Скандалом завершилася спроба Путіна погратися в історика. Його стаття про Другу світову викликала лише обурення як в історичних колах, так і в політикумі західних країн.
Нещодавно в американському часописі National Interest було опубліковано статтю російського президента Володимира Путіна «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім». Звісно, найкращою реакцією світової, а передовсім історичної спільноти на неї мало б стати цілковите ігнорування. Але зробити це виявилося не так просто. Путін активно анонсував цей матеріал, розповідав, як він довго над ним працював, як вишуковував потрібні дані в безлічі архівних документів. А потім ще й російські посольства в західних країнах розпихали цю статтю в усі можливі дірки.
Врешті-решт така нав’язливість дала свій результат. Утім, навряд чи він був таким, на який розраховував Кремль. Наприклад, багато німецьких істориків, котрі отримали путінську статтю електронною поштою від посольства РФ, визнали і сам факт нав'язування їм тексту, і зверхньо-рекомендаційний тон послання неприйнятними, які межують з втручанням у свободу академічних досліджень.
Зокрема історикиня, професорка Нюрнберзького університету Юлия Обертрайс (Julia Obertreis) написала в Twitter: «Для початку я як історикиня – фахівчиня зі Східної Європі – і як науковиця хотіла б виступити проти того, що дипломатичне представництво, не спитавшись, надсилає мені рекомендації з літератури… Спільне вивчення історії Другої світової війни, до якого закликає в своїй статті Путін, вдасться найкраще, якщо у політики і дипломатії буде якомога менше впливу на зміст досліджень. Те, що правителі займаються історичною політикою, в якійсь мірі неминуче, але спроба впливу, як це сталося у випадку з російським посольством, неприйнятна з точки зору свободи науки».
Професор Боннського університету Мартін Ауст (Martin Aust) теж не приховував свого обурення. «Я вважаю дуже дивним і дратівливим те, що посольство розсилає текст свого президента колу закордонних адресатів з наукового середовища і супроводжує це рекомендацією, що стаття стане в пригоді при написанні майбутніх текстів з історії. До свободи науки відноситься і те, що вчені не отримують порад з вивчення літератури від глав держав і дипломатів», – зазначив науковець.
Зі своїми колегами солідаризувалася й професорка Анке Гільбреннер (Anke Hilbrenner) з Ґеттінґенського університету. На її думку, цей лист – ні що інше, як «змішування політики та науки». «Це втручання в свободу науки», – вважає Гільбреннер.
Але ми трішки забігли наперед, не розповівши хоча б у кількох словах, що саме написано в цій путінській статті. І не важливо, писав її сам Путін (навряд) чи хтось із його консультантів. Кремлівськй шеф, як ми вже зазначали, стверджує, що сам порпався в архівах, вивчав оригінальні документи. Виникають великі сумніви щодо цього, навіть якщо мав би порпатися той самий консультант. Чому? Та тому, що в тексті немає абсолютно нічого нового, нічого, що виходило б за рамки нинішнього кремлівського історичного наративу – суцільне повторення всіх радянських кліше. Тобто не те що перелому, але навіть корекції в кремлівському баченні історії не відбулося. Радше відбувся відкат від тих здобутків у вивченні Другої світової, яких досягли радянські й російські історики в часи перебудови чи за правління Бориса Єльцина.
У статті Путін (погодимося для простоти дискурсу, що писав таки він) у цій писанині інтерпретує історію так, як це робили доперебудовні радянські історики, опускаючи всі незручні аспекти й роздмухуючи все корисне для Москви.
З того часу, як Путін отримав відкоша від польського керівництва, коли у Варшаві відзначали 80-ліття початку Другої світової, він затаїв непереборну злість на Польщу. Відтак за кожної слушної нагоди намагається завдати полякам чимраз болючішого удару на історичному полі. От і в цій статті наголошується, що Польща сама собі винна в своєму поділі між Німеччиною та СРСР, оскільки раніше відкусила шматок Чехословаччини.
«У розділі Чехословаччини заодно з Німеччиною діяла і Польща. Вони заздалегідь і разом вирішували, кому дістануться які чехословацькі землі. 20 вересня 1938 року посол Польщі в Німеччині Ю.Ліпський повідомив міністра закордонних справ Польщі Ю.Бека про такі запевнення Гітлера: “... У разі, якщо між Польщею і Чехословаччиною справа дійде до конфлікту на ґрунті польських інтересів в Тешині, то Райх стане на нашу [польську] сторону”. Ватажок нацистів навіть давав підказки, радив, щоб початок польських дій «послідував... тільки після заняття німцями Судецьких гір», – читаємо в путінській статті.
