Львів без Герберта

Промова під час дискусії «Львів Збіґнєва Герберта та спільний простір для української, польської та єврейської культури» у межах ХІІІ Міжнародного фестивалю «Відкриваємо Падеревського»

Жанр мого виступу буде далеким від того, яким був попередній і будуть наступні, але я хочу говорити з трохи більш приватної перспективи. Мабуть, хотіла б у своєму виступі відповісти на два запитання: чим був Львів для Герберта і чим є Львів без Герберта – або Львів, у який Герберт потроху повертається. 

Мушу сказати, я народжена у Львові, як і Герберт. Личаків для мене є рідним районом, і та церква Святого Антонія, і та парафіяльна школа, і той будинок, на якому на початку 2000-х років з’явилася, мені здається, найкраща меморіальна дошка, яка була на той момент можлива для встановлення у Львові: без пафосу, без надміру, там було написано «Tu mieszkał poeta».

Коли молодою поеткою у Львові я прийшла на церемонію встановлення дошки, а потім після її відкриття прочитала цей текст, я подумала собі, що навіть офіційні бюрократи вважають, що поетами народжуються, адже там, у цьому будинку, Герберт мешкав тоді, коли ще не писав віршів (або, може, писав тільки перші вправи віршів), і покинув Львів – навіть не цей будинок, а Львів загалом – за 12 років до того, як вийшла його перша збірка «Струна світла». Разом з тим, поетами народжуються і стають також. І, напевно, в кожного поета є своє відчуття дому і є своє відчуття  пунктуму. Для Герберта Львів став найважливішою, непроминальною метафорою дому, Львів став архетипом міста. Ті, хто читали Герберта, знають, що в жодному його вірші Львів не названий на ім’я. Але як часто він говорить про місто – він говорить про Львів. 

Називати його, каже Адам Загаєвський, можливо, було занадто болюче, як називати ім’я першої любові, яка закінчилася нічим. Адам Загаєвський, сам вигнанець зі Львова, вважав, що всі вони – і в тому відношенні Збіґнєв Герберт, мабуть, також є взірцевим для цього – мали відчуття бездомності до кінця свого життя, але казав, що Герберт возив цю бездомність за собою, як чорну скриню. Це була динамічна бездомність, він багато подорожував. Спочатку багато подорожував Польщею, потім, коли після 1956 року кордони трохи привідкрилися – ще одне привідкриття, а не відкриття, – він подорожував також і західноєвропейськими країнами, і навіть Америкою. Але завжди в його знайомих, в його друзів було відчуття, що він трохи не тут, навіть коли був повністю фізично і ментально тут. 

Обираючи для себе інтонацію, бо напевно кожен поет мусить обирати в якийсь момент свою впізнавану інтонацію, він вочевидь робив поправку і на свій голос, який, що важливо, був басом. Я завжди говорю про те, що для того, щоб знати свою культуру добре, ми мусимо також знати, пам’ятати, уявляти фізичні, отілеснені елементи постави, образу людини, яка для нас є важливою в текстах. 

У нашій культурі басом говорив і співав Сковорода. Це теж важливо. Це філософський голос, це інтелектуальний голос, це голос, який також намагається розігрувати драму світу в багатьох ролях. Дуже мало є таких текстів Герберта, де він говорить від першої особи як своєї особи. Найчастіше це якісь підставні монологи, це ролі, які він не те щоби приписує, але по-своєму роздає своїм персонажам, включно із паном Когіто. І нагадаю – неправильно повністю ототожнювати, ідентифікувати пана Когіто зі Збіґнєвом Гербертом. 

Герберт за своє життя пережив багато парадоксів. Один із них, мабуть, полягав у тому, що його мати, львів’янка, залишилася з ним на довший час, і він завжди любив свою матір, там не було конфлікту поколінь. Матір для нього теж була образом Львова і львівськості. Після того, як матері не стало, він пережив дуже глибоке заламання, чорну депресію. Це було остаточною неможливістю повернутися в минуле, а мандрівка до Львова мала би бути мандрівкою в часі, а не мандрівкою в просторі. Тому фактично свій Львів за межами Львова він збирав по окрушинах, і збирав також у середовищах таких самих емігрантів, як він, таких самих людей із втраченою батьківщиною. «Благо», що в 1950–1960-х і 1970-х роках по Центральній і Східній Європі таких людей було немало. Переміщення кордонів, брутальна, насильницька зміна кордонів, депортації – це була історія багатьох груп людей, які пережили це. Ті, хто в дорослому віці, мабуть, уже ніколи не змогли з того вийти й не могли з тим змиритися. Ті, хто втратили свої міста, малі батьківщини юними, повинні були надати цьому певну нарацію. І Збіґнєв Герберт зумів її надати. 

