Життя просте

у серпні прибилась нічийна кішка

на грудях у неї біла маніжка

латки – немов мозаїчний кафель

сховалась під лиштву мого сараю

мабуть від дощу – втім хто її знає

чути нявчання й котячий кашель

чому вона з вулиці і здичавіла?

може свободи сама захотіла?

може  відчула жагу до кохання

й втекла від котячої їжі і миски

граційна така з перламутровим блиском

смарагдовим поглядом юна панна

а зранку прийшла до моєї веранди

голодна – у погляді: «бога ради

ділися зі мною насущним хлібом»

присіла й вичікує в позі сфінкса

кажу: «йду по пластик» – та де ж він подівся?

якесь порозкидане в мене літо

наллю молока і наламлю їй хліба

назву її Люба і а може Ліда

худюща чомусь і тривожна щомиті

я їй розповім що пишу і читаю

що зовсім її при собі не тримаю

ні в цім ні в майбутньому тисячолітті

здається образилась – біжить до сараю

а хто там з-під дошки ще виглядає?

усе зрозуміло – вона уже мама

а скільки там в неї тих теплих клубочків

одягнених в чорні та білі сорочки

що їх так уміло замаскувала?

здається їх шестеро? – шестеро точно!

сама розбереться хто син а хто дочка

мене підпускає до ямки під лиштву

під в'ялі листки чим прикрито їх лігво

ну словом котяче у мене це літо

писання на деяких час полишу

тепер вже щоранку вправляю годівлю

ну добре що ще не рознесли будівлю

цих шестеро менших братів і сестер:

таке ось поєднання їхнього з нашим

така ось розмова молодших зі старшим

таке ось життя просте.