Доля традиції в глобалізованому світі

Шостий міжнародний мистецько-інтелектуальний форум Via Carpatia, який цьогоріч відбувся в Івано-Франківську, мав гасло “Майбутнє традиції: українське у глобальному світі”. Інтелектуальну програму Форуму вибудовували дискусії на актуальні важливі теми. “На перехресті. Доля традиції в глобалізованому світі” – одна з цих тем. Відверта розмова про те, як українські традиції та культура представлені у глобалізованому світі. У світі, порядок якого змінюється на наших очах. Як за допомогою культури та традицій нам сьогодні зберегти українську націю.

Учасники дискусійної панелі: генеральний директор – художній керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Ростислав Держипільський; журналістка та телеведуча, віцепрезидентка Українського ПЕН Мирослава Барчук; український літературознавець, франкознавець; директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, публіцист, блоґер Богдан Тихолоз; засновниця Меморіального музею Петра Шекерика-Доникового, культурна діячка, координаторка проєкту “Шелтер Верховина” Надія Маківничук. Модератор – журналіст, ведучий телеканалу “Еспресо” Антін Борковський.

Богдан ТИХОЛОЗ:

“Сучасна формула української традиції не може бути спрощена”

 

Почну з історії. Після повномасштабного вторгнення я прийшов у гості до своїх подруг, актрис Львівського театру Леся Курбаса. Вони в цьому театрі, що перетворився на укриття, на шелтер, давали концерт для людей, які там на той час мешкали. На місці глядацького залу стояли ліжка, подушки, людські речі – і мої подруги співали “Пісні лісу”, прадавні українські пісні з цілої України у живих сучасних інтерпретаціях. Люди, що опинилися у театрі, не були в найкращому своєму стані: хтось займався якимись побутовими речами, хтось був сконцентрований на собі. Але на концерті діялося щось магічне. Я чув цю програму десятки разів – і тут бачу, як люди кидають те, чим займаються в даний момент, і слухають пісні. З їхніх очей починають котитися сльози. У цю мить я бачив, як ці начебто випадкові люди стають спільнотою. Для мене ця історія – про силу традиції. Тієї живої традиції, яка проростає з дуже глибокого коріння і вростає в нашу сучасність.

Коли ми говоримо про традиції, то говоримо не про минуле. Традиція – не те, що минуло, а те, що залишилося. Це передання чогось дуже важливого, найціннішого з минулого через сучасність для майбутнього. І якщо це передання є живим, сучасним, якщо завдяки цьому традицію чують – отже, вона справді сильна. Наше завдання – працюючи в різних галузях із традицією, “воскрешати” мертвих. Ми розуміємо, що вони не цілком померли, бачимо в них живе – і воскрешаємо їх. Якщо робимо це талановито, яскраво, а в тих, хто нас чує, з очей котяться сльози (сльози не лише страждання, а й радості, катарсису, очищення), то ця жива традиція є запорукою нашої сучасної перемоги. Дуже люблю слова Густава Малера: “Традиція – це не поклоніння попелу, а передавання вогню”. Важливо, щоб горів цей живий вогонь. Ми зараз на Прикарпатті – отже, щоб та жива ватра не згасала.

Кожен із наших українських культурних голосів мав глибочезну традицію. Інша річ, що в певних регіонах силою історичних обставин, політичного тиску і військових, терористичних репресій ці традиції були винищені до ноги. Пригадую записи українських пісень з Луганщини і Слобожанщини – пісні неймовірної сили і глибини. Але там, на відміну від Гуцульщини, наприклад, люди забули ці пісні, бо їх виморили голодом, вивезли на Сибір...  