Ще одна важлива річ: є такі поети, які, коли дорослішають, для того, щоб стати вповні собою, вступають в агон, змагання із найважливішим поетом свого часу в попередньому поколінні. Збіґнєв Герберт того не робив. Але він вступив в агон з найбільшим поетом свого покоління. І цей конфлікт з Чеславом Мілошем наклав не тільки відбиток на його творчість і подальше життя, але й великою мірою зашкодив його репутації всередині Польщі. Парадоксально: за межами Польщі Герберт і після цього продовжив бути одним із найважливіших, найбільш упізнаваних, іконічних сучасних польських поетів. 

Про нього пише у своїй книзі канадський філософ Чарльз Тейлор у розділі про протистояння нігілізмові, про стояння над прірвою метафізичної поезії XX ст. Про нього дуже прихильно згадує у своїй книзі «Західний канон» Гарольд Блум. Не так багато поетів потрапили на цю лавку визнаних у «Західному каноні» під пером найважливішого каноніста, а Герберт туди потрапив. Але в цей час, коли на Заході виходять ті книжки, у 1990-х роках, Герберт у самій Польщі має дуже двозначну, контаміновану репутацію і захистити себе, оборонити себе уже не може. 

Від кінця 1980-х років тілесно він дуже хвора людина. У жартах зі своїми приятелями (коли він ще міг зустрічатися з ними), тяжко встаючи й підіймаючись з дивана, він казав: «Пробачте, що я стартую як Туполєв, а не як Боїнг». Його гіркі жарти пронизують і його поезію, і ця інтонація меланхолії, мабуть, є така, як сказали б англійці, intrinsic, вона там вбудована, її не можна винести за дужки, її не можна редукувати. Тому я б хотіла сьогодні говорити про Збіґнєва Герберта як про людину з покоління програних битв. Усе своє життя після двадцяти років він знав, що не побачить такої Польщі, якої б він хотів – і люди, яких він цінував і шанував найбільше, котрі віддали за неї життя, також такою її не побачать. Це не була дисоціація з реальністю, але це був певний докір сумління як собі, так і багатьом іншим. Пізніше, в 1970-х – 1980-х роках, Збіґнєв Герберт буде дуже близький із колом Єжи Ґедройця, а також із колом польської «Солідарності». Там, де він не встиг захопити своє підпілля спротиву у Львові, бо був ще занадто юним і недопущеним до важливих тем, він встиг захопити своє польське підпілля періоду спротиву радянській домінації у Польщі, яка робила зусилля вирватися з-під кирзового чобота, яка зробила зусилля вирватися з-під номінації у 16-ту республіку Радянського Союзу. «Куріца нє птіца, Польша нє заграніца», – це був дошкульний жарт каґебістів кінця 1970-х – початку 1980-х років. І все було зроблено для того, щоби не допустити, аби Польща якимось способом вирвалася із цієї орбіти країн радянського табору. 

