Фуратівка – це село у Буджаку, де я нині замешкую, Новомихайлівка за паспортом. І це може бути важливо, тому що північніше є іще одна Фуратівка, яка зветься так офіційно, а проте і нашої помежи люди Новомихайлівкою ніхто не називає.
А є нас тут – зі мною разом – двадцятеро. Навіть коли усі на місці, ніхто нікуди не поїхав. Отож, які там вже новини? Але тут оце назбиралося.
_____________________
Він уперше повз обійстя моє пробіг вулицею іще у четвер, 14-го. Старий і худий – тільки ребра стирчать – чорний пес. Мої та сусідські собаки обгавкали, погнали, і він мусив бігти, хоча й було видно, що сил у нього на це небагато. Та й вони, здається, робили це поблажливо, радше для годиться…
Знову хтось викинув, либонь. І це вражає – кожного разу, але усе одно наново. Хоч і нічому дивувати насправді – варто згадати лишень, як воно їм і там, у господарів, ведеться: ціле життя на ланцюгу, на хлібі з водою – на буквальному хлібі, не із притчі, – у буді з цілорічно відкритим, не занавішеним входом… Про підстилку на підлозі, отже, вже й не ідеться. Скоріше про: кинути чим під руку попало, коли вчасно не зрозумів, що на цього чужого вже гавкати досить, бо це гість і в господаря з ним справи…
Але тут іще й про инше. Здається, у декого в Тузлах сусідніх та у Веселій Балці думка така виникла – усвідомлення, так би мовити, – що у Фуратівці диваки живуть, які усе одно пошкодують. І приймуть. І думка ся вкорінюватися починає. Бо пес ось цей – він вже четвертим був…
Хоча, можливо, і не так – може, й без спеціяльної думки. Тому що Аврелія свого я також знайшов на перехресті доріг польових, рівновіддалених од усіх сіл – вже майже три роки тому, а Ігор з Ірою, сусіди в межу, Жучку і Йожку – біля греблі в околицях Базар’янки минулої весни…
Пес, отже, утік, а ми поговорили про це із Ігорем, що саме також був до фіртки вийшов – про те, що із цим робити. Так, риторично, звісно – аби поговорити…
_____________________
Години за дві я з дому виїздив, але прямував у иншому напрямку – до Калфи і лиманів. І тільки зробивши гак, вже повертаючи з Тузлів, з иншого боку села нашого вулиці (в одну вулицю село) – з того, у який собака тоді побіг – пса не побачив. І чого вже там – зрадів: сподівався, пішов щастя шукати деинде, а може й зовсім не викинули його, а сам увірвався і втік, а тепер ось додому повернеться...
_____________________
Минуло, проте, кілька днів, й історія набула продовження – ввечері у понеділок 18-го.
Коли пішов годувати пса сусідського. Іще одного, дальнього сусіда, адже тут усі сусіди. І це іще одна, окрема історія. Хоча й собі не новина. Чоловік ув Одесі мешкає, а сюди час до часу приїздить, і це в нас із ним домовленість така – за невелику платню ходжу раз на день собаку його навідати… А решту часу сидить Шериф сам – геть сам, і на ланцюгу тому самому… (І мої сумніви чим далі глибшають – зростає відчуття, що я й собі беру участь у злочині…)
_____________________
Отож пішов. Й завернув вже був із дороги, з вулиці до подвір’я, коли це раптом виття позаду: низьке, густим таким, мало що не оксамитовим басом. І Аврелій (що для нього, разом із Жучкою та Йожкою, оці наші прогулянки вечірні, навпаки – подія неабияка, – що без нього мені і з хати вийти годі!) йому у відповідь підвивати почав.
Він так завжди на виття реагує. Але зазвичай коли шакали в околицях села виють. Один-два рази гавкне й на виття збивається… Але шакали – вони завжди вже у темряві, а тут іще день, та й близько десь зовсім. Та й не шакали – чути, що собака. І навіть зрозуміло вже який…
Фуратівка нині – це взагалі переважно обійстя покинуті; городи, виноградники іще доглядають, а подвір’я стоять пусткою, травою й чагарями зарослі. Ба, навіть і хати – а вони тут усі глиняні – а надто ті, що із дахами розібраними, руїною. Чамурі, як тут кажуть, – від місцевої назви саманів. І ото десь ізвідти.
_____________________
Але пса не знайшов. Ані тоді увечері, ані вранці.
