Гонзорепортаж із Свята музики у Львові - 2024
Уже вкотре на день літнього сонцестояння у Львові лунають звуки музики звідусіль. Свято музики прийшло до нас із Франції, і вчора львівʼяни могли насолодитись і досвідченими музикантами, і маловідомими колективами, які просто співали та грали собі в задоволення без жодних претензій, що вони професіонали.
Майже 40 локацій, і на кожній відбувалося щось цікаве, тому встигнути всюди було марною справою. Саме тому я вирішив пройтись пʼятничним Львовом без жодного плану (за єдиним вийнятком, про який згодом) в пошуках неочікуваних музичних перлин. Мене вистачило лише на кілька локацій, але воно того вартувало.
Моя перша зупинка — памʼятник Францу Ксаверу Моцарту. Я хіба що встиг на фінальні ноти від хору «Жайвір», і після них виступав Хор Гуманістичної Гімназії. До слова, взагалі не було анонсу їхнього виступу, бо з певних причин багато батьків стараються не оголошувати не лише свої переміщення містом зайвий раз, а й навіть переміщення своїх дітей, тому про виступ було відомо небагатьом.
Молоді хористи приготувались, традиційне коротеньке фалядоляфа, і по площі біля філармонії вже розливається акапельне виконання найновішої класики української сучасної музики — пісні «Фортеця Бахмут». Клубок підступає до горла, коли бачиш пʼятикласників у вишиванках, які по черзі як вміють, так і співають у мікрофон:
Зараз стане темно
І впаде в агонії кривавий демон
Значить ми боролися недаремно
Значить ми дотисли, так шалено.
Нагадує шкільний останній дзвоник, але настільки український, що аж до мурашок. Школярі збирали кошти на купівлю FPV-дрона для Першої дитячої штурмової бригади «Двієчники», і на момент публікації покрили вже половину суми, яку потребує підрозділ, де служать їхні колишні однокласники. Гордість за молодих гуманітаріїв. До слова, керівник хору анонсував, що планує оживити збір тим, що розігруватиме серед донатерів унікальне ілюстроване видання «Декалогу українських націоналістів для наймолодших», підготоване гуртком філологів з тої ж Гуманістичної гімназії. Посилання на банку на безпілотники для Першої ДШБ “Двієчники” — в кінці допису, і за кожен донат більше 1212 грн можна отримати примірник “Дитячого декалогу”.
Втішений за молоде покоління і від того розчулений, я йду в середмістя. Там нетипово людно, і я рятуюсь від гамору в вірменському дворику, а там якраз "Миклухо-Маклаї". Закрите тихе подвірʼя чудово надається для акапельного співу, бо чути добре, де би ти не стояв. Співають чоловіки, атмосфера дуже домашня — чи не на кожен твір музиканти кличуть когось знайомого з натовпу, аби співати разом. Складається враження, що мене запросили в гості до себе додому.
Гурт "Миклухо Маклай" у Вірменському дворику.
Слухаю і хочу підспівувати, відкривши на телефоні слова, але не можу, бо гублюся у повторах, мелодійних зворотах, ритмах, а музиканти добре усе відчувають, відраховують, і зіспівані — чисте задоволення. Маклаї це відкриття, і я жалію, що раніше їх не чув. Пісні з репертуару часто на військову тематику, хоча, зрештою, чому дивуватись — в нашій мові козак часто вживається як синонім чоловіка, і чи не всі драми, оспівані в піснях, обертались навколо де-факто військових. А зараз сенси зазвучали по-новому: наприклад, пісня “Соловею-канарею” уже з перших слів апелює до тих чоловіків, які на собі відчули нюанси з переміщенням по місті:
- Соловею, канарею,
Чом ти сумний не веселий?
- Ой, як мені весел бути,
Коли в клітонці замкнутий?
…
Слухати гурт "Миклухо Маклай" тут.
