Я ще не відійшов від масових читань Лесиних віршів, а всі навколо признаються в тому, якою величною постаттю є ТГШ. Фотки у вишиванках, цитати, що ми не лукавили з тобою, малюнки, де ТГШ на засланні, роздуми про те, яким він був сучасним та по-дитячому імпульсивним, що потратив купу грошей на парусиновий костюм… Прочитаймо його вкотре по-новому, відкриймо все неосяжніші глибини любові до України, покажімо більше Григоровичевих страждань, відшукаймо його нащадків чи нащадків його друзів, словом, зробімо ікону сучаснішою.
Нууу, таке собі…
Навіть якщо ми наведемо докази, що Тарас любив потусити і був у спільноті мочиморд, де вони дико бухали, все одно це була еліта, і навіть в тому можна знайти державотворчий елемент. Бо тут видно, що він був сином кріпака, а став володарем у царстві духа. Прости, Яковичу, але більшого пафосу годі уявити.
Найкращим вшануванням пам’яті ТГШ мені видається переглянути (чи пригадати, бо можливості подивитись його онлайн я так і не знайшов) фільм “Безславні кріпаки”. Так, фільм, де Григоровича б’ють по яйцях, а він терпить, а ти парадоксально смієшся. Де він пробує бути самураєм. Де бореться з ніндзя. Де, виходячи з кіно, думаєш — “А причому тут Шевченко? Тут же взагалі нема історичної правди”. Які самураї? Яка торгівля людьми? Який озброєний до зубів єврей? Це все якісь суцільні нісенітниці — не було в нього жінки, яку він отак викрадав від пана. Оті фонтани крові на екрані — це ж просто несмак, а “Золотий вік Кунг-фу” дециметрові антени наших батьків перестали показувати ще в кінці 90-х. І взагалі, чому Шевченко там буває такий дурний?
А фільм фантастичний, тобто фантастично смішний, некомфортно смішний, і разом з тим заспокійливий, бо виявляється, що пророк може бути людиною, а не велетнем у царстві культури. Тобто взагалі оце “пророк” можна поставити під сумнів, а Шевченко від того не розсипається, а далі є.
Як не бачили кіна, то альтернативним хорошим вшануванням є глянути проект “Малювців”, де я вголосину сміюсь від того, якими можуть бути портрети Григоровича. Діти зображають те, що впадає у вічі найперше — набурмосене чоло, суворий погляд. Дуже серйозний дідусь, часом з відчаєм, часом зі сумними очима. То або змальовки зі знимок, або з автопортретів, як батько Тарас хотів, аби ми його бачили.
Той дитячий погляд такий гротескний, що ну точно хочеться у відповідь зняти з ТГ смушеву шапку чи парусиновий костюм і подивитись на нього легше. Часом як на тревел блогера, часом як на графомана, одержимого майбутньою славою, часом як на дядька, що міг мати проблеми з алкоголем, часом як на тусовщика, що так і не звив сімейного гніздечка (привіт, 8 березня і свобода від стереотипних ґендерних ролей). Не як на ікону, а як на когось свого, рідного, хто трохи заплутався в житті, але можеш його зрозуміти і можеш себе з ним інколи ототожнити.
Виявляється, якщо навіть батько нації може бути живою людиною, то свободи бути живою людиною для мене самого трохи більше.
Бо коли ти дорослий, то ікони трохи недоречні.
Ілюстрації: fb «Малювці»
10.03.2021