Коли говоримо про силу української традиції, варто зробити три акценти: багаторівневість традиції, відкритість традиції та множинність традиції. Що таке багаторівневість? Уявлення про українську традицію, будьмо відверті, часто спрощене, спримітизоване і поверхове: вишиванка і писанка (можуть бути навіть китайські...), борщ і галушки. От вам і вся традиція. Але насправді це ерзац традиції. Українська традиція – це не є традиція лише українського села, це й традиція українського міста, українських інтелектуалів, Гетьманщини, панства і так далі. Це великий багаторівневий організм. Нам намагалися відрубати голову, щоб ми як та курка певний час бігали з відрубаною головою і сіпалися.

Відкритість нашої традиції. Українська традиція – не ізоляціоністська. Вона постала у постійному тисячолітньому діалозі з великою світовою традицією, передовсім європейською. Українська культура – це не щось для домашнього вжитку, що існувало собі десь там у запічку. Це діалог Григорія Сковороди із Сократом, з Біблією, з великою традицією західної філософії. Це багатомовний діалог Івана Франка з багатьма його сучасниками, гідними цього діалогу.

І про множинність. Українська традиція може бути гуцульська, слобожанська, наддніпрянська, таврійська, поліська, волинська... Це наше неймовірне багатство! Ми – представники великої країни. Наша ідентичність – надзвичайно щедра і багата. І коли говоримо про те, якими можемо бути цікавими, – то саме такими: відкритими, багаторівневими і множинними.

Сучасна формула української традиції не може бути спрощена. Вона не може зводитися до кількох, навіть занесених у список культурної спадщини ЮНЕСКО, ознак. Бо це не лише орнамент чи декор – це суть. У чому сила гуцулів? В тому, що за формою – орнаментом, чересом, барткою – вони зберегли енергетику. І коли на Йордан ми їдемо до Криворівні, – то їдемо не по прикраси на одязі, а відчути, як крізь наші руки, ноги, голови струменить неймовірна предковічна енергія. Звідти повертаємося тисячократно сильнішими. Оце і є сила традиції.

Мирослава БАРЧУК:

“Зараз знову для нас відчинилося вікно можливостей”

У мене також є чудова історія. Майже десять років я жила в Монреалі, в Канаді. Паралельно в той час у Монреалі жив і працював Леонард Коен – прекрасний співак. Я ходила на всі його концерти. Одного разу в одному з монреальських клубів я бігла до нього, щоби взяти автограф. А бігла зі склянкою вина – і вдарилася в нього, залила його красивий бежевий велюровий костюм... За це він мене, звичайно, запам’ятав – і відзначив, і почав говорити зі мною. Відразу зацікавився моїм акцентом, подумав, що я полька. Слава Богу, що в моїй англійській акцент польський, а не російський... Розговорилися. Він був уже зрілий дядечко – років 70, а мені тоді було десь 25. І Коен сказав тоді таку фразу: “Запам’ятай: єдине, чим ти в цій країні та й взагалі на Заході будеш цікава, – це твоя етнічна культура і твоє коріння”. І коли ми говоримо про запит глобального світу на нас, то саме цим ми можемо привернути увагу.

Я не бачу проблем для наших культури і традиції від глобального світу. Я бачу проблеми від того, що Оксана Забужко називає “бадемським синдромом”. Це такий збій у постколоніальній свідомості, нав’язаний Емським указом у ХІХ столітті: мовляв, ти можеш бути українцем, але твоє українське – це цицьката Солоха, яка пропонує сало біля шинку. Ти можеш гопачка станцювати, пісеньку заспівати... А от все інше – там, де починаються вогні великого міста, – й туди тобі, хохол, не можна. Бо там починається модерність, а ти – архаїчний. Іншими словами, усе модерне – це російське, все архаїчне – українське. У “Найдовшій подорожі” Оксана Забужко говорить про те, що Емський указ – це пологова травма всього українства.