Для Збіґнєва Герберта відповідь на те, чи була Польща Польщею після 1945 року, негативна: ні, вона не була вповні собою, вона не була незалежною. І тут теж питання. Сьогодні про одного з лауреатів Відзнаки Падеревського говорили, що непросто робити незалежні медіа у залежній країні. Так-от, Герберт вибрав робити незалежну поезію у залежній країні. Він мав докір до своїх колег, які були у тодішній Спілці письменників. Він мав докір до тих, хто брав височенні радянські гонорари. Він мав докір до тих, хто робив нормалізацію після 1982 року, коли спорожніли нараз позиції в інститутах, університетах й інших державних установах (бо люди були зв’язані з «Солідарністю», і їх вигнали з їхніх робіт), коли ці позиції не залишилися кричущо чорними незаповненими дірами, а якось так туди прийшли інші, і за рік чи за два виглядало, наче нічого й не сталося, святе місце порожнім не буває. У тому відношенні Герберт не міг змиритися з тим, що Чеслав Мілош, маючи нагоду як висланий дипломат Польської Народної Республіки, залишитися на Заході, залишився там, але дошкульно критикував проєкт польської ідентичності, вишукував болючі та кричущі рани у міжвоєнному періоді і всюди наполягав на тому, що Польща не дійшла б ні до чого доброго, якби не було цього зовнішнього втручання, що польський націоналізм був невиліковний. У той час, як Герберт, розуміючи всі ці речі, працюючи з інтелектуалами, які, говорячи на сучасному сленгу, радше були мультикультуралістами, ніж націоналістами, все ж таки вважав, що, як це дуже часто буває, Польща міжвоєнного періоду була країною у спротиві й загрозі, вона висіла над прірвою і потім звалилася в цю прірву. І якщо методи її боротьби з цим відчуттям прірви були неправильні, то саме відчуття загрози й агонії було правильним, тому що набагато гірше плекати ілюзію, ніби все окей, коли воно потім, через одну ніч, стає не окей і на вас починають летіти бомби з неба, військові кораблі стріляють з моря, а піхота заходить на ваші кордони із двох чи трьох країв одночасно. 

У цьому відношенні я думаю, що найважливіше, що нам треба пам’ятати та знати про Герберта, – він напевно в деяких своїх уявленнях про світ бував навіть містиком, попри те, що був дуже раціональною і дуже філософськи орієнтованою людиною. Не треба забувати, що за освітою він не був ні філологом, ні філософом, а був вишколений як правник, економіст і тривалий час працював на інженерно-адміністративних посадах. Герберт говорить про те, що існує лінія долі, але існує лінія вірності. Лінію долі прожити просто, тому що доля розгортається перед тобою і немає способу її не прожити до кінця. Натомість лінія вірності неочевидна. Є багато спокус, складних рішень, і немає прямої відповіді на, здавалося б, прості питання у момент, коли ці питання постають перед тобою, перед чолом. У тому відношенні Герберт сам намагався бути уособленням такої вірності: не йти на компроміс, не коритися наперед владі, чи загальній опінії, чи публіці, яка в цей момент може тебе визнавати, носити на руках, а в інший момент плюне і відвернеться. Герберт залишався собою. 

Він набагато старший за мене, і про його існування в моєму місті я довідалася вже, думаю, студенткою Львівського університету. Мені було надзвичайно важливо, що я вступила в рік української незалежності, але в цей момент Україна не стала просто дивитися собі в пуп, а раптом почала бути також дійсно чутливою, емпатичною до інших історій інших громад, з якими історія цього міста була пов’язана, але ця історія для нас була замовчана, витерта, ми про неї майже нічого не знали. У шкільному підручнику чи на уроках історії у львівській школі я могла хіба знати, що Львів був княжим містом, тому для мене було дуже органічним, що тут на початку 1990-х років одним з перших пам’ятників незалежності став пам’ятник королю Данилу Галицькому. Але хто були всі ці інші люди? Де тепер їхні пам’ятники, їхні могили, де їхні книжки, врешті-решт? 

Для мене як для підлітки було неймовірно цікаво довідатися, що це у Львові народився Станіслав Лем. Я прийшла з книжкою до тата і спиталася: «Але чому тут цього не вказано?» І тато сказав: «Розумієш, він не може домовитися з цензорами», – бо з погляду Лема там має бути написано Львів (Польща), а з погляду цензора має бути Львів (УРСР). Але Лем правильно каже: «Я не народився в українській радянській республіці, я народився у Львові». І я зрозуміла, що (як потім прочитала гіркий жарт Бенно Вайзера, коли його на аргентинському кордоні запитали, чому пан емігрує, він сказав: «Це не я емігрую, це Чернівці емігрували») я є нащадкою в місті, соціальна тканинка якого була повністю розірвана і знищена: будинки встояли, а люди не встояли. І в бажанні батьків Герберта, які народили його тут, він мав прожити тут своє життя, але зараз якоюсь мірою замість нього тут живуть зовсім інші люди й інші поети.

Для мене неймовірно важливим зв’язком, заглибленням і ключем до Герберта і з Гербертом став мій учитель, мій викладач із Львівського національного університету імені Івана Франка Віктор Дмитрук, який став перекладачем Герберта й у 2000-х роках запропонував два варіанти його вибраних віршів.