Чи, до прикладу, інша пісня, яку виконували вчора "Маклаї" — «Ой на горі жито» — про вбитого козака, над могилою якого плакали дві дівчини, що обидві його любили, не знаючи одна про одну, тонко передають дух часу і тривогу людей в тилу про те, чи не будуть посмертно розкритими їхні секрети, якщо їх мобілізують і вони загинуть на фронті. Глибока народна мудрість.
Йду далі повз Фацет, а там "Пиріг і Батіг", і він ніжний, сміливий та розкішний. Короткий діалог зі собою і я вмовляю себе послухати хіба дві пісні, бо хоч я і не все знаю про те, як липа шелестить, але липень ще не почався, тому ще маю час — в мене ж концепція це пошук маловідомих гуртів, як не як, а "Пиріг і Батіг" це на протилежній стороні спектру.
Між піснями “Пирога” чоловік в темних окулярах на візку зі сцени каже, що втратив ногу на війні, і закликає спинитись та зробити хвилину мовчання увечері, щоби памʼятати, якою ціною нам даються ці веселощі. Він ще трохи говорив, було щось про єдність і емоції, але через гамір важко було почути всі його слова. Дочекавшись, коли закінчиться влаштована тим чоловіком хвилина мовчання, я поспішаю, бо ж в кінці Вірменської "Мертвий півень", який хоч теж не назвеш маловідомим і він теж поза концепцією маловідомих гуртів, але я не пропускаю безкоштовних виступів «Мертвого півня» ще зі старшої школи.
Слухати заклик до хвилини мовчання тут.
Отож, сцена в закапелку Маркіяна Іващишина, легендарні “Півні». Але що там про “Півнів” — це ж ясно, що в будь якому варіанті це дуже хороший гурт (утримуюсь від того, щоби сказати, що “Півні” найкращі, хіба що з чемності до решти). Тішить, що його люблять слухачі, які вдвічі від мене молодші. Коли з “Півнями” тільки починав співати Юрко Рокецький, то було враження, що він поводиться з музикою обережно, ніби йому одному дістався спадок, на який була ціла черга, і він не хоче нікого з тих спадкоємців образити, як він тим спадком розпоряджатиметься. Мабуть через це ще рік тому старі пісні звучали майже так само, як тоді, коли тільки вийшов альбом “Шабадабада”. А вчора то було справжнє свято музики — і знайомої, і перевинайденої водночас. Хоч нових пісень вчора я чув більше, ніж старих, але вслухаюсь в ті, що знаю вже давно, і мимоволі дорікаю собі тим, що ну скільки можна слухати то саме стільки років поспіль, це ж знаєш кожну нотку — а тілом все одно йдуть хвилі енергії. “Півні” добрі, львівські, і місцями пророчі, бо ще 26 років тому хлопці співали про те, що
… знов там хтось по радіо співає шо буде війна
і що
…тільки от щось світло чисте до сих пір не в мені
слухай, вони мене вже з тою війною дістали
Я не знаю, хто в цій фразі стоїть за словом “вони”, бо “вони” завжди вживається на противагу “ми”, але суть в тому, що Львів добре памʼятає це пророцтво, особливо там, де воно каже, що правильним рішенням у тому всьому є піти на пиво.
Слухати пісню "Мертвого Півня" тут.
Спішу далі, бо Свято музики от-от і має закінчитись, а нових гуртів хочеться ще (ну і пива хочеться теж). Йду і тут несподіванка — виступ якогось гурту «Бусоль», на самій площі Ринок. І забігаючи наперед, скажу, що їхній виступ був без сумніву найфеєричнішим на день цьогорічного сонцестояння. Бас-гітарист гурту, харизматичний військовий з позивним «Бровко», як він сам каже, вже повоював на Півдні і на Сході, і втратив у боях руку. На щастя, новий протез дозволяє йому не просто обслуговувати себе в побуті, а й грати на бас-гітарі.
