Досвід і пам'ять

Гуртуйся, шукай своє плем'я – як українці реагують на екзистенційну загрозу

«Вплив колективної пам’яті на процес формування соціальних зв’язків в Україні» – під такою назвою у межах Днів УКУ в університеті відбулася панельна дискусія за участі істориків, культурологів та студентів.

Учасники панелі говорили про явище колективної пам'яті, історичні паралелі, про те, як змінюються наративи з початком повномасштабного вторгнення та як впливає нова реальність на усвідомлення українцями їхньої ідентичності й місця у світі.

Ірина Старовойт, культурологиня, доцентка кафедри культурології гуманітарного факультету УКУ розпочала дискусію із визначення самого поняття «колективна пам'ять» та його змісту:

«Пам'яттю соціальні зв'язки підсвічуються, насичуються, але не вичерпуються. У цій сполучній тканині суспільства має бути і теперішнє, і майбутнє. Тобто пам'ять дуже часто врівноважується соціальною мрією – і велике горе тим суспільствам, які не мають соціальної мрії. Мені видається, що після здобуття незалежності України у 1991 році українці якоюсь мірою або втратили, або забули про свої соціальні мрії, які мали перед тим, особливо у попередніх поколіннях».

За словами дискутантів, до початку російсько-української війни в українському суспільстві був плюралізм пам'яті і були конкурентні наративи пам'яті. Натомість повномасштабна війна сприяла процесу об'єднання, і сьогодні українці налаштовані сформувати один спільний наратив, одну спільну пам'ять. Ця колективна пам'ять буде багатоликою, але основні акценти – спільними.

«У ситуації екзистенціальної загрози ми почали шукати, на що можна спертися, – і виявилось, що в цьому випадку мала б спрацювати колективна пам'ять. Сталося повномасштабне вторгнення – і питання різних колективних пам'ятей стало неважливим, ми ними пожертвували заради об'єднання, бо інакше пропадемо. Раптом зникли усі дискусії "ваші – не наші", а з'явилися лише українці», – додала Зоряна Рибчинська, кандидатка філологічних наук, завідувачка кафедри культурології, керівниця бакалаврської програми з культурології гуманітарного факультету УКУ.

Війна впливає на всі сфери життя суспільства і провокує утворення різних соціальних груп, які зокрема об'єднуються та репрезентують себе через певний спільний досвід і пам'ять. Про це говорила Ірина Склокіна, докторка історичних наук, дослідниця Центру міської історії Центрально-Східної Європи:

«Навіть в радянський час культура пам'яті визначалася в тому числі активністю людей, які мали подібний досвід, зв'язки і солідарність. І тут є цікавими ті процеси, які ми спостерігаємо тепер: яким чином у групах через комунікації люди впливають на спогади одне одного, визначають їх. Зазначу, що не тільки пам'ять і те, що відбулось, є важливим, але і те, де люди зустрічають одне одного, формують і підтримують ці соціальні зв'язки. Місце є символічно важливим у процесі формування колективної пам'яті. Тому можна сказати, що колективна пам'ять – це не інструмент, а процес формування соціальних груп, контактів, їхньої комунікації».

Яскравим прикладом творення соціальних груп є проєкт «Каша, що мандрує Україною», яку ініціювала Тетяна Переверзєва, директорка Народного музею історії міста Авдіївки. Після того, як Авдіївка стала прифронтовим селищем, його мешканці почали активно працювати з колективною пам'яттю. Так віднайшли давній рецепт авдіївської солодкої рисової каші (ця страва водночас була і святковою, і поминальною), яку пізніше внесли до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

