Це не ігрове кіно, це документалка про реальність. Але що це за реальність? Вона наша чи не наша? Неможливо то вияснити, бо досі не знати, хто такі ми. «Ми» як спільний знаменник. Діалог можливий тоді, коли ми рівні.

На щастя, знову є звук, і здається, що глядачі і музиканти, які щойно ледь не побились, тепер воєдино хитаються в такт як великий добрий Левіафан, і навіть те, що приспів «Тікай, бо скоро буде війна» замість «Не стидайся, то твоя земля» нікого не здивував, бо так ніби і мало бути. 

У кінці року час думати про підсумки. Чи не щороку ми кажемо собі, що цей рік зовсім інший, тому й підсумки не такі, як завжди, але цьогоріч вони геть інші.

Чи це є погляд, де смерть Христа є не жахливою і несправедливою, а прекрасною і з власного вибору? Що це: заперечення страху смерти як факт чи розуміння неможливості того заперечення і попри те бажання зробити смерть нестрашною?

У кожному справжньому пошуку захована сумна нестача чогось, сміливість стратити купу сили, аби то щось віднайти, відкритість і радість віднайденого, здецидованість шукати, навіть коли знаєш, що може нічого і не знайдеш.

Виявляється, якщо навіть батько нації може бути живою людиною, то свободи бути живою людиною для мене самого трохи більше. Бо коли ти дорослий, то ікони трохи недоречні.

Не стало Любомира Глібовича. Музиканта, скрипаля, легенди львівської симфонічної сцени, концертмейстера оркестру оперної студії Львівської консерваторії

Вийшов українською графічний роман «Маус» Арта Шпіґельмана, який отримав Пулітцерівську премію. Книжка, що розповідає про Голокост, приваблює блискучими візуальними метафорами, але найперше — відвертістю не стільки про жахливість смерти, скільки про безсенсовність виживання.

Мистецтво — це не зображення прекрасного, а радше викликання емоцій, які завжди прекрасні, коли вони правдиві. Сила циклу картин «Пробудження» у тому, як вони намальовані, але також і в сміливості Олекси Новаківського, у тому, що він розповідає світові таку бентежну історію, яка проживається доволі важко.

Художник цінний не тим, що він гарно малює, а якраз ідеями і своїм сприйняттям світу, своєю свободою і невичерпними можливостями. І виставка «Руки і світ мистецтва» Володимира Костирка є кунсткамерою з історіями митців, які це підтверджують.