Арт Шпіґельман. Маус. Сповідь уцілілого / Переклад Ярослави Стріхи. Київ: Видавництво, 2020. 296 с.
Минулого місяця нарешті вийшов українською графічний роман «Маус» Арта Шпіґельмана. «Маус» є наразі єдиним коміксом, який отримав Пулітцерівську премію, і він особливий тим, що розповідає про Голокост таким чином, що євреї представлені мишами, а німці — котами.
Першим приходить зачудування від того, що вся війна і концтабори показана, як гра в котиків-мишок. Але ця історія до неможливості серйозна, і її варто відчитати так, аби нічого не пропустити.
«Маус» — це історія батька автора, Владека, який пройшов через жахи війни, перебув Освєнцім і врешті еміґрував з Польщі до Америки.
Історії про Голокост вже давно втомили. Вони однотипні: спершу над героєм насувається хмара війни, потім він з різними формами боротьби і терпіння проходить через пекло, де несправедливо помирають найкращі, і врешті він врятований, відбуваючи каяття за те, що він вирятувався, а найкращі померли.
Проте ми читаємо історії про Голокост. Не так, щоби щоденно. Але вони манять. Їх не можна не читати, бо за кожною жертвою ксенофобії заховане волання свободи, свободи принаймні визначати, ким я є.
До голови ніяк не вкладається те, що хтось може бути винен лише за те, що він миша. І проблемою є не те, що цю мишість нічим не можна змінити, а те, що це треба змінювати чи приховувати. Що миші можуть бути винні лише за те, що вони існують. До кінця не віриться, що все складеться саме так, і що людину спочатку зменшать до єврея, далі до гризуна-шкідника, а потім до пари черевиків, купки ювелірних прикрас, і врешті до Lebensraum — життєвого простору, який вони відбирають у тих інших, цінніших. Гра в котиків-мишок показує невідворотність того, що сталось. Але вболіваєш, аби вони хоч якось врятувалися, знаючи, що вони і так майже всі помруть.
«Маус» приваблює малюнком, блискучими візуальними метафорами, але найперше він притягує своєю відвертістю. Та відвертість не стільки про жахливість смерти, скільки про безсенсовність виживання. Владек таки вижив, еміґрував до Америки, як і мріяв ще до війни, виростив сина, але все подальше життя його сім’ї було під знаком того, що вони вижили.
Відчуття свободи і незалежности часто йде поруч із відчуттям не безкінечних можливостей, а безсенсовности. Боротьба і страждання закінчуються, і невідомо для чого жити і як. Навряд чи це міг зрозуміти батько, але це зрозуміла сповна Шпіґельманова мама.
Скільки би Шпіґельман не малював коміксів про те, що пережив його тато, у нього так і не буде тата, який може дати любов без тягаря виживання. Скільки би він не малював те, що його мама скоїла самогубство, коли Арту було 19, у нього не буде мами, яка його таки не скоїла. Тоді для чого це все писати?
Коли дізнатися більше про свої рани, то можна навчитись із ними жити. Можна зрозуміти, що ось це буде боліти, і цей біль буде ось таким. Звісно, біль є неприємним, але це є спосіб пізнати себе. І подібно до того, коли в роті є ранка, і її не можна просто перестати чіпати язиком, Шпіґельман не може перестати чіпати своєї рани, бо йому дуже залежить взнати про себе все.
Короткий комікс Шпіґельмана з його збірника Breakdowns. Переклад М.Г.
У цьому і є несвобода того, хто вижив. Той, хто вижив, не може перестати себе досліджувати. Той, хто вижив, хоче зрозуміти, як може бути по-іншому, ніж постійно жити в світлі того, що він завжди буде мишею. Той, хто вижив, прагне зрозуміти, що зробити, аби перестати бути лише тим, хто вижив. Але вже розуміння цього і є шляхом до справжніх, необтяжених виборів.
Чи вартувало так боротись за своє виживання, якщо воно щоденно буде тавроване Освєнцімом? Що робити з тим, що найкращий час у житті Владека — це час до війни? Врешті, як побудувати нові сенси так, аби вони були не менш стійкими, ніж старі?
Звісно, на ті питання немає швидких відповідей. Але якщо вже ми, теперішні, можемо щось зрозуміти з «Мауса», крім очевидної недопустимості поділу на мишей і котів, то це важливість того, аби взнати про себе все
19.05.2020