У нашім місточку на малому горбі стояла деревляна дуже стара церква, а біля неї розстелився довкруги цвинтар. Вже минуло багато літ, як я полишив це спокійне місточко, що мов гніздо повисло на горах, дивлючись сонно на чорніючі ліси та круту ленту ріки. Та ще тепер бачу наш цвинтар і його розвалену на половину камінну огорожу, деревляну, все втворену браму і трупарню, до якої разом з товаришами крізь розбите вікно заглядав я все з жахом. Бачу, як проти весняного сонця тремтить лист берези, як біліє ліс камінних хрестів — і чую томливий запах конвалій, яких ніде не бачив я так багато на одному місці, як власне на цьому цвинтарі. Вкрили вони собою старі запалі вже могили, мов білим вінцем окружили церкву, перейшли камінну огорожу і цвили ще за нею. Малі діти зривали їх цілими жменями, плели з них вінки й вкрашували ними холодні могильні хрести та цілими китицями носили до хати. А вже як тільки засіяла весна і тихі могили знов зазеленіли, першою — що шукала пахучої квітки, була Ольга П... Ціла вбрана у чорну одежу зі спушеною в низ головою, бліда, з запалими очима — йшла вона перша на цвинтар і терпеливо шукала за квіткою, та коли віднайшла її десь під тогорічним листям, її лице на хвилю розяснювалося і вкривалося румянцем. Опісля довго вдивлялася у квітку і пригортала її до грудей. Пильно збирала день у день пахучі конвалії і клала їх на чорну марморну плиту, відтак втомлена сідала на ній сама і довго вдивлялася у високі гори та слухала тихого шелестіння берез.
А заходяче сонце світило червоними промінями, вікна в старій церкві горіли полумям і цвинтарні хрести набирали життя, простягали руки до ясного сонця, мовби в його обіймах хотіли ще перед вечірним холодом розігрітися і уділити хоч крихітку цього тепла тим, що під ними лягли спочити і заснули важким глибоким сном у зимних непривітних могилах.
Вже бувало сховається сонце за високі гори і від ріки віє холодний вітер, вже збиточні діти давне забираються до дому, а Ольга сидить на могилі, дивиться перед себе і не чує, не бачить нічого, що діється біля неї. На дорозі, що веде на цвинтар, показується згорблена стать сивоволосого старика, який поволі наближається до своєї доньки, щоб відвести її до хати. І вони вертають до дому важким, непевним кроком...
____________
Цього дня, як мав відїздити, вийшли обоє на прохід за місто та йдучи біля цвинтара поступили на нього. Він назбирав для неї що найкращі конвалії, обняв її гнучкий стан і їх уста злучилися у довгім пристраснім поцілунку. Проміння сонця світили на них ясним блеском, легкий вітер грався з її чорним волосам, а церковні дзвони дзвонили пісню радости, весняну пісню побіди життя над смертю, а вони як звичайно молоді присягли собі вічну любов... І минуло від цього часу три роки. Її любов горіла тим самим невгасаючим жаром, її думки були все лише при ньому. А він серед радощів великого міста забув про товаришку молодих літ а опинився в обіймах иншої. Як Ольга про се довідалася, важко занедужала і з великим трудом вдалося виратувати її від смерти, а відтак — коли поздоровіла, загорілися її очі якимсь дивним лихим блеском. Вона хотіла пімститися за всяку ціну і жила лишень цею одною гадкою, яка була для неї у тій хвилі так солодкою і розкішною, як сам великий жар любови... З ніжної і смирної стала вона на вид свавільною, кокетливою та не хотіла вже довше сидіти в дома і перебралася на мешкання до столиці.
Стрінулися обоє на балі і дуже приязно звиталися. Вона перша насміхалася над цею дитинною смішною любовю, яка тепер для них обоїх не лицює, бож вони вже старші, розумні і вже знають добре що якась вимріяна любов не істнує в дійсности, а лише у фантазії людей хорих на нерви та в поетів. Є тільки звичайний фізичний наклін такий самий у людей, як у всякої животини і розумні одиниці, станувши раз на матеріяльному, одиноко слушному ґрунті, повинні відкинути всякі скрупули і уживати життя та його роскошів, не думаючи про якусь ідеальну любов. Так говорила Ольга, а він притакував її бесіді тим радше, що тим чином находив і для себе оправдання.
А цеї самої ночі, коли Ольга вернула до хати, великий біль стиснув її серце, вона закрила очі руками і довго-довго заливалася сльозами... А відтак потонула у роскоші і любовних обіймах. Серед звуків орхестри, серед бренькоту скла приймала любовні заяви правдиві і фальшиві та пила без упину отруту любови.
Він надіявся побачити її такою тихою і ніжною, як була давнійше, а стрінув цілком иншу, яка не спускала вже в низ очей, яка дивилася мущинам прямо в лице, та не соромилася, а навпаки цілим своїм єством манила до себе і притягала мов би хотіла сказати: "Дивися на мої уста розхилені мов листки рожі, вохкі, ніжні, — на мої омліваючі очі, на грудь таку гарну мов на грецькій різьбі!...." І він згодом запалав до неї пристрасним коханням. Як пізною ніччю вертав до хати, не міг довго заснути, а як вже заснув, то ніщо инше йому не снилося, лишень вона. Постановив знову зблизитися до неї, щоби зазнати роскошів її гарних цілунків.
