¹⁶³ Полянська Н. І., Дмитрієва О. М. Перший в країні... С. 28.

¹⁶⁴ Передмова. С. ³.

¹⁶⁵ Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 183–184.

¹⁶⁶ Полянська Н. І., Дмитрієва О. М. Перший в країні... С. 27.

¹⁶⁷ Там само.

¹⁶⁸ Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. С. 183.

¹⁶⁹ Там само. С. 184; Полянська Н. І., Дмитрієва О. М. Перший в країні... С. 27–28.

¹⁷⁰ ІЛ. Ф. 3. № 1632. С. 607–608.

¹⁷¹ Там само. С. 608–609.

¹⁷² Там само. С. 609.

¹⁷³ Там само. С. 610.

¹⁷⁴ Там само.

¹⁷⁵ Ямаш Юрій. Франкіана художника Івана Труша // Вісник Львівського університету / Львів. нац. ун-т імені Івана Франка. Сер. мистецтвознавство. 2006. Вип. 6. С. 90–91.

¹⁷⁶ [Міхновський М.]. Д-р Іван Франко / М. М-ський // Сніп. 1912. № 6. 5/18.ІІ. С. 4.

¹⁷⁷ Там само.

¹⁷⁸ Там само. С. 5; також див.: Міхновський М. Д-р Іван Франко // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. С. 390–391.

¹⁷⁹ До 40-літнього ювилею літературно-громадської діяльности Івана Франка // Сніп. 1912. № 6. 5/18.ІІ. С. 5–6.

¹⁸⁰ Міхновський М. Композитор Микола Лисенко // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. С. 389.

¹⁸¹ Міхновський М. Казки та оповідання з недійсного життя // Там само. С. 399.

¹⁸² Міхновський М. Відносини до війни // Там само. С. 319.

21.07.2020