«У дитинстві я не мав власного ровера», — перечитую збірку есеїв Василя Махна «Котилася торба», видану 2011 року. Либонь, саме нею почалося моє знайомство з есеїстикою колишнього чортківчанина. І цей рух, закладений у назвах обох збірок, ніколи не зникав з прози (та й поезії) Василя Махна. Так само майже незмінні речі, про котрі він пише, — пригадування, місця, люди. Деякі переміщуються з тексту в текст, і з кожною з’явою їхій образ густішає.
Так ось, про ровер. Крутінням педалей починається перший есей нової збірки, останній закінчується відпочинком на лавці, до якої притулений ровер. І я, помандрувавши вздовж океану (чи океанів, бо ж географія книжки — зрештою, як і попередніх — не обмежується перетином одного океану — а проте можна ж міркувати про первородний Тетіс, про пам’ять цілісну, як Пангея), пишу запитання Василю Махну, пересилаючи їх через — таки океан — аби приглянутись до духів часів, геніїв місць й того, котрий їздить на ровері.
Простір запахів
— Ви назвали «Уздовж океану на ровері» «нелінійною хронологією». Мені пригадується ваш минулорічний роман «Вічний календар». Чому знову вирішили звернутися до часу як основної осі твору?
— Мабуть, тому, що все, що з нами відбувається, — відбувається таки в часі, який сконструйовано за принципом минуле-теперішнє-майбутнє. Цю часову послідовність можна перетасовувати, як карти, але неможливо з неї випасти. Мені завжди було цікаво подивитися на час через незначну деталь, яка є частиною чогось більшого. Сама назва книжки «Уздовж океану на ровері» свідчить про рух і проминання. Ще одна властивість часу, його потоків — власне проминання. Пишучи книжку, я відчував, що імпульси, себто теми, надходять, так би мовити, з різних джерел — від побаченого, прочитаного, пережитого та передуманого. Коли збоку синіє смужка океану, яхти й катери проглядаються в ранішній імлі, а колеса твого ровера поскрипують — ти в доброму місці, щоби розпочати нову книгу.
— Полунична галявина Лонґ-Айленда нагадує про трускавки над Джуринкою, Стамбул пов’язаний із Язлівцем, а Бучач — із Єрусалимом. У збірці багато різних місць, міст, подій, героїв, виписаних у есеях 2016-2019 років. Що в основі архітектонічної логіки збірки?
— Гадаю, що в основі закладено принцип «внутрішньої біографії» — тобто те, чого не було сказано, або побіжно, в моїх віршах і прозі. Ви помітили своєрідний урбаністичний паралелізм, до того ж — це принцип римування, суголосності, зрештою, мелодійності, яка характерна для поезії. Повернувшись з верлібрових галявин на рідні береги силаботоніки, я відчуваю, що таке ж можна чинити з прозовим текстом і архітектонікою книжки. Тобто своєрідне зіставлення-римування дає можливість відчувати подібність і різницю, а як наслідок — увиразнює уважному читачеві художні принади написаного.
— «Проте запахи яблук, грушок, сливок, усілякої зеленини, свіжоспеченого хліба, домашнього вина, цибулі й часнику (у Нью-Йорку — А. З.) точно такі, як у будь-якому галицькому містечку. Запахи — це генотип місця, його колір і барвистість». А що ще формує генотип місця?
— Для мене, перш за все, історичні чи часові поклади. Бо кожне місце, місто чи селище — це Ґольфстрим, який захоплює мешканців, будинки, запахи, клямки на дверях, ковані огорожі, бруківку, тексти, присвячені цьому місцю і т. д. в один часовий потік. Але запахи місця, як запахи тіла — дуже індивідуальні.
Минулого року, прогулюючись Бучачем під час літературної резиденції, я зайшов до під’їзду старого будинку — там пахли висиріле вапно та квашена капуста. І от власне ці запахи одразу вибудували в уяві історію того будинку.
