Свято Миколая в моїх дитячих дев’яностих починалося з передчуття смаколиків, куштувати які серед буднів щастило нечасто. Цукерок «Корівка» і «Ромашка», навіть «Зоряне сяйво», які мені менше подобалися, утім використання обгортки з яких замість закладки в підручниках додавало крутизни. Але найперше й найбільше хотілося мандаринів.
Їх чекала цілий рік, згадуючи чудесний аромат і піддатливу м’якість мандаринової шкірки, яка, розбризкуючись довкола мікрокраплинками духмяної ефірної олії, на цілий день залишала на пальцях липку плівку. Змити ту олійну плівку зі шкіри цілковито було непросто в тогочасних шкільних туалетах, де постійно бракувало мила, а часто й води. Та й не хотілося її змивати: ні вдома, ні в школі, ні в гостях. Поки на руках залишалася ця цитрусова свіжа солодкість, залишалося відчуття захищеності. Що б не робила, я відчувала запах мандаринових пальців і знала: свято ще зі мною, ще нікуди не йде, свято обіймає за плечі, як добрий друг, з яким давно не бачилися. А тут нарешті зустрілися й хочеться триматися разом за цю мандариновість. Бо з нею, навіть коли об’єктивно зовсім сама, – не сама. Тому я рідко коли про щось інше просила в Миколая, але завжди чекала від нього мандаринів.
На початку двотисячних мандаринів на свята побільшало. Їх більше продавали, більше купували, а сортів і відтінків кисло-солодкості можна було напробуватися вдосталь. Можна було брати їх на перекус до школи й кидатися шкірками в однокласників, що всі й робили миколаївського ранку. Кидалися гуртом, мовби розсипаючи на святі Холі єдину фарбу – найяскравішу серед сіро-білого грудня і наших светрів зручних для прання кольорів. А тоді, надурівшись, ділилися одне з одним пружними соковитими дольками своїх мандаринів. І все навколо пахло радістю.
Кісточки також були доброю забавою з поціляння, хоча не такою барвистою, як феєрверк шкірок, проте за рівнем емоцій не менш феєричною. Той з учнів, кому доводилося того дня чергувати в прибиранні класу, сварливо нагадував попідбирати з підлоги сліди бурхливих розваг, але після підмітання вкінці навчального дня їх в шуфельці все одно було вдосталь.
Мандаринова кісточка, яку одного 19 грудня я знічев’я засунула у вазон на підвіконні класної кімнати, так само знічев’я проросла. Рослинка швидко помчала вгору, підживлюючись слуханням найцікавішого з основ безпеки життєдіяльності, всесвітньої історії й шкільних пліток на перервах. До кінця одинадцятого класу то було вже невеличке мандаринове деревце, турботливо пересаджене в окремий горщик. Я дивилася на лискучі листочки й відчувала, як мандариновість обіймає мене за плечі, а помаранчева фарба сиплеться на округло усміхнені щоки, хоча ніхто більше не кидався шкірками. Бо не сезон. Бо подорослішали.
Пізніше мандарини стали доступні більшості українців ледь не три чверті року. З доступністю втрачалося їхнє особливе значення одного з символів зимових свят. Тільки я все так само вперто чекала їх від Миколая, бо саме з ними свято торкалося плечей, а монохромний зимовий світ наповнювався гарячим обарвленням.
А цьогорічне свято вперше буде для мене без мандаринів. Після перенесеного майже рік тому ковіду змінені нюх і смак позбавили мене частини звичних насолод: по-іншому смакують молочні продукти, перестав подобатися арахіс, втратив привабливу пряність імбир, а всі мила, шампуні, синтетичні парфуми й миючі засоби пахнуть однаковісінько. Напарфумлені «Chanel» чи «Dior» люди пахнуть точнісінько так, як і сусід у светрі, недавно випраному порошком «Морська свіжість». Не пощастило й усім цитрусовим, навіть раніше улюбленому чаю з бергамотом – вони раптом стали мені несмачними. Та я не скаржуся, бо це дуже невелика ковідна втрата, порівняно з усіма іншими. В зміненій реальності трохи легше прийняти зміни в собі.
Мандарини для доньки чищу в кухонних рукавицях. А якщо без – довго мию руки. Мені тепер неприємна мандаринова плівка на пальцях. Мандариновий запах зовсім не такий, яким був раніше, яким бережу в своїй пам’яті й дістаю звідти посмакувати, коли мені дуже треба відчути Мандаринове Холі. Але відчуття втрати немає. Полюбити оновлений світ можна й без цитрусових чи імбирного печива. Тим паче, що нікуди їм не дітися з цього світу, навіть якщо вони зникли з персонального меню. І це добре, бо тепла сонячна шкірка зігріває хоча б візуально, а дивитися зимового вечора, як ними смакує донька – це ще один спосіб зігрітися, навіть якщо власні смакові спогади стимульовані лише візуально.
Для дитини мандарини не асоціюються зі святом, лише з холодним сезоном, коли їх масово продають. З ялинковими прикрасами з шкірок цитрусів, які ми з нею повирізали формами для печива й висушили на батареях в попередні роки й які досі чудово зберігають фігурність і колір. А ще з її власним мандариновим деревцем з лискучими листочками, поки ще крихітним, яке вона виростила з кісточки навесні. Дивлюся на рослинку, згадую мандаринові салюти початку тисячоліття й своє деревце, яке залишилося в спадок школі. Так свято без мандаринів не втрачає своєї мандариновості. Її яскраве тепло досі обіймає за плечі, вкотре підтримуючи віру: скільки б ще не змінювався світ, його реалії чи мої в ньому смаки і потреби, завжди залишатиметься місце для радості.
17.12.2021