Смертельний перстень

За Австрії річка Полтва пахтіла так само, як венеційські канали. І хоча багато львів’ян, описуючи ту епоху, згадували приємніші запахи, що долинали з цукерень, колоніальних крамниць, де торгували екзотичними овочами (себто фруктами), крамниць з гербатою і кавою Едмунда Рідля та Юліуша Мейнля, а все ж сморід, мухи, комарі робили своє. Тому в 1886 році вирішено було річку заклепати під землю.

Роботи тривали доволі довго і завершилися в середині 1920-тих років. Полтва пішла під землю і перетворилася на каналізацію, під землею постали таємничі переходи, коридори і вулички. Доступ до них мали тільки інженери і робітники міського каналізаційного відділу. Та це тривало не довго, бо дуже швидко ці підземні лабіринти облюбували злодії. Тож до інженерів і робітників приєдналася ще й поліція, влаштовуючи підземні облави при допомозі власне робітників, які мали мапи тих заплутаних переходів.

Злодії там не тільки переховувалися, а також облаштовували собі склади викрадених речей. Тому не дивно, що поліція знаходила там викрадені хутра, тканини, пляшки з вином. В 1930 році преса повідомляла, що на глибині шість метрів під землею в одному з коридорів знайдено було цілий міх крадених речей – сорок пар нових черевиків, дві нафтові лямпи та кілька дрібних речей.

Про ці підземелля розповідали різноманітні історії, сповнені містики й таємничості. Зокрема про те, що вони тягнуться вздовж і впоперек на багато миль під поверхнею Полтви, і що там не просто ховаються злочинці, а живуть цілими родинами, а діти народжуються, не бачивши сонця. Під час німецької окупації в тих підземеллях ховалися євреї, і теж народжували дітей, що не бачили сонця.

Львівський письменник Стефан Грабинський (1887 – 1936) написав цілу повість «Саламандра» про жінку-саламандру, яка жила саме в таких підземеллях серед вогкості й цвілі.

Полтва дивним чином притягувала кримінальників у всі часи. Ще до того, як її закували і сховали від ока і носа людського, вона приваблювала злочинців своїми густелезними берегами, зарослими лозами й очеретом, адже текла широкою багнистою долиною, яка лише в окремих місцях була висушена. Потикатися туди мало хто зважувався, бо зрадливе багно могло й засмоктати. Вже за Голоском починалися дикі темні місцини, серед яких так само, як після ув’язнення Полтви, ховали злочинці крадене. Ховали вони його в дуплах верб або в спеціальних схронах, викопаних в болотистому березі, на зразок повстанських криївок. І виявляли при цьому високий талант інженерної думки. Ті схрони теж могли тягнутися в різні боки і мати запасні виходи.

В епоху австрійського Львова комісаром поліції був Герман Фінкельштейн. Він став грозою львівських злочинців, бо вирізнявся неабияким нюхом. Одна зі справ, яку він з успіхом розслідував у 1895 році, була якраз пов’язана зі злодіями. Але полягала не лише на крадіжці, а й на вбивстві.

Капрал поліції ніс службу на Місіонерській площі (тепер вулиця Під Дубом), де щоп’ятниці відбувався великий ярмарок, на якому славні на той час куликівські шевці продавали в ятках свої вироби. Ярмарок користався популярністю, але також приваблював і злодіїв.

Сталося так, що кишеньковий злодій вкрав у якоїсь жінки пулярес. Жінка наробила крику. Капрал кинувся за злодієм, а той сховався між ятками. В момент, коли капрал його догнав, обскочила капрала зграя злодіїв, оточивши так званим «смертельним перснем», а один з них висмикнув йому шаблю і рубонув капрала по голові. Капрал упав, решта злодіїв стали його копати, а за хвилю розбіглися, прихопивши й шаблю.

Все це відбулося так швидко, що поліція не встигла втрутитися. Злодії зникли, а на землі лишився конаючий капрал. Його забрали до лікарні, але він не міг нічого засвідчити, бо був без свідомості. Врешті завдяки зусиллям лікарів вдалося його на хвилину отямити, і він розповів комісару Фінкельштейну, що встиг порахувати: той «смертельний перстень» складався з одинадцяти людей. Зрештою, це підтвердили також куликівські шевці.

Капрал помер. Вбивцю змогли упізнати й затримати. Інші втекли. Але що вбивця не хотів видати своїх спільників, знаючи, що й так його повісять, а розпізнати їх могли тільки шевці, комісар вирішив почекати до наступного п'ятничного ярмарку.