Путін жорстко атакує Мюнхенську угоду осені 1938 роки за участі французького і британського урядів. Він стверджує, що на цьому тлі в радянського керівництва не залишалося іншого виходу, як піти на угоду з Гітлером. Така теза, може, й лунала б переконливіше, якби не існувало таємного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа, який розділив Польщу на територію, контрольовану нацистами і СРСР, і визначив країни Балтії в радянську сферу впливу. І тут ще цікава цитата зі статті:
«Восени 1939 року, вирішуючи свої військово-стратегічні, оборонні завдання, Радянський Союз почав процес інкорпорації Латвії, Литви та Естонії. Їхній вступ в СРСР було реалізовано на договірній основі, за згодою обраної влади. Це відповідало нормам міжнародного і державного права того часу. Крім того, Литві в жовтні 1939 року було повернуто місто Вільнюс і прилеглу область, що раніше входила до складу Польщі. Балтійські республіки в складі СРСР зберегли свої органи влади, мову, мали своє представництво в радянських вищих державних структурах».
Тож і не дивно, що чи не найбільше обурення путінською статтею пролунало зі столиць балтійських держав. Наприклад, міністр закордонних справ Естонії Урмас Рейнсалу (Urmas Reinsalu) назвав публікацію в National Interest «облудним історичним наративом». «Він [Володимир Путін] окремо говорить і про балтійські країни, посилаючись на те, що країни Балтії приєдналися до Радянського Союзу на підставі договору і за згодою обраних народних представників і це відповідало міжнародному та внутрішньодержавному праву того часу. Ці твердження брехливі від початку і до кінця, і я їх засуджую», – заявив Рейнсалу.
А МЗС Латвії опубліковало заяву, де стверджує, що глава російської держави спотворив історичні факти. «Ілюзорна автономія балтійських країн в умовах радянської окупації була тільки прикриттям злочинної політики радянського режиму, яку визначало керівництво радянської держави та комуністичної партії в Москві. Хоча президент В. Путін висловлює підтримку рішенню з'їзду народних депутатів, який 24 грудня 1989 року засудив секретний протокол до пакту Молотова-Ріббентропа, в цілому агресивна зовнішня політика Радянського Союзу виправдовується», – зазначається в заяві.
Негативне ставлення до статті тою чи іншою мірою висловили й у інших європейських країнах. А як могло бути інакше, коли Путін без жодного докору сумління намагається звинуватити у розв’язанні Другої світової всіх навколо, лише не Росію як легітимну спадкоємницю СРСР. Так, ніби не було спільних з Гітлером воєнних дій поти Польщі, не було спільного параду в Бресті, не було агресії проти Фінляндії, Балтії, Румунії. Але ж у світі не за радянськими підручниками історію вчили. Тож який сенс було писати цю статтю?
Коли статтю пише історик, то тут можливі варіанти: науковий інтерес чи обслуговування політики. Якщо ж статтю пише (підписує) політик, то варіант лише один. Радше слід ставити питання: яких політичних цілей автор прагнув досягнути цим дописом? У випадку Путіна зрозуміти мету не так вже й складно. Варто лише пригадати наступні події, пов’язані з Путіним, які відбулися за тиждень з часу публікації статті.
От, приміром, у недавньому телевізійному інтерв’ю на телеканалі «Россия 1» Путін зазначив, що розпад Радянського Союзу був незаконним, оскільки радянська конституція не визначала порядку виходу з нього. «Виникає питання: якщо та чи інша республіка увійшла до складу СРСР, але отримала в свій багаж величезну кількість російських земель – традиційних російських історичних територій, а потім вирішила вийти зі складу? Але тоді б виходила хоча б з чим прийшла, і не тягла з собою подарунки від російського народу», – зазначив російський очільник.
Чим є ця заява, як не реваншизмом? Особливо на тлі зусиль Путіна зі збирання «ісконно россійскіх зємєль». Зрозуміло, що такими заявами Путін, окрім всього, намагається підняти серед росіян свій президентський рейтинг, який останнім часом невпинно падає.
На це ж було спрямовано й парад, проведений 24 травня, попри застереження Всесвітньої організації охорони здоров’я не проводити в Москві та інших містах Росії масових заходів на тлі пандемії коронавірусу. Але що ті рекомендації, коли на кону – продовження владарювання після 2024 року.
Бо щойно відгув парад, як відкрилися виборчі дільниці для референдуму щодо поправок до конституції. Путін очікує, що росіяни, натхнені історичними статтями та реваншистськими промовами свого лідера, погодяться обнулити його попередні президентські каденції. А це дозволить йому балотуватися в президенти знов і знов.