Обходив кілька з обійсть отих, позаглядав у закутах. Натрапив тільки на два льохи – межи стінами облупленими, темними отворами на тлі обваленої, травою порослої стелі. Також відкриття, зрештою. Бо про вимерлі села поволі дізнаєшся. Перед тим був за півтора року про криниці дізнався. Коли Аврелій пропав і за три дні у його пошуках об’їздив усе навколо в радіусі кількох кілометрів, чого тільки не передумав – а потім знайшов у покинутій криниці посеред покинутого обійстя. Без води вже, на щастя, але й взагалі без нічого – просто вертикальна гола шахта в землі на вісім метрів углиб. Прихована по краю в траві – сам мало не гулькнув. А як він залишився цілим і неушкодженим, і як три дні і три ночі просидів там? Він не повів – Бог знає…
Він тільки вив – цього разу сам, зі своєї причини. І саме так я його і знайшов – почув.
_____________________
Отже, льохи – то не так страшно, бо до них і сходи заціліли. Там радше навпаки заховатися можна, прихисток знайти. Але, аби роздивитися гаразд, зайшов до Іри з Ігорем ліхтарика позичити. А вони на вечерю запросили.
_____________________
І оце щойно зайшов, а Ігор мені на ящик у куті показує. А там кошенята на пледі. Багато кошенят – восьмеро. Маленьких іще геть – вже бачать, по ящику, по пледових клітинках повзають, але якщо взяти на руки, здіймають галас писклявий.
Муришка, виявляється, народила. А мені навіть не віриться, бо минулого літа допіру Ігор з Ірою і її викинуту біля цвинтаря фуратівського підібрали. Перед тим инших двох – маму з дитиною – у зав’язаному пакеті цератовому знайшли… Ігор казав потім, що той пакет на узбіччі як побачив, коли машиною поруч проїздив, ніби щось (Хтось?) підказало… Але тих лишень звільнили – їх щойно розв’язали, вони втекли одразу.
А Муришка – воно таке мале було, худе і дике… А тепер, ось, мамою стала…
А инша дивовижа: в нас тут кіт на цілий хутір один лишень – також в Ігоря з Ірою, Мурзик. У всіх инших кицьки. І кіт неабиякий – чималий, але й не роха, дуже граційний, з короткою, всуціль чорною шерстю. І навіть більмо на одному оці прикрашає тільки, а надто з огляду на те, що привезено його з Данії. Тільки що він і кастрований…
І хоча міг, теоретично, заблукати до нас і тузлівський який – не так вже для бродяги й далеко, – не менш правдоподібною є й Ірине припущення щодо кота лісового. Є в нас тут і такі – дикий вид, яких по цілій Україні кілька сотень залишилося, і не тільки у Карпатах та на Поліссі, але чомусь і на Поділлі та ось тут, у Буджаку. І з домашніми вони й справді схрещуються – мені був біолог пояснював, як за кільцями на хвості, за їхньою кількістю, схрещеного від цілком лісового відрізнити. І у кількох з малечі, в них якраз хоча й не кільця наразі, але знизу хвостиків рисочки кумедні такі, як у крокодильчиків…
_____________________
Та, на жаль, добрі новини на цьому й скінчилися – кепсько із ними у цьому дайджесті. Бо ж коти – вони іще й хижаки, як відомо. І ловлять насправді не самих тільки мишей. Ба навіть Аврелій, іще заким малим був, зловив спершу мишу (і я, зізнаюся, не заперечував – надто вже наполегливі вони у своєму бажанні зимувати разом із нами у хаті), а потім, за якийсь час, землерийку. Із довгим носиком таким… Я на нього насварився, то він і мишей ловити перестав. А з кицьками складніше – здається, хижак у них глибше сидить.
Запитав у господарів, як Мурзик до малечі ставиться – відповіли, що матері здобич приносить… І запитали й собі принагідно, чи не знаю, що то за пташка була, яку він днями, властиво, й приніс? Розміром з горобця, помаранчеві груди – гарна така, шкода…
Точніше, не тільки груди, але й шия – усе, аж до самого дзьобика. Бо я був такого цієї весни у себе в саду зауважив – можливо, навіть саме його і бачив. Подумав іще, що на вільшанку схожий, тільки значно менший, а потім від друга орнітолога дізнався, що це самець мухоловки малої… А самочка, вона за кілька днів до розмови прилітала, я саме траву на обійсті покосив: ловила комах на стерні. Просто перед дверима – я знимкував, а вона й не боялася…
_____________________
Ліхтарик, отже, не зарадив. Я навіть ув один з тих погребів спустився – й іще кілька днів по тому светр одягав із присмаком глини на зубах.