Якими б патріотичними, свідомими ми не були, у нашому кістковому мозку сидить оте “ми – провінція”. Дудь має в YouTube мільйонні перегляди, а наші українські журналісти – якісь не такі... Недавно з Віталієм Портниковим ми говорили про те, що українські політики мали за честь ходити на ефіри до російських ведучих, до Савіка Шустера, до Жені Кисельова. Пишалися цим, нарощували свій політичний капітал. І ніколи стільки політиків не прагнули прийти до Портникова. Віталій каже – це через те, що він говорив на ефірах українською, а не російською. Оце і є той “бадемський синдром”, комплекс меншовартості. Саме через це ми й досі, навіть під час війни, відчуваємо себе провінцією. Подивіться тренди YouTube, музичні платформи. Так, ситуація покращилася, але проблема досі є, і цей постколоніальний синдром ще довго залишатиметься. Цей синдром, який сидить у нас глибоко в системі, не дає нам щиро і відверто говорити про те, що ми – україномовні, що це наша, українська, традиція і що ми будемо її модернізувати. А все тому, що в нас у мізках сидить, що українське – це архаїчне, а російське – модерне.

Я – представниця Наддніпрянщини. Хоч сама я киянка, мої батьки із Наддніпрянщини. У 2016-му році ми з київським ресторатором Дмитром Борисовим відкрили гастрономічно-мистецький простір “Остання барикада”. Моя ідея полягала в тому, щоб це місце стало місцем зустрічі міленіалів і молодших людей, щоб вони могли слухати сучасні версії української культури. Ми почали запрошувати різні колективи, які співали наддніпрянським багатоголоссям. А я на цьому вихована, чула в селі. Коли чую такий спів, у мене відчуття, що наче заходить Бог у хату. І я бачила, як люди, для яких отакі культурні дискусії бла-бла-бла, слухаючи “Хорею козацьку” чи “ГуляйГород”, витягали телефони і починали знімати, щоб зафіксувати це. Вони не можуть пояснити це словами, але це їхня реакція на потугу народного співу.

Як показувати, як популяризувати нашу традицію? Для мене показовим є те, як працюють “ДахаБраха” і Dakh Daughters. Ось вони традиційні, наче зайшли до нас у хату з колядою, – а ось за кілька хвилин це вже кабаре, зовсім інше звучання. І це варто показувати. Й ми бачимо, як це сприймається на Заході.

У 1990-му році Оксана Пахльовська написала книжку “Ave, Europa!” Там є розділ під назвою “Старт з руїни космодрому”, де вона пише: люди, поки ми цікаві світові, на тлі розпаду Союзу, давайте швидко створювати культурні інституції, кафедри україністики, давайте швидко робити переклади. Мовляв, у нас дуже мале вікно можливостей. І от минає понад 30 років, а ми далі про це говоримо...

Помаранчева революція, 2004 рік, перемагають начебто націонал-демократичні сили, перемагають “наші”. У Римі, Берліні, Парижі українці організовують українські світлиці – з рушниками, керамікою... Це наші “культурні центри”. І це в той час, коли росіяни створюють за кордоном надпотужні культурні платформи чи не в кожному селі. Я вже мовчу про академічний світ. А скільки кафедр україністики по західних університетах? Росіян знають, читають, їх обговорюють – вони закріпилися у західній свідомості, в їхньому інтелектуальному світі. Закріпилися, бо розуміли, що таке культура. А ми хотіли світлицями перекрити зацікавленість нашою культурою? Світлицями, керамікою, варениками і “Тінями забутих предків”, які возили всюди, де тільки могли. Я навмисне кажу дуже грубо. Просто зараз сподіватися, що раптом наші світлиці перетворяться на українознавчі студії, наївно. Це дуже довгі процеси. Те саме з перекладами, передовсім нашої класики. Захід знає Достоєвського, але не знає нашого Свідзинського. Захід знає “сєрєбряний вєк”, але не знає “Розстріляного відродження”, Підмогильного й Антонича. Бо вони не перекладені. А не перекладені – отже, їх немає.