— Пишучи про пам’ять міста, Аляйда Ассман згадує слова Карла Шльоґеля: «Всі наші знання про історію пов’язані з місцями <...> Ми не можемо обійтися без образів тих місць, де все відбувалося. History takes place — історія відбувається». Здається, місце — центральний об’єкт ваших текстів. Принаймні, чи не завжди він є тлом і тим, що так чи інак впливає на події. Яким має бути простір, аби він став причинком до письма?
— Той простір повинен бути мені зрозумілим. У цій новій есеїстичній книжці він мозаїчний, хоча з двома основними точками — Україна та Америка, яким присвячено багато розділів. З іншого боку, він повинен бути мені цікавим — як, для прикладу, Нікараґуа, країна, в якій люблять поетів, вулкани та пританцьовують під феєрверк музики.
Подорож пам’яттю
— У текстах різних років, і зокрема вміщених у новій збірці, ви повертаєтесь — до Чорткова, Бучача, Язлівця, Тернополя… З чого почалося ваше повернення у письмі?
— Повернення — своєрідне відчуття втрати. Відколи я почав писати прозу, мені завжди баглося зменшити відсоток особистих втрат місць і часу. Іншими словами, я дивився сучасними очима на минуле і очима минулого — на сучасне.
— «Велика десятилітрова бутля стояла на широкому підвіконні, заліплена тістом з двома рурками»... В «Уздовж океану на ровері» багато деталізованих спогадів. Власне, це одна з особливостей вашого письма. Звідки вони?
— Як уже казав — я люблю деталі в побуті та письмі. Дрібні сувеніри, привезені з різних країн, нагадують мені про ті місця — чи то ослик, витесаний з ліванського кедра та куплений в арабського торгівця в Єрусалимі, чи то фігурки, вирізьблені з мамутової кості й придбані в крамничці поруч із пустелею Ґобі, чи то глечик із Тбілісі — це деталь, з якої я можу написати великий за обсягом текст. Ну, така вже, очевидно, моя особливість. З дитинства виніс, як злодій, тисячі деталей, що осіли в моїй пам’яті, більшість з них і живлять моє письмо.
— В одному з текстів ви мовите — принаймні я то так розумію — як із часом змінюється пам’ять, як змінюється сенс висловлювання. «Та й чи читав я тоді ці листи так, як читаю нині: вдивляючись у кожне слово, розшифровуючи нерозбірливість почерку? І чи тоді ця жовтизна паперу аркушів шкільного зошита, і ця простота вислову, і всі ці її тривоги і роздумування були тоді для мене важливими?». У контексті цього — як, на вашу думку, впливає на спогад його проговорення?
— Я думаю, що ми тут торкаємося проблеми досвіду, тобто своєрідного надбання людини, який формується протягом життя. На це впливають обставини народження, родинне оточення, перші розчарування і т. д. В наведеному вами уривку йдеться про листи Анни Кардинал, моєї бабці, до мене, тоді молодого солдата. Радянське військо — це ще один досвід, але для тих, хто це не пережив, він закритий або не зовсім зрозумілий. Отож, моя майже неписьменна бабця пише мені до війська листи (на жаль, їх збереглося тільки два). У них описує свою щоденщину, тривоги, побутові клопоти тощо. І тільки тепер, коли я їх забрав з собою до Америки і перечитав, то усвідомив, що в цих простих, граматично неправильно побудованих, із діалектизмами реченнях приховано щось «справжнє». І мені захотілося це проговорити й написати про своє розкошування цим невибагливим текстом, тобто поділитися їх змістом з далекого вже 1987 року. Бо це важливо.
Збираючи слова
— Про діалектизми. У ваших текстах вони нерідко виділені курсивом, очевидно, відіграють для вас особливу роль. Як вони приходять до вас?