Перші акорди — і ми радіємо і підспівуємо, бо всі одразу впізнали пісню «Без контролю» гурту «Фантом-2». Виконання інструментальне: бас, гітара, барабани, саксофон. Памʼять то дивна штука, бо сам не знаю звідки, але миттєво зринули слова, які в 90х лунали з кожної праски:
Знаю, що даремно шукаю
На планеті без краю
Безтурботні краї
…
В долі вже розписані ролі,
і слова, і паролі,
і ридання, і сміх
Знаю, все хороше ще буде,
і про нас не забудуть
На дорогах земних
Перебуваю в блюзовому потоці, імпровізація шикарна, але чомусь на приспіві у мене асоціація з фільмом «Погані дороги», штатно-посадовим розписом, паролями і чотирипʼятьнолями. Чуття мене не підвело — після першої пісні музиканти оголосили, що сам проєкт створений спеціально до цьогорічного Дня музики, і вони мають на меті зібрати кошти на ЗСУ. Цим зараз не здивуєш, бо всі музиканти, яких ми зустрічали, збирали гроші на ЗСУ, та гурт «Бусоль» збирав гроші на бус для найбільш контраверсійного роду військ ЗСУ, а саме для працівників ТЦК та СП. Натовп, який швидко зібрався на мегахіт їхнього дитинства, почувши це, виглядає трохи розгубленим, бо наче не пасує веселитись на підтримку тих, хто став нам за останні місяці ще більш ненависним за москалів.
Але музиканти далі грають, і перед тим не встояти, бо їхній жанр — це непопсові кавери на відомі хіти, ще й заграні якось так, що тіло мимоволі починає похитуватись в ритм. Я впізнаю мелодію «Кедь ми прийшла карта», яка перемішана з фразами з пісні «Вівці мої вівці». Щемкий військовий екзистенціалізм, який по смислу перегукується з Миклухо-Маклаями. «Неню же мій неню, йдіть за мене служить на ту войну…» .
Поруч формується група, яка активно щось дискутує. Я думаю, може вони хочуть швиденько створити петицію про збільшення граничного віку військового призову, аби їхній неньо міг за них служити. Ні, вони пишуть якісь тези на ватмані, який взявся просто нізвідки.
Хлопці в спортивних костюмах, що просто як флешбек із концерту Фантом-2 з 90х, відтіснили музикантів від мікрофона і кажуть, що вони вільні люди (в голові проноситься думка про етимологію слова “козак”), і вони мають права, і читають той вірш із ватману:
Спочатку вони прийшли за тими, хто воював.
Я залишався безмовним.
Нехай воюють ті, хто вміють
Потім вони прийшли за переселенцями.
Я мовчав.
Це їхні області, то нехай їх самі й відвойовують.
Потім вони прийшли за тими, хто не має бронювання.
Я не протестував, бо я ж розумний.
Нехай воюють ті, хто не вміють робити нічого, крім як воювати
Потім вони прийшли за сином Порошенка.
Я мовчав,
хай син Порошенка щось скаже.
Потім вони прийшли за всіма решта.
Я мовчав,
бо я ж не такий, як всі.
Потім прийшли за мною,
і не залишилось нікого, хто б заступився за мене,
крім старших жіночок, чиє квокання ніхто не слухав.
Навіть те, що я влаштувався в школу вчителем математики на чверть ставки, не допомогло.
Я тоді кричав, що я люблю країну, але зневажаю владу,
і взагалі що з кожної кави я донатив на ЗСУ.
Мене чомусь не відпиздили в ТЦК.
Починається дискусія і балаган. Туристи на площі Ринок не розуміють, що відбувається. Ті, хто ближче, мабуть львівʼяни, питають в молодика, який власне читав вірша — а як тобі вдалось втекти з ТЦК? Чому ти тут? Його відповідь починається з того, що він ніжно обіймає старшу пані з пластиковою торбинкою з квітковим принтом. Потім він каже, що це завдяки його коханій він зараз тут. Пані з пластиковою торбинкою помічає, що хтось із роззяв знімає це все на відеокамеру, і питає, чи це телебачення, і о котрій годині це все покажуть по телевізору і по якому каналі.