А вже наступного дня, коли з Тузлів вчергове повертався й зайшов Шерифа погодувати, пес сам знайшовся… Лежав під парканом. І цього разу більше не втікав. Та й Аврелій, який мене звіддаля забачивши, прибіг, на нього більше не гавкав – здається, навпаки дистанції тримався: глянув тільки, повітря понюхав і не підійшов…
_____________________
Був цілковито виснажений. І весь у кліщах… Ніколи не бачив стількох на одній тварині – думав був порахувати, заким знімав, але скоро облишив: близько сотні. Із них зо два десятки вже насмоктаних, набубнявілих. Таких ще викручував, решту просто видирав… А собака, він кілька разів намагався противитися – здіймав голову, маючи на увазі підвестися, а двічі поклав мені лапу на руку…
_____________________
До речі, я про таке раніше тільки чув – здається, чи не в Гоголя читав. Про псів із зайвим, шостим кігтем на лапі. Здається, ішлося про те, що такий може відьму вчути… А в цього, у нього було по шість кігтів на обох задніх – звисали китицями.
_____________________
Залишив наплічник, скутер – поніс додому. А собака чималий – середніх, мабуть, розмірів. Але краще вже про зріст говорити – із пів метра у холці. Бо про вагу не йшлося… Його на руки взяти було страшно, бо відчуваєш у руках, грудьми, самі тільки кістки. Крізь шкіру й ріденьку, й собі з голоду випалу шерсть без підшерстя.
І через увесь той шлях – кістлявий, із запахом хворені – голова собаці гойдалася на шиї зневолено…
_____________________
Поклав у сіннику. Худоби не тримаю – сінник щойно зі старим, пліснявим, від попередніх іще господарів залишеним сіном. Але саме ота, кілька день тому трава покошена згодилася.
І дав води насамперед. Адже він і води усі ці дні не пив, гадаю: дощів не було, до найближчих водойм прісних, річок Алкалія й Хаджидер, кілометри, а на обійстя чиє хто ж його пустить – там всюди свої собаки…
Пив кволо, але довго, безперервно – аж поки миска півлітрова не спорожніла. Адже багато, знаю, що й не можна одразу…
А їсти й тим більше. Зателефонував до друга зі Львова, порадився – він знається. Але бульйону зварити не мав на чому – плитка поламана стоїть віддавна, а я усе більше, бач, “інтелектуал”: міркую й споглядаю… Довелося чекати, заким Ігор з Ірою кіз подоять. А тим часом пішов мопед забрати.
_____________________
І Льва зустрів – одного з останніх могікан фуратівських. Покурили, поговорили. Він бачив, як я собаку ніс, отож насамперед про нього – про мультфільм отой чудовий згадали, де пса старого з дому у ліс вигнали… А далі я неначе радіо фуратівське послухав. Яке саме ось так, раз на тиждень-другий і вартувало би вмикати, якби таке й існувало…
Я загалом люблю зі Львом поговорити, бо людина він дивна трохи, проте хороша. Але це вже щось вдруге поспіль випадає, що повідає жахливі якісь – з категорії “банальности зла” – історії. Причому у нього так усе, без розділових. Того першого разу розповів спочатку, що днями косулю бачив – просто тут, у Фуратівці, край городів. А це ж нині новина яка! Бо їх тут не залишилося. Минулого року, чув – бачили двох десь на ріжку Жовтоярському… Аж раптом, коли я запитав, чи було їх тут більше раніше - про те, як “цап” був у паркані застряг, утікаючи: давно, іще коли у Фуратівці й людей було більше, і магазин свій. І продавщиня стала кричати, аби Лев його тримав, а сама й магазин зачинила, і галас здійняла… І косулю зарізали…
А цього разу – що пес сусідський днями був лисеня загриз: у них зараз період якраз такий, найбільш небезпечний, бо малеча підросла, а розуму, досвіду не набралася… А сусід, зобачивши тхора (Лев про куницю казав, але йшлося, припускаю, про тхора), застрелив його – з “воздушки”… І воно, звісно, з тхорами (як і з котами лісовими) суперечливо – їх залишилося на цілу Україну як мешканців ув одному, трохи більшому од Фуратівки селі, але й господарці збитків завдають вони насамперед… Тільки ж у того чоловіка, у нього й господарки немає, – просто що “гарний індіянець – мертвий індіянець”…
_____________________
Пес помер тієї ж таки ночі. Не одразу – довго мучився в судомах, не сприйнявши навіть яйця, у молоці розбавленого…
А потім я довго копав йому могилу своїм тупим “інтелектуальним” заступом.
_____________________
А Фуратівка – вона ж то не лишень у Буджаку, але й в Україні, і на планеті Земля…
14.06.2020