Я стою посеред зали в Галереї Мистецтв, на відкритті виставки Євгена Равського. На самому відкритті я зовсім випадково. Навколо купа людей, шукаю серед них друзів, що мене покликали, побіжно розглядаючи полотна, залишаючи собі час, аби роздивитись усе потім, коли вщухне гамір. Бачу «Пієту», і раптово чую мурашки всім тілом. Я розумію, що переді мною зовсім не те, що я бачу. Я впевнений хіба в тому, що я дивлюся на гру, неймовірну гру.
Хороша гра — це тоді, коли ти кажеш, що ти не граєш, а зовсім чесний, і це майстерний тактичний хід. Така протилежність блефу потрібна для того, аби зробити наступний хід більш несподіваним. Хороша гра — це також тоді, коли ти вдаєш, ніби віртуозно граєш, але ти не граєш, а чиниш по-справжньому, тобто так, як не чинити не можеш. Мурашки — це тоді, коли між першим і другим станом неможливо провести межу.
«Пієта» в залі є не самотньою — там і 12 жертвоприношень, там і «Іліада», і чудесні акварелі з війни зі Сходу, але безпосередньо Пієті, як і належить, передує Розп’яття, таке зовсім невимушене розп’яття-фуґа, де Ісуса грає молода жінка. Воно настільки невимушене, що аж хочеться сказати «бавиться» замість «грає», і якби не те, що це триптих, то кожне окреме полотно може і не казати вголос «ось це Голгофа». Найважливіше не є експліцитним. Смерть, навіть несправедлива невідворотна жертовна мученицька смерть, стала такою буденною, що її треба розгледіти. На перший погляд, усе в межах дозволеного, жінка одягнена, не видно жодних ран. Стриптизерський пілон є дуже делікатним, ледве вимовленим, але коли відчитати його, то думка про порівняння естетики страждань із пілоном вмить задає настрій на супертверезість. Чи це є погляд, де смерть Христа є не жахливою і несправедливою, а прекрасною і з власного вибору? Бо те невимушене розп’яття каже, що момент смерті на хресті є нестрашним, і дівчина просто позує. То що це — заперечення страху смерти як факт чи розуміння неможливості того заперечення і попри те бажання зробити смерть нестрашною?
Я не знаю, чи «Пієта» є глузуванням, а чи воланням про порятунок, лише в наш сучасний спосіб. Звісно, це алюзії на Караваджо і на Мікеланджело з одного боку, на Trainspotting та «Бійцівський клуб» з іншого, і воно пропущене через феміністичну аґенду. Але в ньому є щось більше, ніж просто використання давніх метафор, тобто це не звичайне наливання нового вина в старі міхи.
Через одне непорозуміння вже після відкриття мені пощастило мати персональну авторську екскурсію. Пан Ґєник розказував про свій шлях, про те, як він починав, як вони вірили, що роблять щось цілковито нове, про «Дзиґу», яка могла бути в приміщенні, де тепер Податкова, про те, як його майстерню затопило і всі роботи були знищені гівном, і він після того малював на принесеному Тарасом Возняком величезному обгортковому картоні, про двох «стюардес», які прийшли в «Ляльку» зі своїм бухлом, і їх вже мали попросити геть, але після того одна з них запитала «што ето такоє?», показавши на полотно Равського, а інша так невимушено відповіла їй «а, так ето Заратустра», що після того Марек сам замовив їм випити, про святого Юра, який перемагає дракона, що його тримає принцеса на ланцюзі, але ніхто того дракона не бачив, про Дональда Кусьпіта і сучасне м-во — словом, про все-все-все…
А потім розказав, як він їздив до Риму суто для того, аби детально штудіювати полотна Караваджо. Звісно, Караваджо можна побачити і вдома, але зрозуміло, що вивчати оригінали, до яких доторкалася рука майстра, то зовсім інакше, ніж вивчати м-во за репродукціями (а тим паче за фотографіями), і пан Ґєник сам так каже. Я не намагаюся вдавати, що багато знаю про Караваджо і що взагалі розуміюсь на історії м-ва, але автор то відчуває, добре відчитуючи мої чемні кивання, і сам пояснює мені, що Караваджо показав неймовірну увагу до внутрішніх переживань, і що починаючи від нього живопис — це вже не просто зображення людей, а зображення емоцій.
