(Читаючи “Археологію”)
“…Я розгортаю книгу, і мені трапився літературний літопис. Читаю, і що ж я читаю? Нашу славну-преславну Савор-Могилу розкопано. Знайшли у ній золоті й инші дрібниці, які не вказують навіть, чи й дійсно це була могила одного зі скитських царів.
Я люблю археологію. Я поважаю людей, які присвятили себе цій таємничій матері історії. Я цілком усвідомлюю користь цих розкопувань. Але краще б не розкопували нашої славної Савор-Могили. Дивна, ба навіть глупа прив’язаність до безмовних, нічого не промовляючих курганів. Через увесь день і вечір я все співав:
У степу могила
З вітром говорила.
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла”.
Тарас Шевченко. Щоденник¹
Це навіть не моя думка – я просто її поділяю, тому що не можу також сказати наразі, що це є і моє знаття. Хоч і не пам’ятаю достеменно, де саме її прочитав. У когось з езотериків. Про сутність пекла яко пристрастей, звичок і залежностей душі, що залишилася без тіла.
Та й стаття, зрештою, була зовсім про инше – про шкіряні панцирі в скитів: про металеві пластини, які нашивали на сиру й грубу шкіряну основу. І це зрозуміло, адже спеціялізований часопис присвячено археології.
_____________________
Я дуже люблю археологію. Ось за це: “…Вздовж нижнього краю пластини йде ряд невеликих (діаметром до 1 мм) отворів. Перед тим, як їх пробити, гострим предметом була зроблена попередня розмітка. Приблизно через кожний сантиметр вздовж краю вибиті невеличкі заглиблення. Майстер почав пробивати отвори з правого кінця пластини. Кілька перших отворів збіглися з розміткою, решта пробита менш точно… ”²
Або ось це: “В заповненні печі і безпосередньо на її черені була знайдена черепиця, серед якої трапились браковані екземпляри. Це ошлаковані уламки, частина з них з деформованою поверхнею, на бортику однієї кераміди є відбиток великого пальця правої руки, що утворився від дотику до ще не просохлого виробу. У деяких керамід на поверхні місцями помітні невеликі округлі ямки, які нагадують відбитки лап собаки…”³
Це як прокреслені олівцем лінії на дверях до стодоли – старий, що забивав по них цвяхи, майструючи, вже, може, й помер, а лінії залишились… Я це бачив.
_____________________
Проте ту пластину, її знайшли у скитському кургані. “В 1901 р. М.Є. Бранденбург під час розкопок кургану № 493 біля с. Іллінці знайшов пограбоване поховання воїна. Комплекс знахідок з цього кургану опублікований у статті Л.К. Галаніної. В кургані знайдено майже повний набір озброєння воїна – кнеміди, бойовий пояс, наконечники стріл, списів та дротиків і металева частина шкіряного панцира. Серед цих речей особливий інтерес являє пластина, зроблена з золотистої бронзи. Вона лежала під однією з поножей…”⁴
У пограбованій могилі...
І все склалося докупи.
_____________________
Спочатку він подумав, що це йому здається. Потім – що це вітер, шурхіт вітру в степових, сонцем зсушених-випалених травах. І тури або, може, сайгаки – кроки він приписав їм.
Подумав те, що міг подумати, – виходячи зі свого скитського, більш як дві тисячі років тому життєвого досвіду. Звідкіль йому знати, що останнього тура в українському степу вбили наприкінці ХVIII століття від Різдва Христового, якщо він не перетинався із Христом? У часі. Іллінецький курган датовано IV ст. до Його Народження⁵ ‒ скит знайшов свою смерть (від стріли, від меча, від застуди – причина смерти потребує додаткового розсліду) за триста із лишком років перед тим.
Але подальших звуків турами пояснити не міг. Якийсь час іще можна було думати про лисів – вони полюбляли рити нори й плекати своїх цуценят у його кургані. А проте не так глибоко – у кургані, але ніколи не в могилі. Жодному лисові, а чи навіть вовкові не потрібно такого глибокого лігва-підземелля.
І скит захвилювався. Усе тут було не таким – усе тут було таким дивним і непевним, а тому майже як і тоді, коли замолоду, ген-ген, іще за життя, його відправили вперше у розвідку на степові чати, й він побачив загін вершників на обрії…
Тоді, утім, як з’ясувалося згодом, він хвилювався даремно – ті кіннотники виявилися дружними. І свого першого ворога він убив щойно за кілька днів, у спільному із ними набігові. Це був еллін з ольвійської хори. І йому було його шкода. Вперше і востаннє. І гидко було пити його кров, якщо тільки це не є перебільшенням Геродота. Гидко, і тому більше не шкода.