В останні кілька років ще одним дуже персональним, приватним ключем до Герберта стала для мене моя подруга, велика українська поетка Маріанна Кіяновська, яка щойно завершила і видала свій варіант «Вибраного Збіґнєва Герберта». Книга називається «Гермес, пес і гілочка тамариску», вийшла вона цього року у видавництві «Дух і літера». Можливо, вам цікаво довідатися, що Маріанна стала лауреаткою премії ім. Збіґнєва Герберта, яка вручається вже шостий рік поспіль. Це дуже важлива, потужна міжнародна премія, яка визнається насамперед самими поетами, це величезна честь дістати цей символічний поцілунок в чоло від самого Герберта. 

А завершити я напевно захочу одним із перекладів із цієї книжки. Говоримо про поета. Хай звучить поезія. «Послання пана Когіто» («Przesłanie Pana Cogito»):

Рушай куди рушили ті що йдуть до темної грані

по ніщоти золоте руно останню твою заслугу

рушай випростаний між тих що йдуть на колінах

між тих хто плечима повернутий і повержений 

в порох

ти вцілів не для того щоб жити 

часу мало а треба давати свідчення

будь сміливим коли розум збивається будь сміливим

в остаточному висліді це єдине що важить

а безсилий твій Гнів нехай буде таким як море

раз по раз коли долинає голос гнаних і битих

нехай не кидає тебе Зневага, твоя сестра, –

Зневага до катів шпигунів боягузів – і так, 

вони виграють 

прийдуть на твій похорон і з полегшею кинуть 

грудку 

а шашіль напише твій попідрівнюваний життєпис

і не пробачай бо воістину тобі непідвладне

пробачати від імені тих кого зраджено вдосвіта

однак стережись непотрібної пихи

дивися в дзеркало на своє блазенське лице

повторюй: мене покликано – хіба не було кращих

остерігайся сухості серця полюби вранішнє джерело

птаха з незнаним іменням зимовий дуб

світло на мурі маєстат неба

вони не потребують твого теплого подиху

вони існують щоби промовляти: ніхто тебе 

не розрадить

чувай – коли світло на горах подає знак –

піднявшись рушай і йди 

доки кров обертає в грудях зорю твою темну

повторюй старі заклинання людства казки 

та легенди

бо так завладаєш добром яким не завладаєш

повторюй великі слова повторюй їх заповзято

як ті що рушали через пустелю і гинули у пісках

а винагородять тебе за це тим що в них під рукою

сміхом шмагатимуть на смітнику уб'ють

рушай і йди бо тільки так тебе буде прийнято 

до кола черепів охололих

до кола твоїх прародичів: Гільгамеша Гектора 

Роланда

захисників королівства без краю і міста попелу

Будь вірний Іди.

Рік написання цього вірша – 1973. Це рік народження Маріанни Кіяновської, це роки більш-менш мого покоління, ми народжені в середині 1970-х років, і я читаю ці вірші як вірші, адресовані до нас.

І на завершення: зараз немає нічого важливішого в українській літературі, ніж українська поезія-свідчення. Насамперед тому, що із травми й трагедії війни ми навчилися добувати сенси назустріч світові, ми навчилися протистояти хаосу і не сходити з розуму, не з’їжджати з глузду, ми навчилися артикулювати невимовне.

Друге важливе – це те, що українські поети, не в останню чергу під впливом таких стоїчних поетів, як Герберт, знайшли оту правильну інтонацію, де ми не кричимо, де ми не додаємо занадто багато пафосу, але ми показуємо: це сталося з нами, і коли це стається – ось, як це стається, і це може статися з вами також. І тому рятуватися нам треба усім, протистояти злу треба всім, хто не вважає себе злом і хто розуміє, де зло.

І третє, найважливіше послання – це те, що українці, як і Герберт, відмовилися цю величезну біду, цю величезну трагедію сприймати як непоправну і завершену дію й відмовилися капітулювати. Таким чином трагічні обставини свого життя ми перетворили на епічну ситуацію. І якщо треба би було підсумувати одним прикметником, яким великим поетом був Герберт – він був епічним поетом. І цей заповіт епічної поезії, заповіт Гільгамеша, як він зізнається у цьому вірші, він передав далі, зокрема й своїм українським побратимам і посестрам у наступних поколіннях.