«Авдіївки вже немає, люди роз'їхались по Україні та світу. І от Тетяна Переверзєва ініціювала проєкт, щоб гуртувати людей з Авдіївки для збереження спільноти та їхньої самоідентифікації. Потрібний був якийсь символ. Вони вирішили варити цю кашу, щоб об'єднати людей. Сам ритуал варити кашу став обʼєднавчим елементом для громади, яка втратила своє місце, до якого вже немає доступу, але залишилась традиція, яка там сформувалась. Організатори проєкту почали їздити у різні міста України варити рисову кашу, таким чином гуртували авдіївців і розмовляли про майбутнє. Сила цього проєкту в простому і банальному жесті – люди відновили пам'ять рецепта каші й почали варити її з новими сенсами. Це жива пам'ять, яка нашаровується на старі традиції. Жива традиція – це не лише відтворення, а й повторення і творення. Ми завжди приносимо в ці традиції щось своє, бо інакше ми їх не присвоїмо собі і вони нам залишаться чужими», – розповіла викладачка УКУ Зоряна Рибчинська.

Велику роль у процесі формуванні колективної пам'яті та соціальних зв'язків завжди відігравали усні джерела пам'яті – приповідки, історії, легенди, думи, пісні. Сьогодні це соціальні медіа.

«У різних культурних ситуаціях та історичних контекстах історики, напевно, не дуже довірливо ставляться до усних джерел. Але ці усні джерела є і функціонують. І в тому відношенні, як би ми зараз не думали про соцмережі, вони також є нашим фольклором для 21 століття. Вони зменшують дистанцію і надають нам відчуття співприсутності і співучасті, глибокої залученості в те, що відбувається. Наші соціальні медіа є візуальними і передають уривки з живого життя через фотофіксацію і відеоролики, які западають глибоко в свідомість і навіть підсвідомість людей, які їх переглядають. Мені здається, що це відбувається не тільки з українцями, які перебувають в цей час тут, в Україні, а й може статися з іншими людьми, які до того часу не відчували глибинного зв'язку з Україною, але, наприклад, відчували глибинний зв'язок зі справедливістю, цінностями, важливістю миру. Цей новий наратив для наших зв'язків і нашого гуртування формується одночасно і для внутрішнього, і для зовнішнього запиту», – розповіла Ірина Старовойт.

Під час дискусії промовці також обговорювали таке явище, як «імпланти пам'яті». Науковці визначають його як сильний вплив на людину описаних чи побачених подій війни, внаслідок чого вона дуже інтенсивно та глибоко переживає досвіди і втрати інших.

«Ми реалізовуємо кілька проєктів, де записуємо інтерв'ю, документуємо індивідуальну пам'ять, оцифровуємо фото людей, які переживають досвід війни. І що цікаво, для інших людей, коли вони споглядають або читають ці матеріали, чужі фото та історії стають дуже близькими, особливо якщо вони зроблені у їхньому місті чи регіоні. Тобто щось інтимне й особисто твоє буде близьким і для інших людей», – поділилась спостереженнями історикиня Ірина Склокіна.

Панельна дискусія «Вплив колективної пам’яті на процес формування соціальних зв’язків в Україні» зібрала у залі багато молоді. Студенти не лише слухали, а й хотіли поділитися своїми переживаннями і баченням сьогоднішніх подій. За словами фахівців, саме у час екзистенційної загрози люди знову і знову повертаються до внутрішніх джерел, намагаються віднайти своє коріння, відновити пам'ятування минулих історичних трагедій нашого народу і таким чином формують нові соціальні зв'язки.

«Пам'ять внаслідок травматичного досвіду – це негативна, трагічна спадщина. А в Україні це про людей, які опинились на доброму боці, це спроба виправити помилки минулого. Існує три реакції на екзистенційну загрозу – бий, завмри або біжи. Українці додали четверту реакцію – гуртуйся, шукай своє плем'я. Люди хочуть доповнювати індивідуальне, назбируючи досвід інших зі своєї спільноти. Особистості стали важливі. З'явився новий наратив про те, хто такі українці: українці – нащадки вцілілих», – підсумувала культорологиня Ірина Старовойт.

Сьогодні українці шукають нові ниточки солідарності, налагоджують комунікацію між різними соціальними групами, формують нові соціальні зв'язки. Спільний біль, переживання та винайдення нових традицій стали основою об'єднання народу задля головної мети – вижити і перемогти.