Молодик у спортивному костюмі далі біля мікрофона, і каже, що як підуть всі чоловіки на війну, то не буде кому плитку класти і стяжку лити, а країну треба відбудовувати. Його дама серця говорить, що чула по телевізору, що начальниця Епіцентру, Галя Герега чи як там її, заявила, що вони домовилися з Церзанітом та іншими заводами будматеріалів про те, що мішки з клеями і стяжками до кінця війни будуть не по 25 кілограм, а по 10, щоб жінки могли їх носити і тоді можна буде замінити мужиків, поки вони воюють на фронті. Її бойфренд робить здивовані очі і каже — ти шо, бабулько, хочеш, щоби я йшов у окопи, а ти собі будеш плитку класти?
Натовп гуде, і хтось говорить, що десятикілограмові мішки не вирішують проблеми, що гіпсокартон має бути довжиною 2.5 метри і не менше, тому легшим він бути не може. Ще хтось відповідає на то, що якщо воєнний час диктує те, що жінки можуть носити гіпсокартон, який важить не більше 10 кілограм, то він буде тоді довжиною півтора метри, і він готовий жити в будинку зі стелями півтора метри — бо такою буде архітектура воєнного часу, а в окопах, до слова, точно не легше. Люди поруч схвально плескають і піднімають руки на підтримку цього твердження. Ну просто жива ілюстрація Сократового твердження, що істина народжується в суперечці.
Жінка в робітничому комбінезоні на голе тіло і з татуюванням ока в трикутнику на плечі тепер підійшла до мікрофону і каже, що віднедавна її улюблений магазин називається «Плиточка», бо це так по-жіночому. І взагалі її манікюрник дуже поважає її вчинок і робить їй знижку на манікюр, відколи взнав, що та пішла в чоловічу професію і тепер вільно собі і мурує, і кладе плитку, і жодних тобі нюансів з переміщеннями містом.
Коротка проблема зі звуком, мікрофон не працює, технічна павза. За той час емоції на площі трохи осідають, як мул на дно ріки. Дівчина з милим пуделем вирішила допомогти і нахилилась біля комбіка, покопирсалась в дротах. На щастя, знову є звук, музиканти продовжують, і тепер лунають акорди «Країни мрій» гурту ВВ, які непомітно переходять в слова «На твоїх джінсах американський прапор» Скрябіна. І здається, що глядачі і музиканти, які щойно ледь не побились, тепер воєдино хитаються в такт як великий добрий Левіафан, і навіть те, що приспів «Тікай, бо скоро буде війна» замість «Не стидайся, то твоя земля» нікого не здивував, бо так ніби і мало бути. Люди підспівують і світять запальничками, ніби щойно звучало щось із ОЕ.
Натовп в романтичному настрої чи то від “Не стидайся, то твоя земля”, чи то від “Тікай, бо скоро буде війна”.
Перед наступною піснею всі розслаблено чекають у павзі, поки басист Бровко поправляє свій протез, і якийсь чоловік з красивою доглянутою бородою ділиться, що це був найтепліший момент за багато місяців, бо Скрябін це свій чувак, і він завжди говорив правду, хоч якою вона незручною не була. Бровко, як почув це, почав кричати «Ти сраний придурок, ти взагалі не відстрілюєш нашу іронію! Скрябін це продажне регіональське чмо!». Бородань відповідає, стримуючи тремтіння голосу: «Говори до мене культурно! І взагалі ти шо не чув, що музика є поза політикою?». Люди поруч схвально загуділи. А Бровко на те: «У вас каша в головах. Вам шо не стидайся то твоя земля, шо тікай бо скоро буде війна то однаково. Та ви вівці! Вам тупо все одно! Я, бляха, не за то воював!». Молодик в спортивному костюмі каже: «Ей, контужений, спокійно! Я тебе туди не посилав, краще грай і тихо сиди». Інші з натовпу підхопили — думаєш, ми тут в тилу просто так сиділи? Ми з кожної кави донатили на ЗСУ.
