Носити тягарі пам’яті

Чому українці поколіннями не проговорювали історичних травм, чому пам'ять про Голокост прийшла в Україну аж з-за кордону, про «чорні скелети» Магатми Ганді і про те, як література заліковує історію – розповідає поетка, есеїстка, доцентка кафедри культури УКУ Ірина Старовойт.

Фрагменти з інтелектуальної дискусії «Як носити тягарі пам’яті?», організованої PEN-Україна.

Мученики чи мучителі?

Тему «Як носити тягарі пам’яті?» треба назвати глобальною. Універсальнішої, мабуть, зараз не існує.

Ця тема зводить нас, я думаю, до античної трагедії. Ми просто мусимо визнати, що в XX, а тепер уже в XXI столітті, – і не в якомусь вузькому просторі, а глобально, – люди пережили щось таке, де вони зустрілися зі своєю антилюдяністю. Хто би не будував рай, насправді ми будуємо пекло. Ті пекла можуть бути домашні – у вигляді домашнього насильства. Ті пекла можуть бути міжетнічними чи міжрелігійними. Ті пекла можуть бути окремо жіночими чи окремо чоловічими. Дитинство може бути пеклом, старість може бути пеклом.

Якщо зовсім добре придивитися до тих процесів, які відбуваються зараз, під час карантину, – який насправді не започаткував, а тільки оголив серію велетенських криз у світі, зокрема кризу притомного лідерства, відповідального лідерства в політиці і в економіці, – то вони показують нам нашу крихкість. Показують, що цей світ – назвімо його неоліберальним – прикриває собою нове рабство.

Нічого не зупинилося. Нас вчили на уроках всесвітньої історії, що рабовласницький лад змінився прогресивнішим феодальним, феодальний – прогресивнішим індустріальним, капіталістичним, і нарешті – соціалістичним. Насправді все це існує водночас в світі. Воно не зникає.

Разом з тим, наша розмова ускладнена. Вона ускладнена тим, що ми є представниками культури, яка довший час була під забороною. Яка боролася за своє виживання і за свій голос.

Не можна вдавати, що української мови не забороняли. Не можна вдавати, що Україна не існувала на картах світу. І що люди, які несли цю ідентичність, не мусили боротися за її існування, і що це не є тільки їхньою фантазією.

Це культура, яка має свою спадкоємність. Вона пройшла майже всі ті епохи, які пройшли різні європейські культури. І на наших землях відбувалися практично всі найцікавіші процеси нового часу. Реформація? – Так, дуже. Бароко? – Так, навіть дуже. Просвітництво? – Аякже! Імперіальні зазіхання? – Звичайно! Індустріалізація і модернізація? – Без сумніву! Дві світові війні? – Точно!

Ми можемо розказати і про період тотального насильства, який почався ще перед 1914 роком і який закінчився зі смертю Сталіна, із розформуванням гулагів. Але в м’яких, зменшених формах, дозовано, точково продовжував існувати до падіння Радянського Союзу.

Наша пам’ять про те, чим все це було, є дуже травмованою. Ми вважаємо себе жертвами обставин і жертвою історії. І маємо на це право. Але часом забуваємо, що паралельні з нами світи і сусідні з нами культури також вважають себе жертвами історії. Зокрема, також і українського експансивного руху чи української боротьби за незалежність.

Мовчання говорить

Розмірковуючи над цією темою, я хотіла би покликатися на дві книжки, які вийшли у видавництві «Дух і літера». Одна – це збірник німця Йоганнеса Шваліни, який називається «Мовчання говорить». Інша – книжка американської авторки Кеті Карут, яка все життя займається травмою в літературі. Вона опублікувала серію своїх матеріалів, які записувала з експертами із різних царин. Тому що тема травми настільки складна і вибухонебезпечна, що немає однієї дисципліни, яка би нею добре займалась: тут є елементи психоаналізу, елементи історії, культурології, антропології і так далі.

Книжка Каті Карут називається «Почути травму». Насправді вона є навіть не співавторкою цієї книжки, а співрозмовницею. Ті записи, які вона зробила, є напрочуд важливими. Вона, наприклад, записала практикуючих терапевтів, які працювали із посттравматичним синдромом ветеранів Корейської і В’єтнамської війни. Ці розмови навчили її про травму Голокосту більше, ніж багато досліджень саме Голокосту.