Одного зимового вечера переходив якраз біля її хати та мимоволі зупинився. З вікон Ольги лилося ніжне, абажурове світло. Не надумувався довго і звернув свій хід на сходи, що вели до кімнати Ольги. Його серце почало битися так швидко, мов би хотіло вискочити із грудей. Йшов в гору, не здержуючись і як був вже під дверми Ольги, почув її дзвінкий сміх та голос якогось мущини. Не потиснув за дзвінок, але мов злодій притулив вухо до дверей і у тій хвилині ціла його воля, ціле єство було звернене на це, щоби підслухати розмову, яка велася між тою парою. А вона заєдно всміхалася лишень тихше й тихше, а він просив, щоб була добра для нього. І стало тихо, чути було лишень відгомін пристрасних поцілунків...
А тоді зимний скорч перейшов крізь його тіло і здавалося йому, що якась довга костиста рука хватає його за горло і давить з цілої сили, що хтось глузливо над ним насміхається. Він не видержав і наглим рухом відчинив примкнені на закрутку двері, скочив у саму середину кімнати... І тут побачив, як товаришку його молодих літ у пристрасних обіймах держав її любимець... Ольга в мить піднялася і мов марморна стать висока, струнка станула перед ним і дивилася йому просто в очі зором, з якого виходила страшна певність себе і якась злобна радість, а на устах у неї гралася усмішка, повна погорди й побіди...
Він стиснув кулаки, але не смів приступити близше до неї та під силою її зору спустив очі, а слова завмерли йому на устах... Тоді Ольга попросила свого першого гостя, щоби був добрий лишити їх самих — бо цей пан, що тепер прийшов мусить певне мати якесь важне діло, коли у ночі так нагло влетів до неї. А відтак, як лишилися самі, попросила його сісти біля неї і спокійним на вид голосом запитала, чого собі бажає. А він припав тоді до її колін та тремтячими словами благав щоби змилосердилася над ним, що його цілого палить вогонь пристрасти і зависти і такої божевільної любови, що вже не може жити без неї. І говорив, як то він кружляє все біля її хати і не може стерпіти, щоби вона любила другого що він усе забуде, усе їй простить.
"Мій пане — сказала Ольга — ви мабуть забули про свої власні погляди на любов, ви мабуть забули, що так ще недавно насміхалися над цими всіма дурницями, які розумні, модерні люде називають чаром любови. Ви знаєте добре, що там у нашім соннім тихім містечку віддалася я вам цілим серцем і душею, що у вас бачила я все найкраще у світі, що ви були моїм Богом на землі. Ви не надумувалися довго і мов стару зношену одежу, яка вже більше не припала вам до вподоби, відкинули мою ніжну, добру і вірну любов, та так важно і так глибоко зранили моє бідне серце, що ту велику рану не в силі нічим загоїти. У мою грудь кинули ви зневіру до життя, до всього гарного і шляхотного, ви вляли мені отруту, яка мене нищить і зїдає, ви спричинили мені такий страшний біль, такі пекольні муки, яких не спричинив би і найбільший ворог... Серед безсонних ночей плакала й ридала я самітна, а ви втішались життям, його розкошами і забули про свою бідну товаришку, яка далеко від вас загибала з жалю і розпуки... Ви не в силі те все мені тепер вернути, те минуле щастя, цей тихий рай на землі... Пригадайте собі, пане, цей гарний весняний ранок, як серед пахучих квіток клялися мені, а відтак ніщо мені не лишилося, лишень цей жмут конвалій, що дали ви мені його на прощання. Між нами станула пропасть така темна і велика, що перейти її не зможемо, — і я втратила на все віру до вас та держуся лишень споминами минулого щастя, яке ніколи не вернеться. Тому лишіть мене моїй долі і кожде з нас нехай йде своїм шляхом".
Вона закрила на хвилю очі мовби хотіла відогнати від себе ті всі важкі спомини, відтак відступила від нього і сперлася рукою на поруччя крісла. У червоному світлі лямпи стояла мов горіючий стовп її висока стать з посинілими, затисненими аж до крови устами і вже більше нічого не відізвалася, хоч як він молив її, — лишень нещасне серце било в неї молотом і біла грудь хвилювала... хвилювала...
____________
Він вже не найшов спокою. Виїхав в далеку подорож, шукав забуття, але удар і рана, яку завдала йому Ольга, не гоїлася і чим раз дуще ятрилася. Шукав нарочно смерти, яка одна була в силі визволити його із цих вічних мук, які тепер переживав і вкінці найшов її на війні від ворожої кулі...
За якийсь час вернули обоє до свого рідного містечка. Він спочив на тому самому цвинтарі, на якому присягав їй досмертну любов, а вона все відвідувала його, та як тільки настала чарівна весна, як тільки зелень і пахуче зілля вкрасило наші луги — клала на його могилу запашну квітку конвалії.
[Громадська думка, 16.06.1920]
16.06.1920