Почалася бійка. Бровко казав, що нема на них ТЦКшників. Гіпстер, який топив за Скрябіна, почав рюмсати зі словами «Боже, який позор! Ну шо за країна! Як добре, що покійний Скрябін того не бачить». З десяток глядачів знімали на телефон, як басисту відірвали протез. Бровка, схоже, це не засмутило, і він гамселив одною правою хлопців у спортивних костюмах, як Памфір на стероїдах. Це тривало невідомо скільки, аж поки не прийшов пан Григорій К., власник ресторану «1000 пох», що неподалік, і сказав Бровкові, щоби той усіх заспокоїв і щоби вони грали далі, бо відвідувачам на терасі дуже сподобалось, тому він ставить усім пиво і донатить на бусик 4096 грн (тобто сто доларів США по курсу продажу, а не купівлі, прошу зауважити). Можна було би здивуватися такому жесту, бо якщо халявних сигарет від нього ще можна було чекати, то пиво — це було щось новеньке, але Бровко, розпашілий, почав розмахувати куксою, матюкатись і говорити, що він за пиво не продається. Пан Григорій К. вихопив мікрофон і сказав усім про халявне пиво, і щоби ніхто не викидав банки з-під пива, а щоби зібрали їх в коробку, бо вони передадуть це потім на передову для наших захисників як окопні свічки. Це обірвало всі дискусії, бо люди, коли почули про пиво і про те, як вони можуть допомогти фронту окопними свічками, почали скандувати «Бусоль! Бусоль! Бусоль!», і ударник просто почав валити чисту енергію, а не ритм. Гітарист вдарив по струнах, почався старий добрий рокенрол. You’re in the army now. Ані оригінал, ані кавер Тризубого Стаса «Не хочу в армію» близько не лежав із тим, як заграла тоді "Бусоль". Бровко, до слова, відіграв останню пісню, як сам Господь Бог, хоч то було лише одною правою.
Бровко погодився на коротку розмову зі мною після концерту:
— Пане Бровку, як у вас взагалі виникла ідея збирати гроші для ТЦК?
— Ми вважаємо, що ТЦК це взагалі окремий рід військ, і він дуже недооцінений. Саме поняття свободи, до якого апелюють ухилянти, існує завдяки тому, що їх оберігає держава. Без поліції і без армії це було би суспільство, де поняття прав людини не існує в принципі. Тому треба, аби всі пішли захищати нашу країну, якщо вони цінують той лад, в якому вони живуть. Я би хотів, аби після бусу ми передали воїнам ТЦКшного фронту почесні шеврони з вовком, бо по суті вони є санітарами нашого суспільства, як вовки є санітарами лісу.
— Я бачив нині збір на Першу Дитячу Штурмову бригаду “Двієчники”, вони збирали на безпілотники, і люди дуже активно донатили для того, щоби діти краще воювали. Ви ж відкрили банку для ТЦК. Чому саме бус? Це ж як Бабайко для всіх дорослих чоловіків, навряд чи люди захочуть донатити на це.
— Бус є основним робочим інструментом ТЦК військ. Єдине, що зараз люди дуже не хочуть сідати до них в бус, поводять себе агресивно, а агресія, як відомо, породжує агресію. Їх, по суті, провокують, а потім весь інтернет гуде від історій, що десь там когось вбили в територіальному центрі. Ну вбили, ну що зробиш… Краще, звісно, та людина би загинула на фронті, але не впирався би він, то може був би досі живим.