Чому пам'ять українців про Голокост формувалася ззовні?

Ще недавно тексти, написані тут, в Україні, – такі, наприклад, як роман Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр», або «Шоа у Львові» Євгена Наконечного, або «Еті» Ольги Дучимінської – були, загалом, незнані, не взяті, не зрозумілі українцями і українською культурою. В той час, коли «Список Шиндлера» або інші відомі канонічні тексти, наприклад, широко обговорюваний в кінці 90-х роман Бернгарда Шлінка «Читець», – стали тим, що люди знали, з чим вони могли співвідноситися. І це ніяк не стосувалося їхньої домашньої пам’яті, родинної пам’яті чи пам’яті їхнього міста, малої батьківщини.

Про голод на пам’ять

Я не впевнена, чи тема Голокосту або навіть Голодомору вкінці 80-х чи навіть на початку 90-х була співвідносна з метафорою голоду. Я би сказала, це радше співвідносилося з метафорою детонації знайдених бомб.

Не можу собі уявити такої родини або такої розмови між старшими і молодшими, в якій люди би хотіли про це розказати. Ми мусимо зважати, що така пам'ять – геноцидна пам'ять – майже завжди оточена мовчанням. І це мовчання було і ззовні, і зсередини. Ззовні – тому що був певний режим пам’яті, певна ідеологічна культура. Але були й речі, які не давали людям сказати зсередини.

Це не обов’язково комплекс співучасті або комплекс прямої вини. Часто це просто досвід дегуманізації, свідком якого ти був. Після якого ти не знаєш, як про це говорити, і вважаєш, що нікому, хто цього не пережив, просто не треба про це знати.

Це дуже важливий аспект. Коли українців звинувачують в тому, що ми мало займалися темою Голокосту, або що ми пізно зайнялися цією темою, то цей аспект рідко береться до уваги. Саме ця щілина, величезне зіяння між ідеологічною історією в шкільних підручниках і домашньою родинною історією, які були настільки несумісні, що навіть важко було їх між собою якимось чином поєднати, – саме це зіяння не давало можливості сказати про найстрашніші і найголовніші речі. Ця дамба мовчання прорвалася тільки тоді, коли молодше покоління опанувало певні кодові слова, почало ставити певні запитання до минулого. І тоді дуже часто в родинах уже не було до кого з цими питаннями звернутися.

Насправді робота над спадкоємністю пам’яті – дуже тяжка і складна. Вона обтяжена. Ми ж зараз говоримо не про ностальгію, не про меланхолію – ми говоримо про травму. Очевидно, що всі емоції, якими оточена травма, – це є не просто негативні емоції, а дуже часто це й непідйомні емоції. Це емоції, які призводять до тривалих депресій, психічних хвороб.

В одному інтерв’ю дуже добре висловилася Ольга Токарчук: є величезна різниця між тим, як західноєвропейська література пише романи, і як Центрально-Східна Європа пише романи. Західна література дуже часто послуговується психоаналізом і самоспостереженнями. А центрально-східна послуговується сакральним і міфом. Є речі, про які ми насправді не знаємо, як говорити.

Чи дійсно тема Голокосту – зовсім недавня?

Перші свідчення і перша література пішли ще від самого Голокосту. І це дуже важливо. Завдяки цьому ми мали можливість повернутися до автентичних джерел, до спогадів, до щоденників, до листів, до захованих архівів. Інша річ, музефікація пам’яті про Голокост дійсно найактивніше відбувалася з кінця 80-х – початку 90-х.

Одначе тих фаз поступового занурення і діалектики теми, які пройшли європейські країни і сама Держава Ізраїль, ми тут у себе не могли мати. Саме слово «Голокост», або «Шоа», не було присутнім у публічному та історичному дискурсі Радянського Союзу. Навіть не скажеш, що воно було заборонене, – його просто не було.

До теми Голокосту різні країни повертаються до цього часу. І відкривають там нові сторінки власної безпорадності або й вини.

