Вони не просять. Не звикли, не вміють, не те виховання, та і немає кого. Тому і чалапають мовчки, самі, вниз по сходах, потім у двір і на вулицю. Топають з торбами, з сумками, з возиком, був один з рюкзаком, щоб відразу й надовго купити всього й нараз. Ідуть на базар, якщо не закрили, в магазин і, звичайно ж, в аптеку. Створюють черги, не тримають дистанції, приходять без маски, качають права, буває й таке, викликаючи праведний гнів у всіх тих, хто залишився вдома і все бачить, все знає і все правильно робить, все робить в онлайн. Злісні порушники правил, старші люди, у віці. Група ризику, як їх охрестили у МОЗ. Ті, кому вже минуло 60 – 65 – 70, більше і кому без паперів з хати не можна ні руш ні на крок, заборонено їм, бо карантин.
І як їм тепер наодинці, сам на сам виживати? Діти, близькі, друзі роз’їхалась, розлетілась по світу в пошуках кращої долі, як класик писав. Особливо у великих містах, та й з малими містами не краще. Два, три покоління під дахом одним – рідкість навіть у віддалених селах.
Не потрібні нікому, і тому всі помруть, як це нещодавно вже колишній міністр охорони здоров’я нам пояснив. Соціальний дарвінізм, виживуть тільки потрібні, здорові і молоді, напевно. А вони? Всіх дратують, особливо молодь, нестерпні у побуті і некрасиві, це не котики, панди і діти малі. Де ви бачили такий Інстаграм з такими старими людьми?
Вони неймовірно самотні. Волонтери – це більше соціальні фантазії, разові акції, і як є, то відразу про це прийдуть знімати кіно, репортаж, напишуть в газетах, запостять у фейсбук. В реальності є соціальний працівник, він приходить не часто, не кожен день, але приходить. Є сусіди, знайомі, звичайно, рідня, якщо є, добрі люди. Їх мало, але є небайдужі. А решта часу, більшість часу, вони вже якось самі, сам на сам зі своїми болячками і своєю журбою, бо всі ж їсти хочуть, і не раз в тиждень, а щодень. А ще спілкування, їм потрібно воно, ми ж соціальні істоти. Як бути з цим, з ким їм взагалі говорити? Інтернет для більшості з них – це абстрактне поняття. Та й не звикли вони до такого, хочуть бачити очі людини, чути голос живий, хоч щось відчувати до того, хто каже, слухає, або мовчить, киває, бо розуміє, або вдає. Тому є продавці, поштарка, якісь перехожі і так, прихожани, вони всі там і стоять, чекають, освячують паски, розносять заразу.
Тільки от, ми всі з вами будемо там. Не важливо коли, через рік, десять, двадцять, п’ятнадцять чи п’ять. Не важливо. Ми всі, їхні діти, внуки їхні, ми всі будемо там. За рік, два, десять, п’ятнадцять чи двадцять ми всі будемо там в групі ризику. Життя взагалі, як відомо, – небезпечний процес, а коли надворі новітня чума, цей невидимий ворог, і шириться страх прихилити батьків, обійняти дітей, вітатися друзями і любити, так любити коханих, ходити в кіно, на концерт, в парк, в ліс, на стадіон дивитись футбол, пити пиво у пабі та просто по вулиці йти, все несе у собі загрозу, хворобу, біду.
Вони не просять… Хіба Бога. Легкої смерті собі, дітям щастя, здоров’я, внуків діждатись. Життя. Всім нам, хто залишився вдома і все бачить, знає, як правильно треба, все робить в онлайн.
29.06.2020