Зараз знову для нас відчинилося вікно можливостей. Але поки що світові, хто ми є, показують Збройні Сили України, а не культура. Слава Богу, відкрився Український інститут у Берліні. Український інститут працює в Києві, але торік він не зміг реалізувати 20 масштабних проєктів через недофінансування. Очевидно, влада не розуміє, наскільки важлива культура. Люди, які зараз на Заході ухвалюють політичні рішення, давати чи не давати нам зброю, гуманітарну допомогу, гроші, – дізнаються про Україну та росію в університетах на кафедрах східнослов’янських студій. І якщо ми там не присутні, то британські, французькі, німецькі політики не знають ані нашого голосу, ані нашої історії, ані нашої позиції.

Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ:

“Нам не можна консервувати традицію – ми повинні говорити про завтра”

І в мене є історія про традицію та її майбутнє. У 2015-му році ми з виставою “Нація” поїхали у Сіверськодонецьк, який на той час був деокупованим. Страшно було їхати туди з “Нацією” Марії Матіос, з тими бандерівськими й антиросійськими наративами. Але після вистави до нас підходили глядачі й казали: “А ми не знали, що у вас було таке, що ми переживаємо зараз...” Так сталося, що ми перебували там на другий Святий вечір – і нам по всьому Сіверськодонецьку шукали інгредієнти до куті. На вечері ми, ясна річ, почали колядувати, потім заспівали українських автентичних пісень. Дівчинка, офіціантка чи барменка, присіла за барною стійкою – і плаче, сльози течуть. Ми почали хвилюватися: “Що сталося?” – а вона: “Я не знаю, що зі мною відбувається. Це – моє”... От що може нести традиція, в даному випадку – пісня і мистецтво.

А якщо говоримо про гуцульську традицію... Такий був чоловік Альберт Швейцер, він казав: “Я хочу зробити своє життя аргументом своєї філософії”. Так і моє життя – може, це моя місія чи задача, я відпрацьовую щось за своїх предків гуцулів. Тут була мова про меншовартість... Не знаю, чи то гуцули якісь специфічні, але в мене цього комплексу ніколи не було. Завжди вважав, що я – найкращий! У ХХ столітті совєтська влада свідомо нищила гуцулів – найкращих ґаздів вбивали, вивозили у сибіри, народні промисли ставили на конвеєр, забираючи цим унікальність. І слово “гуцул” часто звучало як щось другосортне, погане. А в мене все було навпаки.

І коли я став театральним режисером, часто чув “сучасний театр”, “європейський театр”. А що воно таке? Потім зрозумів, що це наш черговий комплекс: ми відмовляємося від російського (і правильно робимо!), яке нам століттями нав’язували, і шукаємо натомість щось нове – “європейське”. Так не можна. Так, нам потрібна форма, впорядкованість, як у Європі, – про це ще Лесь Курбас казав. Але ж ми – унікальна нація! І ми зберегли те, що, на жаль, Європа й увесь світ уже втратили. Нам є що показати світові.

Повертаючись до мого, гуцульського, – це справді те чисте джерело, яке вибухнуло в мене і дає мені сили й натхнення. З цього джерела я черпаю, черпаю і черпаю. Погоджуюся з думкою, що нам не можна консервувати традицію – ми повинні говорити про завтра. Я знайшов свого автора – це Марія Матіос та її “Солодка Даруся”, “Нація”, “Майже ніколи не навпаки”. Я давно хотів, щоб про Гуцульщину, про УПА, про бандерівців не говорили в лобову, примітивно – це часто робилося свідомо й відбивало цікавість молоді (для якої працюємо в першу чергу, бо це – наше майбутнє). Я шукав сучасних театральних методів показати Гуцульщину і все, що з нею пов’язане. І це працює!