«Пієта» показує куди більше, ніж просто бездоганно промальованих бездоганних жінок у джинсах із відсиланнями до старих міфів. Перезавантаження класичних сюжетів і полягає в тому, що Равський робить емоції нарешті помітними.
Жінка з полотна, яку я не можу придумати як назвати інакше, як Христиною, показує не стільки горе і голосіння над власною кончиною, скільки блаженство, або, переклавши на повсякденнішу мову, задоволення. Вочевидь, то переживання було завеликим (чи ми говоримо про Біблію, чи про Trainspotting, чи про Fight Club), але на обличчі в Христі, хоч воно бліде і мертвотне, видно — вона трохи рада, що вже настав кінець, трохи рада способу, в який той кінець прийшов. Пишається своєю чи то сміливістю, чи то відданістю. Пан Ґєник розповідає, що в «Іліаді» Гомер не каже, що греки хороші, а троянці погані, а навпаки — він оспівує сміливість, відданість у бою, відчайдушність.
Можливо, ми би пам’ятали про Сократа істотно менше, якби не те, що він вибрав тролити афінян до кінця, і не втік, як боягуз, хоч йому могли в тому посприяти деякі його учні. Думка про Ісуса як відчайдуха не така популярна, як думка про Ісуса як мученика, але чи класичне розп’яття є аж таким іншим? Бо ж і те, і інше є про переступ меж дозволеного. Кожна хороша гра мусить мати мати загрозу того, що вона може погано закінчуватись, інакше це такі собі псевдоігри.
«Пієта» каже, що потяг до смерти є не менш важливим за потяг до життя, а власне життя — точно не дарунок, а важке покарання, принаймні деколи. То зрозуміле з того, що Марія має на обличчі заздрісний усміх, трохи послуху, трохи зневаги, трохи заздрості, що це не вона отримала смерть першою. Обличчя каже, що зійти на небо навряд чи вдасться, але оця вся тяганина з тілом — точно не цукор. Гра закінчена, і померти зараз ще й Марії не варіант. Сьогодні це не її участь, але вона хотіла би бути тою, кого тримають на руках, першою скрипкою (чи то пак трубою), бути збитим яйком, з якого згодом зроблять ікону. Може, то й пояснює, чому Пієту Равського розігрують жінки, — їм просто набридло бути у тіні Ісуса.
Чи ті всі емоції проступили аж тепер, на полотні в Євгена Равського? Чи, може, вони були і в Мікеланджело ще 500 років тому?
Ця гра ніби і насміх з розп’яття, а трохи і його реабілітація, бо виявляється міф про Ісуса може бути недогматичним і непрескриптивним. Якщо побачити міф про Ісуса (про який на Галичині навіть не прийнято казати, що це міф) у повсякденні, то виходить, що наша реальність з усіма її драмами є найважливішою — ніхто з нас не стане канонічним Ісусом, але в тому і весь сенс. Ніхто не зійде на небо, а решта не має значення. Усіх нас колись чекає завелика порція життя, умовний завеликий чи задовгий кайф, який ми не зможемо пережити. І на тлі того зрозуміло, що ми не хочемо дотягнутись до ідеалу зі Святого письма, до якого не сила дотягнутись, а ставимо нас у центр, і намагаємося зрозуміти, чи може старий добрий біблійний Бог статися чоловіком і дотягнутись до нас. В кожному разі, Равський дав йому божий шанс.
Чи пан Ґєник виграв тим, що замахнувся на міфи? Це питання подібне до того, чи виграв Ісус, коли йому вдалось спровокувати фарисеїв та Пилата, аби вони розіп’яли його згідно з писанням, як він і хотів.
Вже після екскурсії ми з Равським стоїмо на вулиці, я опановую своє розчарування, розуміючи, що колекціонером мистецтва я поки не стану. Ми прощаємось, і я радий з такої можливості послухати все з перших уст, радий тому, що познайомився, і бачу, що пан Ґєник неймовірно майстерний, талановитий і дуже ерудований, але цілком собі звичайний чоловік. Те, що він звичайний чоловік, є гордим досягненням усіх його полотен.
