Напевно, не було в післявоєнній церковній історії України фігури настільки масштабної і настільки суперечливої, як Філарет. Навіть у день його смерті одні з захопленням говорили про його духовний подвиг і подвижництво, а інші нагадували про співробітництво з КДБ, жадобу влади або навіть наявність сім’ї – всі ті вже звичні звинувачення, які ми чули щодо Філарета від московських священників і про які вони чомусь ніколи не згадували тоді, коли цей красивий і жорсткий чоловік був фактичним головою Російської православної церкви – а він був.
Проте тепер, коли його серед нас вже немає, треба усвідомити одну просту річ: саме цей священник, який дійшов до висот у Російській православній церкві й очолював її як «тіньовий патріарх» і керівник перехідного періоду, саме цей священник, на якого Москва могла сподіватися в питанні утримання української Церкви в московському підпорядкуванні, відновив пригноблене й примосковлене українське православ’я. І можна що завгодно говорити про мотиви Філарета, але важливий не мотив – важливий історичний результат: канонічна Православна церква України є і вічно буде. А якби Філарет не насмілився піти наперекір російській Церкві й усьому світовому православ’ю, якби він побоявся створити Київський патріархат за його межами – хто б, скажіть, отримав Томос у ситуації, коли УПЦ Московського патріархату і на п’ятий рік великої війни боїться розірвати «духовний звʼязок» з Москвою, а закордонна українська Церква могла б вдовольнитися автономним статусом при Вселенському патріархаті (що, зрештою, і сталося ще до отримання Томоса)?
Багато хто з тих, хто називає цю відбудову Церкви духовним подвигом, може не усвідомлювати, яка це для нього мала бути нестерпна мука – повний розрив із середовищем, серед якого виріс і відбувся. Адже він став митрополитом Київським тоді, коли більшість із нас ще й не народилася. Всі ці десятиріччя він був одним із них, а не одним із нас. Він очолював їх – і, до речі, міг сподіватися, що вони його оцінять якщо не як пастиря, то як здібного церковного адміністратора.
Цього не відбулося. Це була перша велика зрада в його житті – коли він балотувався на патріарха, а його відкинули. Я був, до речі, на тому Соборі влітку 1990 року, коли багато хто був впевнений, що саме Філарет, який мав «ключі від Церкви» в часи правління патріарха Пімена (одним із головних лобістів обрання якого він і був), стане спадкоємцем померлого голови РПЦ.
Цього не відбулося. Маю сказати, це був насамперед антиукраїнський Собор. Його учасники не хотіли голосувати ані за Філарета, ані за майбутнього предстоятеля УПЦ МП Володимира саме тому, що обидва митрополити були українцями. Гасло «краще німець, ніж хохол» я чув тоді не один раз – і в результаті патріархом став Алєксій ІІ, дійсно етнічний німець за походженням, із обранням якого російські священники пов’язували кінець «засилля» українських колег. І надання автономії УПЦ було пов’язано насамперед із бажанням «заперти» українців вдома і більше не пускати їх в Росію та інші радянські республіки, а зовсім не з поваги до Філарета чи української церковної традиції.
Але коли Філарет пішов далі – логічно розсудив, що в незалежній державі має бути своя Церква, й автокефалію цій Церкві має надати саме Москва, – він зіштовхнувся з черговими зрадами. Першою була зрада товаришів по російському Синоду, які оголосили його відступником – хоча я не сумніваюсь, що цей досвідчений церковний політик обговорював свої наміри з колегами. Але Алєксій ІІ консультувався в Кремлі – і йому, звісно, дали зрозуміти те, що було очевидно кожному російському керівнику: державність України – явище тимчасове. І якось дивно, якщо знову буде єдина держава – і якась незрозуміла самостійна українська Церква. Зачєм?
Ну і потім була зрада товаришів по українському Синоду, переважну більшість з яких він зробив священниками, митрополитами, постатями у новій автономній Церкві. Звісно, всі вони підтримали його пропозицію про автокефалію – бо розуміли, що це результат попередніх консультацій. Але коли побачили, що в Москві змінили думку, – зрадили свого предстоятеля, провели неканонічний незаконний Синод і вигнали його з Церкви, тільки щоб сподобатися своїм московським кураторам. І це ще не найбільша зрада. Найбільшою була зрада тієї пастви, яка з тими зрадниками залишилася.
Ну і про життя в атмосфері цих зрад можна написати не текст, а роман. Мені здалося з наших розмов, що як зраду він сприйняв і поведінку нового московського патріарха Кірілла. Філарет у часи свого перебування в Синоді РПЦ мав за кращого друга і політичного партнера митрополита Нікодіма, наставника Кірілла. У Нікодіма була складна репутація, більшість колег вважали його людиною, схильною до католицького підходу в побудові Церкви (Кірілл згодом перетворить себе на московського Папу). І коли Нікодім помер на руках римського Папи Івана Павла І (він вітав його з обранням, і серцевий напад застав його у покоях понтифіка, який, втім і сам помер за кілька тижнів), у РПЦ вирішили позбутися учнів покійного митрополита. А Філарет, який разом із Нікодімом висвячував юного Кірілла на священника, буквально врятував його від неминучого падіння. Ну і як Кірілл відплатив рятівникові? Не просто посиленням боротьби з його Церквою, але й спробою перетворити Україну на власну територію – стан здоровʼя митрополита Володимира і Янукович цьому тільки сприяли. А це ж було ще до того, як Кірілл став патріархом війни.
Як людині вижити в такій атмосфері і не втратити віру? Але він завжди був як скеля. Його впевненість у власній місії була непохитною. Так, могла змінюватися місія, але ніколи не змінювався він у своїй вірі у власний шлях, який тільки він сам може і має пройти. І тільки один раз за всі ці довгі роки я бачив його розчуленим – коли він дійшов до примирення з митрополитом Епіфанієм та іншими членами Синоду ПЦУ.
Але це вже було прощання.
22.03.2026