Велика Британія мала нагоду щойно зараз обдумати той факт, що після 45-го року кораблі з єврейськими біженцями, які вижили в Голокості й відпливали в бік Палестини, де мали вийти на сушу під британський протекторат, обстрілювали з берега. Велика Британія відмовляла у візах великій частині біженців, які клопотали про притулок, за винятком програми порятунку дітей. Дітей всиновлювали анонімно, і потім батьки, яким вдалося врятуватися у Голокості, не могли знайти їх на території Британської держави.

Америка має музей Голокосту. Але Америка не має музею історії рабства.

Тобто ми можемо розширити контекст, розкрити цю рамку: є багато болючих тем з недавнього або давнього минуло, з якими офіційна пам'ять і історична наука не завжди дають собі раду.

Центрами інтелектуального життя є університети. Як так сталося, що університети «Ліги плюща» – найдавніші і найкращі університети США – тільки в останні роки довідалися, що вони при заснуванні були університетами-рабовласниками? Тільки тепер почали знаходити місця захоронення рабів, які працювали на ці університети.

Зараз виникає дуже багато запитань, які нам доведеться ще неодноразово чути. Деякі з них матимуть дивні варіації на кшталт: чи не є расистською гра в шахи? Адже білі мають перевагу: вони ходять першими.

Ми будемо довідуватися щось нове, наприклад, про фігуру Магатми Ганді. Світ звик думати про нього як про найбільшого захисника прав людини. Сам Магатма Ганді дивився на людей іншого кольору, крім індусів, як на людей нижчого ґатунку. Він абсолютно не збирався боротися в ПАР за права африканського автохтонного населення – він боровся за права індусів в цій колонії Британської імперії. Намагався донести головним колонізаторам, що індуси не є гіршими за здібностями, навчанням, управлінням. В той час як доля інших народів у тій самі Британській імперії його переймала менше.

Ми зараз на порозі дуже великої, всезагальної, планетарної дискусії про правду і кривду. І ми в цій дискусії є і на одній сторінці – там, де є поступки правди, і на іншій сторінці – там, де є поступки кривди.

Як Токарчук і Андрухович полегшують тягарі пам’яті

І роман «Книги Якова» Олі Токарчук, і роман «Амадока» Софії Андрухович – дуже важливі. Це не просто великі романи за кількістю сторінок – це реально великі романи.

Примітка Z. Далі Ірина Старовойт розмірковує над двома епізодами з романів Токарчук і Андрухович. В романі «Книги Якова» є сцена, в якій героїня, Ельжбєта Дружбацька, прибуває на гамірний ринок у Рогатині в пошуках допомоги. Люди розмовляють вірменською, ідишем, українською – але ніхто не відгукується. Врешті вона випалює: «Чи хтось тут говорить польською?!»

Я хочу вибрати цей маргінальний епізод як точку входу. Думаю, що епізод з Дружбацькою, яка розкинула руки і просто кричить: Czy ktoś tu mówi po polsku?! – є своєрідною темною пародією на картину Мунка «Крик». Думаю, цей німий крик Мунка, або польський крик Дружбацької, – він нам про дещо говорить. Насправді в цій сцені не важливо, чи люди говорять тією мовою. Важливо, що вони її бачать і не бачать водночас. Чують – і не розуміють. Не так складно, будучи навіть аборигеном якоїсь азійської країни, при погляді на людину, яка розкинула руки біля карети, зрозуміти, що їй потрібна допомога.

Люди надто заклопотані собою. І в цьому – дуже важливий аспект паралельності наших світів. Не так важливо, що ти говориш, – важливо, що ми втрачаємо емпатію. Ми на порозі того, що будемо, як апостоли, знати всі мови. Тому що google translate чи інший технологічний засіб буде дуже легко перекладати нам із однієї мови іншою. Але смисли не можна так легко перекласти.

Тому робота письменника така важлива. Письменник рухає смисли, рухає емпатію. Письменник дає подвійне і потрійне дно для тієї історії, яку ми начебто знаємо.

Інша улюблена точка входу – у романі Софії Андрухович. Там є такий зовсім маргінальний епізод (але, як ми знаємо, маргінальне стає центральним) – коли син ось цього цензора приходить на могилу Петрова і Софії Зерової й зізнається в тому, що його батько, цей цензор, перечитував листи Зерова настільки, що декотрі з них просто вкрав, залишив їх для себе. І тоді ми розуміємо, що наративна ідентичність доступна не для всіх. Є люди, які навіть на дні, на самому пекельному дні, можуть наративізувати своє буття таким чином, що воно має сенс. А є інші люди, які живуть нібито на волі, але живуть, як об’єкти, вони не мають суб’єктності, не мають свого голосу і не можуть наративізуватися. Тоді вони крадуть чужі листи і крадуть чужі історії.

