Консервативні цінності для поляків виявилися таки ближчими за ліберальні. Так, зокрема, можна потрактувати перемогу чинного президента Польщі Анджея Дуди над репрезентантом Громадянської коаліції, Рафалом Тшасковським. Водночас мінімальна перевага, завдяки якій було досягнуто перемоги, свідчить про глибокий розкол в польському суспільстві.
Як вже писало наше видання з покликом на дані Державної виборчої комісії Республіки Польща, чинний глава держави, якого підтримує урядова партія «Право і Справедливість», Анджей Дуда здобув у другому турі виборів, який відбувся 12 липня, 51,03 відсотка голосів. Його головний конкурент – президент Варшави Рафал Тшасковський – тішився прихильністю 48,97 % виборців. В абсолютному вимірі перевага Дуди становила 422 385 голосів, що не так вже й багато для 38-мільйонної Польщі.
Як нагадують польські політичні експерти, це найменший розрив між фаворитами на президентських виборах в Польщі з часу падіння комуністичного режиму в 1989 році. І це при тому, що електоральна фреквенція цього разу була найвищою за 31 рік – 68,2%.
Поділ електорату Дуди й Тшасковського мав нібито виразну історико-географічну складову. Чинний президент послуговувався найбільшою підтримкою в східній частині Польщі – у землях, які з часів поділу країни у ХVIII столітті і до завершення Першої світової війни належали Австро-Угорській та Російській імперіям. У західних воєводствах, які свого часу належали імперії Гогенцоллернів, а потім Третьому Райху, виборці були прихильніші до ліберала Тшасковського.
Причому, що цікаво, якби вибори в Польщі проводили за американською системою, де визначальними є голоси штатів, то перемогу здобув би Тшасковський. Президент Варшави, згідно з даними виборчої комісії, набрав більше голосів в дев’яти воєводствах з 16, а його опонент – в семи воєводствах.
З іншого боку, поділ пройшовся й за урбаністичною смугою. Великі міста, як то Варшава, Познань, Краків, Вроцлав, – голосували за Тшасковського. Населення сіл й менших міст (до 50 тисяч мешканців) віддавало перевагу Дуді. Можна говорити й про віковий поділ: молоді люди частіше віддавали перевагу Тшасковському, старші – Дуді. Також можна звернути увагу й на освітній аспект. Люди з вищою освітою частіше голосували за Тшасковського, ніж за Дуду.
Зрозуміло, що всі ці географічні, урбаністичні, вікові, освітні, а тим більше, постімперські поділи надзвичайно умовні. Вони слугують радше для красивої і зрозумілої картинки, яку можна спроєктувати на мапу країни. Бо в кожному місті й селі можна знайти достатньо прихильників як одного, так і другого претендента. Головний поділ радше має ідеологічний і візіонерський вимір. У Польщі дійсно відчувалася боротьба програм і концепцій.
Польща – парламентсько-президентська республіка. Роль глави держави там хоч і не така незначна, як англійської королеви, проте відчутно менша, ніж у США, Росії чи навіть рідній Україні. Так що питання виборів полягало не у збереженні влади партією «Право і Справедливість», яка підтримувала Дуду (номінально він вважається безпартійним), а в підтвердженні популярності цієї партії. Питання полягало в збереженні ПіС під керівництвом Ярослава Качинського лідерських позицій в Сеймі і в державі. Адже урядова партія прагне перемогти й на наступних парламентських виборах 2023 року. Зміна глави держави на репрезентанта опозиції завдала б болісного удару по позиціях партії.
Але все ж поляки підтримали чинного президента, а отже, політичний курс консерваторів. Дуда вміло використав для реклами своєї кампанії соціальні програми й пільги, запроваджені пісівським урядом. Благо, економічна ситуація Польщі дозволяла це. Відтак чинний президент виступив головним гарантом соціальних благ і досягнень останніх років.
Також Дуда репрезентував себе добрим другом Америки. Менше ніж за тиждень він вирушив з візитом до США, де, попри напружену передвиборчу кампанію (а може, саме з огляду на неї), просидів дві доби. Він провів перемовини з американським колегою Дональдом Трампом, які навряд чи можна назвати дуже успішними. Всупереч надіям польських політиків, Трамп так і не прояснив ситуації з передислокацією американських військовиків з Німеччини до Польщі. Не було досягнуто якихось суттєвих домовленостей у царині оборони і безпеки. Були лише декларації загального характеру. Але, очевидно, навіть цього Дуді вистачило для підвищення президентського рейтингу.
Чинний польський президент чітко виступав на консервативних позиціях, відстоюючи традиційну модель родини. Інколи він не втримувався і від гомофобних висловлювань на кшталт «гомосексуальність – це ідеологія». Такі слова викликали обурення як у ліберальному середовищі Польщі, так і на Заході.