Мені в якомусь інтерв’ю закидали, що я “гуцулізував” наш театр, весь Франківськ і ще й намагаюся “гуцулізувати” український театр. Відповідаю, що це моя персональна справа: що хочу, те й роблю. А що робити нам? У 1990-х ми справді втратили вікно можливостей. Зараз воно знову відчинене – і це може бути наше останнє вікно можливостей. Тому просто не маємо права втратити його. Кожен українець повинен розуміти це і на своєму місці робити все можливе. Як я намагаюся діяти? Від травня до вересня я був у восьми країнах. Відверто, вже втомився – але я змушую себе, бо розумію, що зараз мусимо кричати, яка Україна, які в нас проблеми, що це за орда... Мистецтво і театр зокрема мають в цьому унікальну можливість діяти не тільки розумово, а й підсвідомо, емоційно. І коли людина переживає катарсис, вона виходить іншою.

Моя стратегія зараз – запрошувати європейських режисерів. Прошу їх ставити у нас твори їхніх народів. Але таким чином вони знайомляться з нашою культурою, з нашим театром. І вони в захваті від України та українського театру! Водночас мені цікаво, як ці режисери бачать нашу класику, нашу драматургію, тому прошу їх ставити українське – і вони бачать у нас те, чого ми самі не бачимо. Результати дуже класні. І це все – про наше завтра.       

Надія МАКІВНИЧУК:

“Знаючи своє коріння, свою силу, можна твердо стояти на ногах”

Коли була децентралізація, перше, що ми, Верховинська територіальна громада, зробили, – не дозволили об’єднати нас із Косівською громадою. Наші традиції зберігаються, але ми багато чого втрачаємо. Багато чого перемішалося. Тож наша громада поїхала до Києва – і гуцульською ходою з трембітами відстояла право бути окремою громадою. Громадою, яка несе свою унікальну культуру у світ.  

Коли почалася повномасштабна війна, до мене в музей Петра Шекерика-Доникового почало приходити багато людей. А за тиждень до великої війни була одна сім’я з Харкова – жінка з дітьми. Та й каже: “Я приїхала у Верховину, хочу зрозуміти, чим ви сильні, що у вас є такого, чого нема у нас”. І під час екскурсії ця жінка зрозуміла: “До мене дійшло – у нас, на відміну від вас, нема коріння. А це настільки цінно, коли люди знають свою історію, своє коріння”.

Мій дідо був гуцулом, тато – гуцул. Знаю, що й дідові батьки народилися на Гуцульщині. Але незалежно від того, де людина народилася, вона має знати свою історію, історію свого роду. Знаючи своє коріння, свою силу, можна твердо стояти на ногах. Зрештою, знати, за що ми зараз воюємо. Кожна українська сім’я мала б проговорити це і зробити висновок, що перемога – це відстояти нашу територіальну цілісність, наші традиції, нашу культуру, нашу історію. І все це треба нести у світ – оту нашу впевненість, що боремося за своє. Якщо знатимемо свою історію, свій рід, свою культуру – світ прийме нас. Людина, яка знає своє коріння, багата. Ми не прохачі. У нас немає підстав бути такими. Ми маємо що нести у світ, маємо чим поділитися зі світом. Маємо за що боротися.

Коли я відкривала музей Петра Шекерика-Доникового, люди не знали, хто це такий. Тому ми передусім маємо самі знати тих людей, які зробили нашу культуру великою. Тоді зможемо нести цю культуру у світ – і світ її прийматиме.

Культура, звісно ж, змінюватиметься, вбиратиме в себе багато нового. Але, як казав Петро Шекерик-Доників, доки співаються гуцульські співанки, доки пишуться гуцульські писанки – доти світом правитиме праведне сонечко і ми будемо ґаздами на своїй землі.

Підготувала Галина Гузьо

Фото Віталія Грабара     

Шостий міжнародний мистецько-інтелектуальний форум Via Carpatia відбувся за підтримки Українського культурного фонду і Міжнародного фонду “Відродження”. А літературно-мистецьку зустріч “Слово у війні” підтримав Український інститут книги.