Чи можливо поезією говорити про травму?

Для мене показові – вірш [Чеслава] Мілоша «Бідний християнин дивиться на гетто» і вірш [Пауля] Целяна про «чорне молоко» – «Фуга смерті». Поезія може говорити про травму. Вона може починати цю дуже складну розмову тоді, коли здається, що ніхто не готовий до неї.

Для того, щоб зрозуміти, що нам робити з тягарями пам’яті, я хочу ще покликатися на дуже важливу книгу Джорджіо Агамбена «Залишки Аушвіцу». Він говорить про одну дуже важливу стратегію дегуманізації, про яку й Софія [Андрухович] пише в своєму романі у трьох часових пластах: навіть у найгірших місцях, навіть у концентраційних таборах, навіть на війні, навіть у випадку, коли ми вже, можливо, на самому дні, – ми, люди, все-таки умудряємося іншувати інших і казати: «Ви ще гірші, ніж ми. Ви ще більші монстри, ніж ми». Це те, що відбувається з людиною через ці неймовірні тоталітарні перипетії XX сторіччя.

Добра література вчить нас носити тягарі пам’яті одне одного. І якщо цей ефект досягається, тоді ми стаємо тими ловцями над прірвою, завдяки яким наші діти не падають. Ми робимо це не для того, щоб озиратися безконечно в минуле, і не для того, щоб, як жінка Лота, стати соляним стовпом від того, що побачили позаду. А для того, щоб дати певний екзоскелет тим, хто ще дуже молодий, тим, хто може підломитися під тягарями цих страшних катастроф. Ми даємо їм спосіб іти далі. І облегшуємо їхню дорогу тоді, коли вчимо носити тягарі одні одних.

Чорне молоко світання ми п'ємо його вечорами
ми п'ємо його вдень і зрання ми п'ємо його уночі
ми п'ємо і п'ємо
Ми копаєм могилу в повітрі там лежати нетісно
В цій хаті живе чоловік він змій приручає він пише
він пише коли сутеніє в Німеччину твоя золотиста коса
Маргарито
він пише отак і виходить надвір і виблискують зорі
він посвистом псів своїх кличе
він свистить і скликає євреїв своїх і велить їм копати
могилу в землі
він наказує нам грайте хутко до танцю
Чорне молоко світання ми п'ємо тебе уночі
ми п'ємо тебе зрання і вдень ми п'ємо тебе вечорами
ми п'ємо і п'ємо
В цій хаті живе чоловік він змій приручає він пише
він пише коли сутеніє в Німеччину твоя золотиста коса
Маргарито
Твоя попеляста коса Суламіт ми копаєм могилу в повітрі
там лежати не тісно
Він гукає ви перші копайте-но глибше ви другі співайте
і грайте
він вийма з кобури залізяку він розмахує нею очі його
голубі
глибше вганяйте лопати ви перші ви другі
продовжуйте грати
до танцю
Чорне молоко світання ми п'ємо тебе уночі
ми п'ємо і п'ємо
в цій хаті живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито
твоя попеляста коса Суламіт він змій приручає
Він гукає смерть потребує ніжнішої гри
смерть це з Німеччини майстер
він гукає жагливіш водіте смичками тоді ви полинете
димом
в повітря
тоді ви могилу дістанете в хмарах там лежати нетісно
Чорне молоко світання ми п'ємо тебе уночі
ми п'ємо тебе вдень смерть це з Німеччини майстер
ми п'ємо тебе вечорами і зрання ми п'ємо і п'ємо
смерть це з Німеччини майстер очі його голубі
він поцілить свинцевою кулею прямо в серце тобі
в цій хаті живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито
він спускає на нас своїх псів він дає нам могилу в
повітрі
він змій приручає і марить смерть це з Німеччини
майстер
твоя золотиста коса Маргарито
твоя попеляста коса Суламіт

Пауль Целян. "Фуга смерті".

Переклад П.Рихла

Підготував Володимир Семків