Тим часом Тшасковський намагався грати на ліберальному полі. Говорив про обмеження ролі держави, обіцяв скасувати проведену чинним урядом судову реформу, яка викликала чимале невдоволення у Брюсселі. Президент Варшави виступав теж і на підтримку сексуальних меншин. Проте робив це обережно, намагаючись не відлякати схильний до консерватизму польський електорат.
Загалом же Тшасковський навіть попри свою поразку виглядає на політка надзвичайно цікавого й перспективного. Варто зазначити, що він вступив у президентську кампанію відносно пізно. Спершу опозиційна Громадянська Коаліція висувала претенденткою в президенти досвідчену 63-річну політикиню Малґожату Кідаву-Блоньську. Але соціологія явно не пророкувала їй звитяжних перспектив. Завдяки тому, що через пандемію короновірусу президентські вибори були перенесені з початку травня на кінець червня, коаліція встигла поміняти фаворита на марші. 15 травня було вирішено, що номінантом стане 48-річний Тшасковський.
Цей вибір виявився напрочуд вдалим. За неповний місяць новий претендент не лише догнав, а й перегнав Анджея Дуду за рейтингом популярності. «Понад 58% нашого суспільства прагне змін, я буду вашим кандидатом, я буду кандидатом змін», – пообіцяв Тшасковський.
Чому ж Тшасковський все ж не виграв? Сам він, вступаючи перед своїми прихильниками після оголошення результатів, пояснив це так: «У них було абсолютно все: тонни грошей, весь державний апарат, а у нас було лише громадянське суспільство і здоровий глузд». А може, просто його час ще не настав? Але, у будь-якому випадку, опозиція здобула в особі Тшасковського потужного лідера, здатного раніше чи пізніше привести польських лібералів до перемоги.
Та поки що маємо чергову каденцію Анджея Дуди. І почалась вона з веселого курйозу. Охопленого ейфорією перемоги президента «розвели, як кошеня» російські пранкери Володимир Кузнєцов та Олексій Столяров, відомі як «Вован» і «Лексус». Спершу вони намагалися зателефонувати Дуді від імені Президента України Володимира Зеленського та президента Франції Емманюеля Макрона. Утім пильні працівники канцелярії президента Польщі не дали себе здурити. Зв’язавшись з офісами обох президентів та амбасадами, вони викрили обман.
Утім російські жартівники не вгамувалися. Вони пішли через ООН. Від імені генерального секретаря Антоніу Гутерреша пранкери таки додзвонилися до польського лідера під приводом привітань з перемогою на президентських виборах. Розмова, котру росіяни згодом виклали в YouTube, стосувалася досить дражливих питань. Зокрема, польсько-російських історичних баталій, українських заробітчан у Польщі, коронавірусу, початку Другої світової війни, приналежності Львова. Пранкери, наприклад, спровокували Дуду звинуватити українських заробітчан в поширенні коронавірусу, виправдовуватися щодо демонтажу радянських пам’ятників, щодо нападок на представників ЛГБТ-спільноти тощо.
Словом, потрапив Дуда у напрочуд незручну ситуацію. Пранкери обрали ідеальний момент, зателефонувавши президенту в ніч після виборів, коли емоції брали верх над розумом, а сум'яття виборчої кампанії заважало провести всі необхідні для такої ситуації процедури. Також вдало була обрана й особа, від імені якої жартівники вели розмову. Генеральний секретар ООН – персона, котра користується загальною повагою. Такому співрозмовнику не можна відмовити в телефонаті, навіть якщо він дзвонить посеред ночі.
Як з’ясувалося, винними в такій фатальній помилці виявилися двоє працівників Постійного представництва Польщі при ООН. Саме вони знехтували необхідністю ретельної перевірки. І вони вже жорстко покарані за свою помилку звільненням, як повідомили в МЗС Польщі.
Що ж до самих пранкерів, то виникає маса запитань. Звідки ці люди так добре обізнані з процедурами, з можливостями обійти маси перешкод на шляху до розмов з першими людьми держав? Адже «Лексус» і «Вован» вже розводили свого часу навіть лідерів держав «Великої сімки», наприклад, Емманюеля Макрона і Бориса Джонсона. А в їхніх спецслужбах не лопухи якісь працюють. Тож можна з великою ймовірністю припустити, що російські жартівники якщо й формально не пов'язані з російськими ФСБ, ГРУ або іншими путінськими спецслужбами, то, в будь-якому випадку, обслуговують їхні інтереси й отримують відповідні інструкції. Навіщо це Кремлю? По-перше, щоб досліджувати лакуни в системах контррозвідки західних держав. По-друге, щоб дискредитувати закордонних лідерів, домогтися, аби ті відчули себе дурнями.