В нас взагалі була ідея за ті гроші купити для ТЦК Volkswagen T1 — так званий hippie bus, щоби там було затишно, щоби ти одразу розумів, що потрапляєш в афігєнну компанію, в структуру, що боронить цінності, які є підставовими для всього цивілізованого світу. Аби, скажімо, ти сідав у бус, а тобі наливали там флет-вайт на кокосовому, з кавомашини, або ще краще фільтр на Сальвадорі. Щоби була мобільна бригада з барбершопу, яка тобі зробить гарну зачіску — ми ж знаємо, що армія це не лише стрижка під нуль. Зараз модно мати гарні бороди, вистрижені вилиці, так звана тактична борода. Ми навіть говорили з Мартою Сирко, аби вона робила фотографії новобранцям, бо це і приємно, і допомагає усвідомити себе в новому статусі військовослужбовця. Плюс воно може потім знадобитися та фотографія — і на військовий, і може на некролог, всяке ж буває. Одразу можна робити персоналізовану наліпку в Вайбері, аби всі родичі потім могли її поширювати.
Моделька бусу Volkswagen Transporter T1 (так званий hippie bus), продається в Дзизі.
Була ідея навіть наливати по 100 грам Джек Деніелса чи Прикарпатського кальвадосу, але ту ідею зразу зарубали люди з ТЦК, з якими ми домовились про співпрацю і передачу коштів. По-перше, ми боялись, що народ не зрозуміє, на що йдуть їхні донати, а по-друге, що як буде стільки бажаючих на той Джек чи кальвадос, що черги будуть, як в перші дні війни? Тоді навіть лопат на всіх не вистачить, не те що автоматів.
— Як ви оцінюєте День Музики 2024 для колективу «Бусоль»?
— Знаєте, я вже говорив про цей hippie bus, але виглядає, що ми за нині зібрали на бус лише 14880 грн. Цього вистачить хіба на бобік, тобто на УАЗ-3151. Це теж непогано, але ми би хотіли перевизначити саму ідею мобілізації, зробити таке враження, аби там було затишно. Тепер, як в нас буде тільки бобік, концепція, мабуть, буде ближчою до сюжету пісні про бобік гурту «Бумбокс», але що ж — такі наші реалії. Але навіть там можна поставити кавомашину. Банку на сам бус ми вже розбили і передали гроші у Галицько-Франківський ТЦК, але ось є ще банка на кавомашину в ТЦК-бусик. Покажіть, що ви не байдужі, і підтримайте Збройні Сили.
Бусик для ТЦК, який, на переконання колективу “Бусоль”, має зробити так, щоби люди самі хотіли служити в армії.
— Останнє питання: як вам вдалось так блискуче зіграти останню пісню? Ви ж її грали без протеза.
— Протез протезом — ви думаєте, в мене перший раз таке, що в бійці мені висмикнули ту залізяку? Та я без нього інколи навпаки почуваюсь швидшим. Взагалі головне в басовій партії це ритм. З ним у мене все гаразд; як то кажуть, ведмідь мені на вухо не наступав. Теж неясно, чи то би так зайшло людям, якби воно було без халявного пива, яке нам любʼязно передав пан Григорій К. До речі, з протезом все гаразд, якби ви переймались. А взагалі подивіться, яка температура надворі. Мені з тим протезом і без тих всіх нинішніх пригод було капєц як гаряче, ну і плюс від спеки він глючить, тому навіть якби я ним натискав на лади, то це була би теж дуже смілива гармонія. І я чесно сподіваюсь, що то ви зараз не стібетесь із мене, а вам справді сподобалось, бо якщо вам щось не сподобалось, то перше поїдьте на Донбас, повоюйте, втратьте там руку, а ше краще дві, тоді поверніться сюди, зіграйте на басу, і от тоді можна буде з вами про щось говорити.
Під час Свята музики на окопні свічки львівʼяни передали 1256 банок з-під пива, і воїни 24ї, 45ї та 80ї бригад дякують за таку допомогу, яку вони поділили між собою і вже прийняли на баланс частини. Тривога у Львові в пʼятницю ввечері хоч і була, але коротенька і майже невідчутна. Свято музики у Львові цього року вдалось.
На безпілотники для Першої Дитячої Штурмової Бригади “Двієчники”.
На кавомашину в бобік ТЦК та СП.
22.06.2024