Того дня сорок поліціянтів оточило Місіонерську площу, перекривши всі вулички і брами, а комісар прийшов туди в супроводі двох агентів. Відразу зчинився переполох. Кілька десятків типів, що мали нечисту совість і не знали, що вони оточені, пробувало втекти. Усіх їх було затримано. Всього близько вісімдесяти. Серед них мусили бути, на думку комісара, і всі члени «персня».

Він зібрав шевців і наказав усім заарештованим кілька разів перед ними продефілювати. Шевці, які боялися помсти з боку злодіїв, повинні були дати непомітний знак, щойно хтось із злочинців буде їх минати. Комісар отримав аж двадцять таких умовних сигналів. Отже, тих двадцять він затримав, а решту відпустив. Але двадцять – то забагато, бо він потребував десять. Один вже був під арештом.

Комісар забрав їх усіх на поліцію і там у присутності шевців пропустив через сито ще кілька разів. Врешті залишилося дев'ять. Тепер бракувало одного. За описом шевців то мав бути високий чоловік в куртці з верблюжої шкіри і в чорному кашкеті. Довелося звернутися по допомогу до конфідента – таємного стукача поліції. Злодії таких називали капусями.

Помічниками поліціянтів часто ставали самі злочинці, на діяльність яких поліція мусила інколи примружувати очі. Випадок хотів, що саме одного з найкращих агентів, який постійно займався контрабандою спирту через міську рогатку, якраз було схоплено і арештовано. Комісар наказав привести його і розповів про вбивство капрала та про результат облави. Він обіцяв, що коли той знайде останнього члена «смертельного персня», то віддасть йому в нагороду конфіскований спирт і випустить на волю.

Конфідента випустили з тим, що від дев’ятої вечора мусить сидіти в хаті. Кілька тижнів він не давав про себе ознак життя, потім прийшов один раз, другий, і весь час скаржився, що ніяк не може натрапити на слід винуватця. Це комісара дивувало, бо агент зазвичай був дуже спритний, а завдання, яке йому цього разу доручено, було не таке важке, як для людини, що постійно крутиться серед кримінальників. І тоді комісарові спадає на думку, що тим одинадцятим мусить бути хтось із близьких конфідента.

Облави на берегах Полтви принесли чимало цікавого. В одній з криївок знайдено було шаблю капрала та викрадені в куликівських шевців чоботи. Викопано було також два трупи – це були злочинці, які загинули від рук своїх кумплів. Однак це не наближало до розгадки: хто ж був одинадцятим?

Одного вечора комісар вирушив з іншим капралом до агента додому. Хоч було вже по дев'ятій, вони його не застали. Двері відчинила господиня. Комісар запитав дозволу зачекати. Вона мусіла дозволити. Поки жінка поралася на кухні, комісар знічев'я вирішив оглянути речі господаря в шафах. І ось в одній з шаф помітив... куртку з верблюжої шкіри і чорний кашкет.

Капрал аж підскочив з радості і хотів ці речі забрати. На щастя, господиня не помітила враження, яке це несподіване відкриття на них справило. Комісар шепнув агентові, щоб нічого не рухав. Бо ж зрозуміло: коли господар помітить, що вони забрали куртку, то здогадається, що опинився під підозрою, і втече.

Вони залишили все, як є, і пішли. Зранку конфідент, дізнавшись, що вони були в нього, з'явився у поліції, щоб виправдатися за те, що увечері не було його вдома. Комісар сказав, що це не так важливо. Важливіше те, що він досі не відшукав одинадцятого. А що директор поліції весь час дорікає, що донині того не знайдено, то доведеться замість цього одинадцятого взяти його. Той клявся, що не винний, що обов’язково відшукає винуватця, але комісар відповів, що хоч він і не винуватець, але йому цілком достатньо такого нездалого агента. І арештував.

Щойно тепер комісар наказав принести куртку і кашкета. Коли він їх показав конфіденту, той хоч і був ошелешений, але не признався. У найближчу п'ятницю комісар запросив куликівських шевців до себе, вдягнув арештанта в куртку і кашкета, і всі одноголосно впізнали в ньому забраклого члена «смертельного персня». Йому дали рік в'язниці і, звісно, з тієї пори більше як конфідента не використовували.

Шабля капрала ще довго висіла в комісаріаті на почесному місці, нагадуючи про те, як самі ж стукачі виявлялися злочинцями.