— Часто приходять слова з мого дитинства — галицькі, польські й німецькі. Я жив, як тепер розумію, не тільки на пограниччі часу та місця, а й на пограниччі мов. Це мова реґіону, який я зобразив частково в збірці оповідань «Дім в Бейтінґ Голлов» та романі «Вічний календар». Найдивніше, що вони з’являються тоді, коли найбільш потрібні, тобто під час писання.
— «І коли мені вдасться зібрати докупи усі втрачені слова і книжку буде дописано, то, можливо, втрат стане менше, хоча б на одне слово». Як губляться та знаходяться слова? Яке має значення віднаходження слів для нас-теперішніх?
— Звичайно, що це сказано метафорично. Написання тексту — своєрідний процес збирання слів докупи. Під один дах. Передовсім, усі слова в тому своєрідному домі — вірші чи романі — повинні займати своє, їм призначене місце. До того ж, слово чи мова матеріалізуються суто на письмі. Слова, зрештою як і мови, народжуються, живуть і зникають. Одне із завдань письменника, якщо взагалі існують завдання, — продовжити своїм письмом життя слів та власної мови, тобто зменшити втрати. Так я це бачу.
Вічні люди
— І слово стає тим, що конструює новий вимір реальності: «Потім історія про батька з’явилася в есеях про Дубно, біля Лежайська і Чорткова. А тоді — в оповіданні "Польський ровер, руска рама". Я просто придумав наше життя у Чорткові на початку сімдесятих… Я зробив літературою те, чого не було. І батько став літературою. Таким було моє бажання — щоби ми побули разом, утрьох, хоча б на сторінках оповідання». Це перетворення на літературу й творення в літературі — закриття яких потреб воно дає?
— Для письменника література — це все, тобто це той всесвіт, в якому він живе. Олітературнення батька — це оприсутнення його в моєму житті. Оскільки з оприсутненням в реальному були проблеми, то хоча б у письмі, в літературі він стає моїм співрозмовником.
Говорячи прямо про особисті драми свого життя, письменник подає читачеві харч для роздумів. Цікавий приклад, як письмо продовжується не придуманим сюжетом. Я справді написав багато текстів про батька, і от після презентації восени 2019 року в Тернополі до мене за автографом підійшов із придбаним романом незнайомий чоловік. Я запитав, кому підписувати, і почув: «Петру Махнові». Ось так ми зустрілися — два сини одного батька, щоправда, від різних шлюбів. Ось така літературна реальність.
— Коли вже почали про героїв ваших текстів. Ці оповідання у свій спосіб урівнюють в правах і бучацького рибалку, й боксера з того ж міста, й Аґнона... в них переплітаються родинні історії й гілки родинних дерев. І навіть ті, чиї життя не перетинались, наче сплетені у вузол. На думку приходять простори Йокнапатофи чи Макондо. А що ви думаєте про глобальний простір ваших текстів й тих, хто їх населяє?
— Назагал ці простори різні — у віршах, прозі чи есеїстиці, але одночасно у них багато спільного. І, мабуть, це спільне полягає у поєднанні локального та ґлобального. В «Уздовж океану на ровері» також це прочитується.
— До багатьох персонажів ви повертаєтесь раз у раз, як ось до батька, дядька, бабусі… Чому?
— Це найближчі люди, що живуть в мені. Вони — моя пам’ять, мої герої, моя мова і моя література. Чи я їх ідеалізую? Гадаю, що ні. Чи вони були ідеальними? Певно, що ні. Але коли ти письменник, то можеш, скориставшись своєю привілеєю, зберегти їх у слові.
— «Я так і не навчився їздити по воді — лишень уздовж океану», — завершуєте книжку. Якби підсумувати, то чого ви навчились, пишучи її?
— Навчився? Мабуть, щораз пишучи нову книжку, вчишся дивуватися побаченому, знову переживати втрати, заглиблюватись в переосмислене та радіти зібраним під спільним дахом словам; їх існуванню в твоєму домі.
Розмовляла Анна Золотнюк
Фото: із особистого архіву Василя Махна