_____________________
“Це не може бути лис”, ‒ він був змушений погодитись із собою, тому що більше не мав із ким. Ціле своє життя він уникав самотности – для того, бодай, аби не згадувати того елліна із розпанаханою головою. Бо саме залишаючись на самоті, він його, бува, й згадував. І виникали якісь невиразні сумніви, думки, запитання. До самого себе. А це завжди не одне і те ж – відповідати комусь иншому й відповідати собі. Це майже як перед Богом.
Але тепер вона наздогнала його уповні…
_____________________
Це не міг бути лис іще й тому, що лиси риють, а не копають. Шкрябають ґрунт лапами, й звуки од того ритмічні й часті.
Хтось копав. Зверху й до нього – униз.
І воїн потягнувся до меча. Звично.
_____________________
Меча не згадано у статті, але тоді він іще був. Проте скит не зміг його знайти. Ніби не зміг ‒ так, не зміг неначе. Це важко пояснити, але там, у цілковитій темряві, він його бачив – чітко й виразно, тому що поділу на світло й темряву від IV століття до н. е. для нього більше не існувало: ось він, його вірний акінак із метеликоподібним перехрестям понад рукояттю, коротким й смертоносним кинджальним клинком; сенс його життя, куте втілення Арея та його особистої чоловічої звитяги; ось зазублина від шолома гопліта – глибока й тому так і не сточена до кінця, й щербатина на перехресті від гетського келепа (дивно, як не сягнуло руки!), і така знайома – не просто знана, але дійсна, од дії – виопуклість руків’я. Бачив, але водив по ньому рукою, розкритою й готовою стиснутися долонею, вже відчував холод заліза на доторк і вагу зброї, проводив раз, і другий, і знову… І не міг узяти…
_____________________
Зі склепіння саркофага посипалася земля.
“Гаразд, ‒ майнуло скитові, – меч, либонь, усе одно затупився: від безділа”. Але в нього були іще наконечники. Без древків, це так – дерево спорохніло. Проте він бачив це сам – як поранений стрілою й збитий з коня сколот вирвав її з грудей й уламком убив супротивника, що необачно до нього схилився: вдарив у шию, туди, де знайшов незахищене, рожевою теплою плямою світліше місце. А наконечник списа – це ніж…
_____________________
Земля гула під копитами коней, летіла з-під ніг шматками землі, диміла курявою й пахнила розтоптаним полином упереміш із запахом кінського поту та щастям закоханих у коней та війну… Я намагаюся це уявити – він це знав, адже був скитським воїном.
_____________________
“Є”, ‒ сказав перший копач. Вони спинилися, відсапуючись, на краю ями ‒ кричущо нерівної, усупереч всім, навіть яким старим і недосконалим, археологічним методикам, ‒ і заворожено дивилися в розриту могилу. У радісному передчутті здобичі та з острахом перед кістяком ‒ мерцем, небіжчиком, іще кажуть покійником, тому що з огляду на знерухомлене тіло здається, ніби він упокоївся. Але зараз їм здавалося инше: здавалося, що він на них дивиться ‒ чорними на тлі жовто-кістяного у місячному сяйві, а насправді просто порожніми очницями черепа. Мабуть, це від почуття провини.
Але: “Давай”, ‒ підбадьорив инший, й вони закінчили розпочате.
_____________________
Забрали переважно прикраси. Зі зброї взяли лиш акінак. Його придбав, почистив і почепив на килимі у вітальні – де-небудь праворуч од каміна у своєму неготичному маєтку, згідно з новою англійською модою початку ХХ століття, колекціонер-поміщик. Або цукрозаводчик.
Це наприклад. Бо насправді я не знаю, коли курган було пограбовано – кургани грабували від самого часу їхнього насипання. Иноді археологи фіксують настільки точні бічні підкопи, що виникає припущення – грабіжники брали участь у похованні.
А до всього – подумав уже тепер, після турів, – якби пекло наших пристрастей тривало тисячоліттями, ми народжувалися б святими. Або вже й не народжувались.
_____________________
І ще. Я не розумію в цій історії, що робити живій душі у могилі мертвого? Можливо, це стосується тих, хто надає забагато уваги могилі?
А проте могилою від краю до краю кидався у безпомічному, безпорадному відчаю скит – скитський воїн, спраглий крови нахабного ворога. У нього усе ще залишався “майже повний набір озброєння”, а зброя у його руках була продовженням рук. Але у нього не було рук ‒ в нього не було тіла…
_________________________
¹ Переклад з російської. Запис у щоденнику датовано 13 серпня 1857 року. А проте цитовано за: Брайчевська А.Т. Археологія в житті і творчості Т.Г. Шевченка // Археологія, т. ХVII, 1964, с. 5.
² Черненко Є.В. Шкіряні панцирі скіфського часу // Археологія, т. XVII, 1964, с. 145.
³ Ветштейн Р.І. Ольвійська керамічна піч. // Археологія, т. ХVIIІ, 1965, с. 207.
⁴ Черненко Є.В. Шкіряні панцирі… С. 145.
⁵ Там само, с. 146.
12.07.2020